-Це твоя сестра?
-Ні, дуже близька подруга. Вона дуже хороша, сильна…
-Нітрохи не сумніваюся. Але наступного разу, це… Попередь.
-Я попереджала…
-Так, я якось забув, коли її побачив. І давно вона, ну… Така?
-Двадцять років…
-Ось нещасна.
Я простягаю фотографу гроші. Він махає руками і каже:
-За годину заходь, знімки будуть готові.
Повертаюся до Юльки, вона вже на лоджії в кріслі. Знову закуталася в шаль. По її плечах бачу, що вона плаче. Я обіймаю її голову, гладжу, заколисую, як дитину…
-Це нічого, Юлька. Все минає і це мине. Ти ж знаєш… Дивися, дерева в парку зовсім червоні стали. Хочеш, я схожу і принесу тобі твої улюблені кленові листочки? Або морозиво? Давай влаштуємо бенкет?
-Морозиво в холодильнику. Їж, Аннушка… Мені чогось не хочеться.
*********
Десь десять років тому я йшла знайомим лікарняним коридором. Назустріч траплялися сестрички, лікарі та няні, я всім посміхалася, з усіма віталася.
Медестра на посту зраділа, наче старій знайомій:
-Ну що, Анно, скільки ти вдома відпочивала, місяць-три? Приїхала на лагодження?
-Так, Неллі Іванівна. Сподіваюся, більше не приїду…
-Ну, дай подумати, куди тебе розмістити… Друге відділення на ремонті, у нас аншлаг. Ось, навіть малюків ущільнили.
Я подивилася крізь скляні двері дитячої палати, там стояло вісім ліжечок замість п’яти, жодне не було порожнім.
-Є одне місце. У 17-у… Підеш?
-Так це ж чудово, це напів палата! Ви ще питаєте. Звичайно.
Неллі Іванівна зітхнула, посміхнулася трохи криво.
-Ну пішли… Там хороша дівчина, Юля Щулько. Ви ж однолітки, тим більше. Тільки… розумієш, до неї треба звикнути. Вона теж обпечена. Сильно обпечена…
-Ха. Ми бачили таких.
17-а палата — це майже люкс. Є душова, туалет. Є маленький холодильник. Вона на два місця, з функціональними ліжками. Навіть телевізор можна поставити на консоль, якщо привезуть з дому.
Я зайшла всередину, місце біля дверей було вільне, на ліжку біля вікна сиділа маленька постать, закутана в ковдру з головою.
Медсестра увімкнула світло, допомогла мені розкласти речі. Дівчинка мовчки дивилася на мене з-під ковдри, видно було тільки очі…
-Юлечка, мила… Це Анна. Вона не кусається, вилазь.
Медсестра відтягнула ковдру. У мене перехопило подих… Дівчинка під ковдрою була в буквальному сенсі без обличчя… Ні волосся на голові, ні вух. Замість носа — дірки, рот майже без губ. Голову підтримував поролоновий «нашийник»…
Там, де повинні бути щоки — рубці, такі самі, як були в мене на животі й стегнах… Але моїх ніхто не бачив. Все приховує просторий одяг.
Найдивовижніше враження справляли очі. Вони були абсолютно чорні, величезні, і здавалися безглуздими та дивними на такому спотвореному обличчі…
Я знайшла в собі сили встати, підійшла до Юльки і сказала:
-Привіт, я рада познайомитися. Будемо дружити?
Голос у Юльки глухий, звикнути до того, як вона говорить, дуже складно. Зараз губи їй майже відновили, але чутливість не та… Мова дуже порушена. І при цьому вона блискуче освічена, читає і пише англійською, складає казки для дітей, розбирається в музиці та живописі.
У день нашого знайомства до вечора я вже майже не звертала уваги на зовнішність моєї нової знайомої. Останні п’ять років я майже безперервно жила в різних лікарнях. Бачила всяке і звикла.
Юлька була унікальною. З такими опіками, як у неї, виживають одиниці.
Увечері приїхав Юлькин батько, товстенький лисий чоловік з такими ж чорними очима… Ми сиділи, закинувши ноги на Юлькине ліжко біля вікна, і дивилися телевізор.
Він страшенно хвилювався, коли побачив нас разом. Я тоді не розуміла, чому…
Виявляється, я була першою людиною, дитиною, яка спокійно розмовляла і сміялася з його дочкою. Не рахуючи медсестер і лікарів, звичайно.
Історія життя Юльки важка й трагічна. Все сталося влітку, на дачі. Юля з мамою, однорічним братом і бабусею (матір’ю мами) відпочивали в області. Будинок вони зняли, батько працював і приїжджав тільки на вихідні.
Все сталося в ніч з п’ятниці на суботу. Батько мав приїхати вранці. Він приїхав на згарище, яке ще диміло. Від будинку нічого не залишилося. Від родини залишилася тільки Юля…
Вона спала неподалік від виходу і прокинулася, коли будинок вже палав щосили. Очевидно, решта вже заг..ули або не змогли вибратися. Вона побігла, але зверху на неї впав палаючий килим, і вона, безсумнівно, теж згоріла б. Врятував сусід, який увірвався в будинок і витягнув палаючу Юльку за ноги.
Сам теж сильно постраждав.
Ховати не було кого. Температура в осередку горіння була такою, що від родичів не залишилося навіть кісток. Він набрав кілька жмень попелу і закопав на кла..вищі. Коли побачив дочку, розум ледь не покинув його, але він зібрав у кулак усі свої сили і став жити далі заради Юльки. Їй було всього п’ять років.
Мені призначили операцію на понеділок. Юльку вже прооперували, у неї були сильні контрактури лицьових і шийних м’язів, ось її й відновлювали. А мені належала пластика живота. Після десятка перенесених операцій ця здавалася просто дрібницею.
Попереду у нас з Юлькою було три дні. Ми базікали, я навчилася розуміти її дуже швидко. Вона спілкувалася зі мною з жадібністю Робінзона, який зустрів П’ятницю. Я дізналася, що Юлька навчається заочно, що вона випередила мене і вже скоро закінчить школу.
У неї були блискучі здібності, жага до знань і жага спілкування. Вона була мені цікава, мене зовсім перестала цікавити її зовнішність…
Окрім обличчя та голови, у Юльки постраждала вся верхня частина тулуба та кисті рук. Проте зараз вона вправно справляється зі своїми акваріумами та квітковими горщиками.
Приїжджали мої батьки. Познайомилися з батьком Юльки, про щось довго розмовляли в коридорі, мама плакала, а вітчим міцно тиснув руку батькові Юльки. Все було дуже добре, Юлька була на вершині блаженства — у неї вперше в житті з’явилася подруга.
У понеділок після клізм і попередніх оглядів мене відправили в операційну. Речі залишилися в 17-й палаті, а Юлька, закутавшись з головою в хустку, вперше йшла по відділенню, вона вирішила провести мене до ліфта.
-Повертайся швидше, я чекатиму…
-До вечора вже повернуся, не хвилюйся, — посміхнулася я.
Страху не було, я звично вляглася на операційному столі, навколо метушилися мої знайомі лікарі, встромляли катетери й голки, я посміхалася, відповідала на жарти.
— Гаразд, час спати… Починай рахувати, Аннушка, — мій знайомий анестезіолог теж посміхався під маскою.
Я занурилася в сон, ледь дорахувавши до семи.
Але свідомість раптом повернулася до мене абсолютно ясна і загострена… Я почула голоси, ніби з боку, і вони кричали…
Потім я відчула своє тіло. Воно було для мене абсолютно чужим, наповнювалося свинцем і відпливало від мене вниз. Я була всередині, але тіло вже не було моїм. Я почала рватися вгору, я намагалася звільнитися від свинцевих кайданів. Зараз я б порівняла свій стан зі станом потопаючої людини, яка не може вдихнути і рветься на поверхню…
І я майже вирвалася, але щось відкинуло мене назад. Тіло перестало занурюватися в землю і відновило здатність відчувати.
Пекучий біль пронизав мене в області живота, я хотіла крикнути, але не могла. Свідомість знову покинула мене.
Через добу в реанімаційній палаті я остаточно прийшла до тями… У мене зупинилося серце під час операції, але лікарі, які мене «латали», були суперпрофесіоналами і змусили мене жити…
Мене привезли в палату до Юльки. Вона йшла поруч із каталкою від ліфта і мовчала. У палаті я відвернула обличчя до стіни, у мене була глибока депресія. Їсти не хотілося, говорити, думати, відчувати — теж.
Я думала:
-Господи… Навіщо мені все це? Коли це закінчиться… Чому я залишилася тут, адже могла піти. А там уже немає болю.
Юлька, як і раніше, мовчки гладила своєю лапкою моє волосся…
-Юлька, я вже майже пішла, навіщо вони мене повернули, га? Це хіба життя, га, Юлька? Кому… Кому ми з тобою будемо потрібні, га?
-Це нічого, Аннушка… Все проходить, і це пройде. Тато привіз морозиво, хочеш? Я питала сестричку, вона каже, тобі вже можна. З полуницею…
-Я не хочу, Юлька. Їж сама…
Вона незграбно обійняла мою голову і притиснулася своєю. На ній була бавовняна шапочка. Ми мовчали. Незабаром я заснула спокійним сном людини, що одужує…
*****
Я сходила до фотографа за знімками. Він дуже постарався, замість шести карток я отримала цілу купу знімків на документи всіх можливих форматів.
-Щоб більше не мучилися… Вам надовго вистачить, на всі випадки життя.
Хлопець посміхався мені. Хороша, добра людина…
Юля знімки дивитися не стала, прибрала все в стіл. Ми пішли на лоджію, вже стемніло, і картина нічного міста за вікном була фантастично красивою.
В акваріумі витріщалися рибки зі свого керамічного палацу. Було тихо, добре і спокійно.
Нам з Юлькою не потрібні зайві слова, щоб розуміти одне одного. Ми просто мовчимо…
Спеціально для сайту Stories
