Федір Михайлович і Петро Іванович товаришували з давніх-давен.
Дружини їх теж дружили, діти до паралельних класів ходили. Овдовіли, вони, хоч як це сумно, теж майже одночасно, з різницею у півроку. Спільне горе ще більше зблизило старих друзів. Діти давно виросли, роз’їхалися, своїм життям живуть. Ось і підтримували одне одного двоє самотніх чоловіків. У гості один до одного ходили, благо жили в одному під’їзді на різних поверхах.
– Знаєш, Михаличу, а ось туга за дружиною відпустила і почав я знаходити плюси у вільному житті, — одного разу сказав Петро Іванович. – А що? Чоловік я ще міцний. Шістдесят сім років нині не вік. Любаша моя, звичайно, поза всякою конкуренцією була, іншої такої немає. Тому й шукати не варто, хоч я міг би собі це дозволити. Але без жінок воно якось краще!
– Правду кажеш Іванович, прямо мої думки прочитав, — погодився Федір Михайлович, ровесник Петра Івановича. — Ми з Катериною теж добре життя прожили, таке не повторити! Навіть і намагатися не варто. Будемо з тобою насолоджуватися пенсією та свободою. Рибалка, гриби, а якщо дача, то тільки на своє задоволення. Жодних грядок, прополок і закруток. Тільки шашлик та відпочинок!
Так вони й жили деякий час. Але доля, мабуть, писала їх життя під копірку!
– Уявляєш, Михаличе, сьогодні моя донька, Оленка, дзвонила. На розлучення подала! Чого вони зі своїм благовірним не поділили, не розумію. Знаю лише одне: тепер вони ділитимуть квартиру. Ех, не бачити мені онуків! Оленці вже тридцять п’ять . Раніше в неї часу на дітей не було – кар’єристка нещасна! А незабаром можливості не стане. Природа своє бере, час біжить. Скоро лавочка з видачі дітей для моєї Оленки прикриється! — Петро Іванович сумно похитав головою.
Федір Михайлович тільки розвів руками:
– Та що за напасть! Уявляєш, мій Микола щойно дзвонив. Теж розлучатися зібрався! Дружина, каже, надій не виправдала. А як не виправдала, хто її знає? Конспіратор нещасний. Теж поділ майна планує. А от дітей, так і не зміг за всі роки шлюбу спланувати!
– Треба б підтримати дітей наших! – Запропонував Петро Іванович.
– Так, підтримаємо, якщо потрібно! – кивнув Федір Михайлович.
Стояло літо, тому в якості підтримки вирішено було закликати нерозумних нащадків на дачу. Благо ділянки у Федора Михайловича та Петра Івановича розташовувалися поряд: один плавно переходив до іншого.
– Із задоволенням відпочину від цього міста, — погодилася Олена, дочка Петра Івановича.
– А що, ідея мені подобається! Мізки провітрити,— зрадів Микола, син Федора Михайловича.
Поставили мангал, насмажили шашликів, накрили стіл. І в літніх сутінках розташувалися в альтанці. Розмови невтихали. В основному згадували минуле.
– А пам’ятаєш, Олено, як ми з тобою директору на двері саморобну табличку приліпили з написом: «Туалет для ВІП-персон»? — Микола ностальгічно посміхнувся.
– Авжеж. Директор лаявся, жах! Але так і не здогадався, хто це зробив! А пам’ятаєш, як ми з тобою вчительці з математики павука на стіл підсунули? Великого такого… Склянкою накрили, щоб не втік. Ох, як вона репетувала! На всіх поверхах школи було чути! – реготала Олена.
Петро Іванович і Федір Михайлович тільки переглядалися: “Ну й дітьки у нас з тобою були, виявляється!”
Загалом вихідні пролетіли приємно, але, на жаль, швидко.
– Треба повторити! – Запропонував Микола, обіймаючи Олену на прощання.
– Я тільки за! – Погодилася вона.
– Неодмінно! – Пообіцяв Федір Михайлович.
– А то! – погодився Петро Іванович.
Але повторити цей чудовий вечір вони змогли нескоро…
Квартира шістдесят три на п’ятому поверсі давно була порожня. Спершу її комусь періодично здавали. Потім перестали. Може, не було охочих тягатись на п’ятий поверх без ліфта.
А може, господар розбагатів, і в нього відпала потреба в орендарях. Хто його знає? Тільки одного разу в шістдесят третій розпочався ремонт. Капітальний. Оскільки довбали, свердлили і смітили робітники від душі. Коли будівельне сміття було прибрано, у квартиру в’їхала нова господиня. Звали її Алла Василівна.
– Ходімо, може, ближче познайомимось із сусідкою? – Запропонував Петро Іванович.
– Гарна ідея, — погодився Федір Михайлович. — Може, жінці допомога яка потрібна! Наші кумушки біля під’їзду казали, що вона начебто самотня…
Вони піднялися на п’ятий поверх і подзвонили до шістдесят третьої квартири.
– Ой, як добре, що ви прийшли! Проходьте, — зраділа господиня, щойно відчинивши двері.
Федір Михайлович і Петро Іванович трохи здивувалися, але один за одним увійшли до квартири.
– Мене Алла Василівна звуть. І мені потрібна допомога. Ні, спочатку, звісно, чайку поп’ємо. — Вона поставила білий емальований чайник, прикрашений веселою квіточкою на плиту. — Ви не уявляєте, як тяжко жінці одній. А тим більше такою безрукою, як я… Добре, що мені попалися такі чуйні сусідки.
– Ви, вибачте, будь ласка, але ми не зовсім розуміємо, до чого тут сусідки? — нарешті сказав Петро Іванович.
– Схоже, ви нас із кимось плутаєте, — здогадався Федір Михайлович.
– Ну, як же? — Алла Василівна здивовано глянула на чоловіків. — Єлизавета… Ох, по-батькові забула. Сказала, що надішле до мене свого чоловіка, щоб він повісив мені люстру, шафки, дзеркало у ванній. Я дуже рада, що вас двоє. Роботи багато. А я заплачу!
– То ви нас із чоловіком Єлизавети Антонівни сплутали! – Зрозумів Петро Іванович.
– Мабуть… — розгубилася Алла Василівна.
– Ви тільки не лякайтесь! — втрутився Федір Михайлович. — Ми не він! І це на краще. Чоловік у Єлизавети — ледачий, руки у нього криві і тремтять! Зробить усе погано, та ще й здере за свою халтуру втридорога. Інша справа ми з Петром Івановичем! Все зробимо у кращому вигляді та абсолютно безкоштовно! Правда, Петро?
– Не сумнівайтеся! – підтвердив Петро Іванович. — Ми з Федіром Михайловичем на всі руки майстри!
Алла Василівна полегшено зітхнула та посміхнулася.
– Ох, вибачте! А я на вас з порога накинулася! Ви, мабуть, подумали: Що за божевільна тітка!
– Ну що ви… — збентежився Петро Іванович. — Та ми не посміли б таке подумати про таку гарну жінку.
– Слово “тітка” і ви просто несумісні! — посміхнувся Федір Михайлович.
– Ви справжні джентльмени!
Чоловіки присіли і взялися за роботу.
Після того, як усі можливі шафки, люстри та дзеркала були повішені, речі розібрані, а меблі поставлені так, як захотіла господиня, втомлені, але задоволені собою друзі вийшли подихати повітрям на лавці біля під’їзду.
– Яка жінка! – захоплювався Петро Іванович.
– Так! Прямо богиня. Ти помітив, Петро, як їй личить той шовковий халатик, у якому вона нас зустріла? — Федір Михайлович навіть очі заплющив.
– Богиню знайшли! — різкий, як звук бензопили, голос почувся збоку і безцеремонно висмикнув друзів із приємних думок.Єлизавета Антонівна примостилася на краєчок лави.
– Стара німфа! – продовжила вона. — Вашій Аллочці вже за шістдесят! А ви два павича обскубаних, хвости свої розпушили, заробітку мого чоловіка позбавили!
– Ну, що ти за тітка, Єлизавето! — сердито сказав Петро Іванович. – Зла!
– А твому чоловікові треба раніше приходити було, а не з дружками біля магазину штовхатися, — додав Федір Михайлович.
– Гаразд, зі своїм я сама розберуся! Та тільки й вам хочу пораду дати. Ви губи свої на цю Аллу не розкочуйте, не вашого поля ягідка! — відрізала Антонівна, плюнула собі під ноги, встала й пішла до магазину.
– А ми й не розкочуємо, правда, Федю? — глянув на друга Петро Іванович.
– Звичайно, нас двоє, а вона одна. Негідно чоловічу дружбу через жінку руйнувати, яка б ця жінка прекрасна не була! – погодився Федір Михайлович. — Наша дружба усі випробування витримає!
Але час показав, що не всі…
Петро Іванович вп’яте натискав на дзвінок, що висів біля дверей Федора Михайловича. Друг не відкривав. “Може, трапилося що?” — почав турбуватися Петро Іванович. Але тут нагорі грюкнули двері, почулися голоси, і задоволений Федір Михайлович як хлопчик побіг сходами.
– Де був?! – насупився Петро Іванович. — У Алли чаї ганяв?
– Ну, зустрів біля під’їзду, сумки по-сусідськи допоміг донести… Чого ти щуришся, Петро? – заюлив Федір Михайлович.
– По-сусідськи, значить? Зустрів випадково, кажеш? — Петро Іванович похмурнів на очах і повільно наступав на друга. — Мені хоч не бреши! Спеціально мабуть біля під’їзду терся, Аллу чекав! А я тут дзвоню, як дурень, переживаю за нього!
– А що?! Може, ти сам хотів до неї в гості напроситись? Тільки от фантазії не вистачило! Причини знайти не зміг! А я зміг! — Федір Михайлович і не думав відступати, він теж зробив крок назустріч Петру Івановичу і насупився.
Вони стояли один навпроти одного, як два кота!
– Востаннє попереджаю, — прошипів Петро Іванович, — припини туди тягатися!Не пара ти їй! Он, лисієш уже!
– А що, ти їй пара? Он у тебе пузо росте! — образився Федір Михайлович.
– Ах, не друг ти мені більше! — кинув Петро Іванович і пошкандибав униз сходами.
– Не дуже й хотілося! — прокричав навздогін Федір Михайлович, перегнувшись через перила.
За два дні вони зіткнулися на першому поверсі.
– Привіт, вихідний завтра, що робитимеш? — примирливо спитав Федір Михайлович.
– До доньки поїду! – буркнув Петро Іванович. — Засумував!
– Шкода… Я тебе хотів запросити на рибалку, — зітхнув Федір Михайлович. — Ну добре. Поїду один.
Він справді збирався на рибалку. Але без друга їхати не хотілося. Тому йому на думку спала чудова думка: “А чи не скористатися відсутністю Петра, і чи не зробити Аллочці приємний сюрприз! Прийду до неї вранці, принесу каву, квіти! Романтика!”
Сам же Петро Іванович до жодної доньки не збирався. Просто дуже він образився на старого друга. Дуже хотілося взяти реванш. “Нехай котиться на свою рибалку, а я Аллочку з ранку порадую! Що там жінки кохають? Квіти, цукерки, сюрпризи! От я і буду таким сюрпризом із квітами. Подзвоню їй з ранку в двері і подарую букет і коробку якихось шоколадних цукерок! Нехай у неї з самого ранку гарний настрій буде!”.
Зіткнулися Федір Михайлович і Петро Іванович якраз біля дверей квартири Алли Василівни.
– Ти тепер рибу тут ловиш? — ядуче поцікавився Петро Іванович через свій букет.
– А в тебе, бачу, дочка до Алли переселилася! — одразу ж дав здачі Федір Михайлович, сховавши свої квіти за спину.
Двері шістдесят третьої квартири раптово відчинилися, і з неї вийшов імпозантний, високий чоловік. Був він ненабагато молодший за двох друзів, що втратили дар мови. Але боже, як же ідеально на ньому сидів чудово пошитий костюм і як гарно світилося благородною сивиною його густе волосся.
Федір Михайлович та Петро Іванович замовкли і відступили від дверей. З квартири визирнула Аллочка.
– Ой, привіт! А куди це ви з ранку з квітами? – здивувалася вона, почергово окинувши поглядом одного й іншого.
– Це ми… — зам’явся Федір Михайлович.
– Згадали, що так і не привітали вас із новосіллям! Ось сьогодні перед поїздкою на дачу вирішили порадувати вас! – Петро Іванович першим простяг свій букет.
– Дякую! — усміхнулася Алла Василівна. — Ось бачиш, Ілюшо, які чудові у мене сусіди.
Вона перевела погляд на статного незнайомця.
– А це мій наречений, панове! Військовий у відставці, Ілля Ігорович, прошу любити та шанувати!
Федір Михайлович і Петро Іванович мляво потиснули простягнуту руку новоявленого нареченого. Незручно попрощалися і побрели додому. Один на одного вони не дивилися.
Федір Михайлович сидів і сумно дивився у вікно. Погода стояла чудова. “- Ех, зараз би на дачу чи рибалку! Тільки без Петьки все не те,- подумав він. – Зайшов би, чи що. Помирилися б… Так ні, він гордий! А я також не піду першим миритися. Чого це завжди я винен? Я, може, теж гордий!”
Петро Іванович тим часом розмовляв із донькою по телефону.
– Яка дача, Оленко, та ще й разом із Миколою? Ні, я проти Миколи нічого не маю, але цей старий, його тато, теж притягнеться! А його я бачити не бажаю!
– Та що у вас там сталося, тату? Ви ж друзі були не розлий вода, — дивувалася Олена.
– Були… Що ми посваритися не маємо права? – розсердився Петро Іванович.
– Тату, ти давай не юли!
Петро Іванович зітхнув і розповів дочці все, як на духу.
– Ну, ви даєте! — чути було, що Оленка ледве стримує сміх. – Прямо мексиканські пристрасті! Гаразд, будемо миритимемо вас. Збирайся, я скоро приїду. А до Федора Михайловича Миколу пошлю. Він його підготує.
– Що означає пошлеш? З якого часу він у тебе на побігеньках? – Зацікавився Петро Іванович.
– Та відколи ми востаннє з вами на дачу їздили! – приголомшила Олена. – Це там у вас пристрасті киплять. А ми тихо-мирно зійшлися. Зрозуміли, що знаємо один одного сто років, разом нам добре. Вирішили заяву подати, та вас порадувати. А ви, як два старі мухомори, по кутках сидите!
– Гони Миколу до Федора! Негайно! – наказав Петро Іванович. — Нехай живенько старому мізки вправить. Я згоден помиритися. Тим більше, що скоро поріднитися доведеться!
Федір Михайлович і Петро Іванович сиділи на веранді і дивилися, як жовте листя повільно кружляє в променях вечірнього сонця.
– Вчасно наші діти вирішили одружитися, — задумливо промовив Федір Михайлович. — Я ж по тобі, старому мухомору сумував.
– Та й я , — зізнався Петро Іванович. — Тільки ось мій характер… Ну не міг я перший помиритися. Якби не наші діти зі своїм весіллям, то й не знав би що робити!
– Все правильно… Спочатку ми їх підтримали, тепер вони нам допомогли, — усміхнувся Федір Михайлович. — Давай більше не сваритимемося. Жодна жінка не варта нашої дружби!
– Давай! – кивнув Петро Іванович. — Нам із тобою, сподіваюся, ще онуків виховувати. Будемо їм гідним прикладом.
У вікно за ними, обнявшись, спостерігали Микола та Олена. Вони раділи, що їхні старі помирилися.
