– Василю, де ти? Час снідати, — звично гукнула Галина, відкидаючи теплу ковдру.
У відповідь була тиша. Дивно. Зазвичай, цей пухнастий рудий клубок уже крутився б біля її ніг, нагадуючи про порожній шлунок.
Галина босоніж пройшлася прохолодною підлогою. Їхня невелика трикімнатна квартира на другому поверсі старої триповерхівки була такою компактною, що знайти в ній кота — справа кількох секунд. Вона зазирнула до кухні, під ліжко, перевірила навіть ванну кімнату. Василь знайшовся біля вікна у вітальні.
І це було б звично, якби не його незрозуміла постава. Він застиг, наче кам’яна статуя, із напруженими лапами та хвостом, який тремтів, мов струна. Вуха притиснуті, очі не кліпають, а погляд спрямований униз, у двір. Справжній дикий хижак перед стрибком, а не флегматичний домашній кіт, який у свої вісім котячих років давно забув про мисливські звички.
– Василю, що з тобою? — Галина підійшла ближче й ніжно погладила його між вухами.
Кіт навіть не поворухнувся. Лише тихо, майже нечутно, скиглив— не звичне вимогливе «няв», а якийсь дивний, сумний і надломлений звук.
Галина виглянула у вікно. Нічого цікавого. Звичайний двір, поодинокі перехожі поспішають у своїх справах, автівки гріються перед поїздкою. Звичайнісінький вівторок у типовому спальному районі.
Вона спробувала взяти кота на руки, але він уперше за їхнє спільне життя люто вивернувся і вирвався. Одразу ж повернувся до своєї незмінної пози. Погляд спрямований у ту саму, лише йому видиму точку. І знову це ледь чутне, відчайдушне нявкання.
– Гаразд, сиди, якщо вже так припекло, — знизала плечима Галина, йдучи варити собі ранкову каву.
Після розлучення минуло два роки, і досі ранкові ритуали давалися важко. На столі – лише одна чашка та невелика тарілка. Насипавши Василю корму, Галина вирішила ще раз перевірити кота. За годину він не зрушив з місця.
– Василю, твій сніданок у мисці. Не хочеш? Ну як знаєш, — зазвичай лише згадка про їжу діяла на кота магічно, але не сьогодні.
Вона помацала його носик та вушка. Все добре. Залишивши кота біля вікна, Галина пішла збиратися на роботу, проте думки про його дивну поведінку не давали спокою. За п’ять років, що кіт жив із нею, такого ніколи не траплялося.
Повернувшись увечері додому, Галина побачила кота у тій самій позі. Корм і вода недоторкані, а його погляд був зосереджений і якийсь виснажений.
– Це вже не жарти, — пробурмотіла вона, набираючи номер ветеринарної клініки.
У клініці ветеринар — кремезний чоловік із сивиною в бороді — довго оглядав Василя.
– Фізично з вашим котом усе гаразд, — нарешті промовив він. — Температура в нормі, реакції адекватні.
– Але ж він не їсть! І сидить як приклеєний біля вікна цілий день!— схвильовано запитала Галина.
Ветеринар поглянув на кота, який навіть у клініці залишався напруженим.
– Знаєте, тварини іноді відчувають те, що нам не дано. Вони можуть чути звуки, недоступні людському вуху, бачити в іншому спектрі. Можливо, ваш Василь щось таке вловив? — терпляче пояснив лікар. — Може, під вашими вікнами щось відбувається. Щось, що ви ще не помітили.
Він виписав заспокійливі краплі та порекомендував ще день-два спостерігати.
Повернувшись додому пізно ввечері, Василь миттєво вирвався з переноски й блискавкою метнувся до свого постійного спостережного пункту. Галина знову виглянула у вікно. Вечір, ліхтарі, припарковані автівки. У світлі вуличного освітлення — ні руху, ні звуку.
Усю ніч Галина прокидалася від тихого, але наполегливого скиглення.
Наступного ранку вона взяла відгул на роботі. Дивна поведінка кота не давала спокою — цей упертий, зазвичай такий спокійний звір, немов намагався їй щось повідомити.
Після сніданку (який Василь знову проігнорував) вона рішуче одягла куртку і вийшла у двір. Обійшовши будинок, Галина зупинилася прямо під своїми вікнами. Вузька смуга землі між будинком і тротуаром, заросла високою травою. Нічого особливого.
Вона повільно йшла вздовж стіни, уважно вдивляючись. І раптом завмерла. Чи здалося? Якийсь ледь чутний звук, схожий на писк?
Вона присіла, розсунула високу траву. Тиша. Але тут знову — ледь вловимий звук, ніби хтось дуже маленький і слабкий кличе на допомогу. Галина опустилася на коліна і поповзла вздовж стіни, розгортаючи траву.
І раптом побачила.
У невеликій западині під водостічною трубою лежало крихітне цуценя — таке маленьке, що помістилося б на долоні. Брудне, із заплющеними очима, воно тремтіло і видавало ті самі слабкі звуки.
– Боже мій, — видихнула Галина, обережно беручи його в руки.
Щеня було крижаним на дотик і майже не рухалося. Лише ледь помітно здригалося і тихо скиглило.
Тут Галину осяяло: ось що чув Василь увесь цей час! Цей крихітний, безпорадний клубочок життя, якого вона, людина, не могла почути, стоячи поруч, а кіт уловив його зов крізь стіни та вікна!
Галина швидко сховала цуценя за пазуху, щоб зігріти, й поспішила додому. Відчинивши двері квартири, вона одразу побачила кота.
– Я знайшла його, Василю, — тихо сказала вона, дістаючи крихітний, тремтячий клубочок.
Галина діяла швидко: загорнула цуценя у м’який рушник. Василь, зістрибнув із підвіконня. Він обережно, майже навшпиньках, підійшов до дивана і застиг.
– Не бійся, друже, — сказала Галина, повертаючись із кухні зі шприцом і теплою водою. — Ти ж сам мені про нього розповів.
Кіт не зводив очей з маленької істоти, поки Галина намагалася влити рідину в крихітний рот.
Після півгодини боротьби за кожну краплю води, вона зрозуміла: треба їхати до ветеринара.
У клініці був той самий лікар.
– Тепер із цуценям, — сказала Галина, акуратно розгортаючи згорток. — Я знайшла його під вікнами, туди, куди весь час дивився Василь.
Доктор присвиснув:
– Ось воно що! Я ж казав — коти відчувають те, що недоступно нам.
Огляд був ретельним.
– Йому близько трьох тижнів, — сказав ветеринар. — Сильне зневоднення, виснаження, переохолодження. Дивно, що воно взагалі вижило. Ваш кіт — дивовижна істота. Він почув писк цуценяти навіть крізь стіни. І не просто почув — зрозумів, що це заклик про допомогу, і намагався сказати вам два дні поспіль. Ви плануєте залишити цуценя? — запитав лікар.
Галина згадала відчай в очах Василя.
– Так, — твердо відповіла вона. — Залишу. Інакше кіт не пробачить.
Коли вони повернулися додому, цуценя вже могло самостійно пити спеціальну суміш. Галина влаштувала йому гніздечко з ковдри в коробці. Василь тут же підійшов, застрибнув на край коробки й обережно зазирнув усередину.
– Це твоя заслуга, друже, — сказала Галина, чухаючи кота за вухом. — Без тебе я б ніколи його не знайшла.
Кіт м’яко нявкнув. Його місія була виконана. Він вперше за ці дні підійшов до своєї миски й почав їсти.
Через кілька годин Галина прокинулася на дивані. Подивилася на коробку і завмерла.
Василь лежав поруч із цуценям, щільно притулившись до нього своїм пухнастим тілом, обережно вилизуючи йому вухо. Цуценя, згорнувшись клубочком, довірливо уткнулося мордочкою в котячу шерсть. Обоє спали — маленький і великий, слабкий і сильний.
– Хто б міг подумати, — прошепотіла Галина. — А тебе ж вважали байдужим і флегматичним.
Вона зрозуміла: її життя змінилося. Їх стало троє. І це було справжнє щастя — не обов’язково те, про яке мріють у юності, а щире відчуття того, що істоти піклуються одна про одну.
Минуло два тижні. Цуценя — назване Малюком, тягаючи капці — зміцніло і почало досліджувати територію. Але найдивовижнішим були його стосунки з Василем. Кіт прийняв роль наставника і охоронця. Він терпляче зносив дитячі витівки Малюка: коли той намагався гратися його хвостом, коли засинав прямо на лапах.
– Василю, хто б міг подумати, що ти такий терплячий, — усміхалася Галина.
Одного ранку вона прокинулася від тихого муркотіння. Василь знову сидів на підвіконні, гріючись на весняному сонці, але вже не напружено. А поруч, наслідуючи старшого товариша, вмостився Малюк.
Галина тихо присіла поруч із ними. Василь муркнув, а Малюк лизнув її руку. Вона точно знала: порожнеча в її душі давно заповнена. Життя тривало, і її незвичайна сім’я була тому найкращим доказом.
Спеціально для сайту Stories
