– Володю, вставай негайно! – нервово крикнула Олена, вбігши в кімнату.
– Ні-ні-ні-ні! Мені ліньки, я втомився на роботі, трохи застудився і взагалі я сплю! – вимовив Володя, лежачи на дивані спиною до дружини.
– Вставай, і поїхали! – прикрикнула Олена.
– Яке поїхали? Смієшся? – відповів Володя в стіну. – Машина не заправлена, у двигуні стукає щось. Треба в майстерню завезти.
Ось завтра субота, з’їжджу на СТО… – звук “о” Володя потягнув, перетворивши на позіхання. – Без мене!
– Ти смієшся? – Олена вперла руки в боки.
– Ні, що ти! Люба, як я можу? – запитав Володя.
А користуючись тим, що Олена не бачить його обличчя, задоволено посміхався.
– Володю, якщо ти зараз не встанеш, я зараз не знаю що зроблю!
Володя спочатку зобразив на обличчі невдоволення, а потім уже повернувся до дружини:
– Олено, я що, у власному будинку вже не можу спокійно відпочити? У мене був складний тиждень, напарник знову на лікарняний із дитиною пішов! А я працював за двох, тому що план сам себе не зробить Відчепись ти від мене хоча б зараз! Треба тобі кудись їхати, то будь ласка! Я не тільки тебе не повезу, я ще й не встану! Таксі – наше все!
– У тебе совість є? – незадоволено промовила Олена.
– Ага,багато! Хочеш, тобі дам? – обурено відповів Володя.
– Володю, моя мама, сестра і її чоловік у поліції! – вигукнула Олена.
– Чудова новина! Давно час! Зі злом треба боротися! – усміхнувся Володя.
– Володю, поїхали негайно, їх затримали до з’ясування! – прикрикнула Олена.
– Ось коли все з’ясують, тоді мені й розкажеш, а поки що, залиш ти мене в спокої! – і Володя демонстративно відвернувся.
– Володю, вони в камері сидять, – Олена зменшила натиск і гучність.
– Супер! Там світло, тепло і мухи не кусають, – проворчав Володя. – А якщо й так, то по заслузі!
– Володю! – крик стримати не вдалося. – Поки ти не з’явишся, там нічого не з’ясують!
– Нехай викликають повісткою, – Володя махнув рукою.
– Яка повістка? Швидше треба! Вони ж там сидять у камері! Мені мама дзвонила, сказала, що їх там чоловік п’ятнадцять! А пристойні тільки вони!
– Сумніваюся, – буркнув Володя, але Олена не розчула, бо продовжувала говорити.
– Володю, там же тільки на тебе чекають! А коли ти все поясниш, їх же відразу випустять!
– Господи, – Володя знову повернувся. – Що я можу пояснити? Що вони люди хороші і їх не треба до в’язниці саджати? Так я не впевнений. Можливо, їм там саме місце!
– Ти з глузду з’їхав? – сторопіла Олена.
– Розмову закінчено! – Володя відвернувся і натягнув на голову плед.
– Так! – Олена скинула плед на підлогу. – Негайно встав, завів свою машину, і поїхали у відділок! Швидко поясниш, що мої рідні не самовільно захопили твою дачу, а потім можеш їхати спати, скільки завгодно!
– Ах, дачу! – Володя широко посміхнувся і сів, повернувшись до дружини. – Це розмова про ту саму дачу, куди я заборонив тобі пускати своїх родичів? Чи ми про якусь іншу дачу говоримо?
– Володю, не зли мене! – Олена судорожно стискала кулаки. – Про це ми поговоримо потім! А зараз треба витягувати моїх рідних! Вони там із таким контингентом сидять, що просто жах!
– Саме їм там місце! – відповів Володя. – Нехай посидять і подумають! Тобі б теж не завадило з ними подумати! З ними, і там же! Але ти можеш подумати і вдома, так і бути!
Володя і його дача, як окрема сюжетна лінія в книзі життя.
Отримав він її в подарунок від батьків на своє повноліття. Щоправда, тоді вона не була дачею. А був це будинок бабусі в селі, за двадцять кілометрів від міста.
– Хочеш, ремонтуй і живи, – говорив батько, – хочеш, продавай, хочеш, нехай стоїть до кращих часів.
Володя поїхав, подивився. Ділянка заросла, будинок був порівняно нічого, але потребував рук і грошей.
Може, він і взявся б за ремонт, але тоді в село ходило два автобуси на тиждень, та й навчання не відпустило б. Та й грошей поки що було взяти ніде.
Тому Володя відвідував свої володіння під час зміни сезону, щоб протопити хату, трохи прибрати навколо. Залишав питання порушеним на той момент, коли з’явиться час і гроші.
Володя ріс, і місто росло. І до села було вже не двадцять кілометрів, а вісім. Автобуси з’явилися як ті, що заходять, так і ті, що проходять.
Та й саме село перетворилося на дачне селище. Сільські жителі попродавали ділянки і будинки для міських під дачі. Так будинок став дачею.
Володя, коли вивчився і пішов працювати, думав, що їздитиме на шашлики на вихідних і святах, може, городик невеликий розіб’є. А як одружиться, так відпочинок для дружини і дітей.
Ну і почав потроху приводити будинок у нормальний вигляд. Не за рік, навіть не за п’ять. Цей процес не можна було завершити. Це стало хобі.
Навіть коли Володя одружився з Оленою і в них діти з’явилися, Володя продовжував ремонтувати і відновлювати будинок і ділянку.
Звісно, не обходилося без шашликів, веселих компаній, гучних свят.
Дружина Олена ніколи не була фанаткою відпочинку на природі. Їй не подобалися комахи, протяги, відсутність магазинів і культурного дозвілля.
Діти років із п’ятнадцяти теж перестали рватися на дачу. У місті їм було веселіше й цікавіше.
А коли Володя запитав прямо, чи потрібна дітям дача, ті відповіли:
– Тату, а навіщо? Зайвий клопіт і проблеми! Якщо тобі не треба, продав би, та й усе!
Тільки ось так продати було складно. Хобі всього життя, вважай. Володя в гордій самоті продовжував приїжджати на свою дачу. Якщо навесні не полінується, то городик невеликий садив. Щоправда, потім їздив, поливав, обробляв, доглядав.
А якщо з городом не зросталося, то за літо міг узагалі кілька разів з’їздити. Як у молодості, прибрати, згадати, як добре тут було з дітьми і дружиною.
І сам себе ловив на думці:
– Мені ж ще сорока немає, чого це я? Сиджу, сумую… Буде ще й на нашій вулиці свято!
От доживу до пенсії, а потім як переїду сюди! І заживу щасливим пенсіонером!
Так він для себе знайшов виправдання , щоб дачу не продавати. Святе місце порожнім не буває. Раз Володя перестав постійно наїжджати на дачу, туди попросилася теща.
– І чого буде будинок простоювати? – запитувала Наталя Василівна. – А мені б свіже повітря не завадило!
– Так, там опалення пічне, – сказав Володя. – Дрова є, але їх принести тоеба, та й хату протопити.
– А я доньку візьму, – усміхнулася теща. – Вона й допоможе, та й веселіше удвох! Зате природа, спокій! Повітря свіже!
– Так-так, – підтримала Олена свою маму. – Ти ж усе одно цього сезону нічого не садив.
А мама з Катею за будинком доглянуть! Тобі зайвий раз їздити туди не доведеться!
– Ну, я не знаю, – Володя задумався.
До тещі він ставився нейтрально, як і до Олениної сестри.
Але, одна справа посидіти за одним столом на святі, і зовсім інша довірити свою дачу.
– Тільки ви акуратно там, – промовив Володя. – Будинок відремонтовано, але він не новий. Та й узагалі, акуратніше!
– Ой, Володю, – замахала Олена руками. – Ти ще інструкцію напиши, як там жити і що робити! Мама – доросла людина! Розбереться!
– Ну, гаразд, – знизав Володя плечима і дав комплект ключів. – Цей від хвіртки, цей від будинку, а цей від сараю з інвентарем. Там лопати, граблі.
– О-о, ні! – усміхнулася Наталя Василівна. – Мене ще не настільки до землі тягне, щоб городи копати!
Десь через пару тижнів Володя вирішив з’їздити на дачу, подивитися, як там теща з донькою влаштувалися. А може, допомогти треба. Катя хоч і молода, а сільського життя не знає. Душа обірвалася ще на підході. А у хвіртку Володя заходив із зупиненим серцем.
Передній двір був завалений сміттям. Папірці, етикетки, пляшки, коробки від піци.
Двері в лазню висіли на одній петлі. Задній двір являв собою згарище. Бур’янистої трави, звісно, не стало, але з нею і сарай з інвентарем обвуглився.
Паркан зяяв згорілими дірами. І так, тут теж вистачало сміття. У будинку стояв чад і страшний сморід. І тут без сміття не обійшлося. Але тут ще на підлозі валялися осколки посуду і безліч недоїдків.
Виникає запитання, як дві жінки, одна молода, друга не дуже, за два тижні довели будинок і ділянку до такого стану?
Відповідь проста. Вони були не самі.
Володя, заглядаючи в кімнати, виявив не тільки тещу, а й трьох її подруг. Він і Катю знайшов. Тільки тут же знайшовся її чоловік.
І ще три пари незнайомих Володі людей. Як з’ясувалося пізніше, це друзі Катіного чоловіка.
І ось вони, всією приватною компанією два тижні відпочивали!
Володя не став чекати, коли стомлені святом люди прокинуться. Він просто піднімав за грудки всіх по черзі, струшував і випроваджував з дому.
Жінкам ще пощастило, їх просто випроваджували. А ось чоловікам Володя надавав прискорення, куди потрапляв. Коли на подвір’ї утворився натовп напіводягнених людей, Володя не змилостивився і, не обираючи слів, попросив вийти за хвіртку.
А потім просто зачинив її, словесно вказавши, куди вони можуть прямувати.
Йому покричали через паркан, щоб він речі віддав. А Володя вийшов із сокирою напереваги і запитав, про які речі йдеться.
Питання випарувалися. Як і люди. Розсілися по машинах і зникли в хмарі пилу.
Другий раунд розбірок був удома.
– Як ти посмів вигнати мою маму та її гостей? – закричала Олена.
Але побачивши погляд чоловіка, поспішила прикусити язика.
– Щоб я більше слова не чув, що твоя мама чи сестра забажають поїхати до мене на дачу!
До кінця літа Володя привів ділянку і будинок до ладу. Перебудував сарай, відновив паркан.
Будинок відмив і відремонтував меблі, що постраждали після гостей.
А наступного року Олена все допитувалася, чи поїде Володя садити що-небудь на дачу. Але Володі не хотілося. Та й серце чогось вирішило вибухнути на сорок третій день народження.
Він просто з’їздив на три дні, щоб протопити і прибрати. І сказав, що до осені не поїде.
Потім кудись випарувалися ключі від дачі, а через тиждень з’явилися знову. Але ні дружина, ні діти не говорили, що ключі брали або їздили на дачу.
Вирішив Володя з’їздити після роботи, перевірити. Про всяк випадок.
Неприємним сюрпризом було те, що в будинку хтось пожив. Не бездомні, хтось свій.
Двері не було зламано, але сліди проживання були присутні.
А від сусідів він дізнався, що це була його теща, сестра дружини та її чоловік.
– Ось, значить, як, – зрозумів Володя. – Ти, значить, ключики дала, а мене навіть до відома не поставила! Ну-ну!
А через тиждень ключі знову випарувалися. І теж, на тиждень. До кінця сезону залишався місяць.
Володя розумів, що теща натиснула на Олену, а та здалася. Як же рідня! І дала ключ від дачі за спиною в чоловіка. І навіть всупереч його прямій забороні.
Можна було дружину покарати. Але вона повелася на вмовляння рідні. Хоча самі розуміли, чому і за що їх не пускають на дачу.
Покарати слід було всіх! І ось тут виникла дилема.
– А чи потрібна мені дача? – запитав у себе Володя. – Якщо я до пенсії і доживу, то на пенсії хочу жити в комфорті, а не на природі.
Звісно, вклався я нормально, але з цієї ж причини мені батьки колись її й віддали, що це радше мука, ніж щастя.
І Володя дачу продав. Не кому-небудь, а приятелеві. Того вабило ще життя сільське.
Продав нижче за риночну ціну, але з маленьким застереженням. А ось факт продажу від своєї дружини й дітей приховав.
– Володю, що це означає? – крикнула Олена.
– Це означає, що ти з групою осіб самовільно проникли на чужу територію і незаконно скористалися чужим майном. Незаконне проникнення це називається, якщо я нічого не плутаю, – відповів Володя спокійно.
– Ось уже й чужа територія! – фиркнула Олена. – Це наша дача!
– Це моя дача! – підвищивши голос, сказав Володя. – Ти до неї взагалі жодного відношення не маєш! І дачу свою я продав! А те, що новий власник замки не змінив, чим ти і твоя рідня віроломно скористалися, ну, так він і не зобов’язаний був. А комплект ключів я зберіг на пам’ять. Ти ж їх викрала і передала своїм подільникам!
– Володю, але це ж стаття! – вигукнула Олена.
– Чудово, – відповів Володя.
– Якщо їх оштрафують, я з тобою розлучуся! – пригрозила Олена.
– Якщо я не попрошу свого приятеля, якому я дачу продав, щоб він обвинувачення не висував, вони сядуть! І ти підеш співучасницею! – жорстко відповів Володя. – Тож нехай сидять і думають про свою поведінку.
А Андрюха дня через два приїде і скаже, що громадяни помилилися. Випадково!
Приятель Володі з’їздив у поліцію наступного дня і підтвердив, що громадяни за старою пам’яттю заїхали на дачу зятя, не знаючи, що її продано.
А через місяць Володя став колишнім зятем і чоловіком. Олена хотіла ділити квартиру, але вона теж була куплена до шлюбу. А діти були вже повнолітніми.
І пішла Олена до своїх рідних, яким так хотіла догодити за чужий рахунок.
