– Ти серйозно? Ти йому це подарував? — голос Ліди тремтів, але вона намагалася говорити рівним тоном, ніби ще можна було все повернути назад. — У шістнадцять років, на день народження — електросамокат? Та він же ще дитина!
— Він не дитина, — спокійно, надто спокійно відповів Ігор, дивлячись не на дружину, а у вікно, де за склом повільно осідав вечірній туман. — Він уже сам обирає, що йому носити, що слухати. Чому б не вибрати транспорт?
— Тому що транспорт — це відповідальність, а не іграшка! — Ліда стиснула кулаки, нігті впилися в долоні. — Ти купив йому небезпеку. А нам — безсоння…
Ігор нарешті обернувся. У його погляді не було ані злості, ані виправдань — лише втома, ніби він уже тисячу разів прокручував цю розмову в голові й втомився від неї.
— Я хотів, щоб він мене почув. Щоб зрозумів: я поруч, незважаючи ні на що.
Ліда посміхнулася — коротко, гірко.
— Ти поруч? Ти поруч після того, що ти зробив? Після того, як купив синові це?
Вона не кричала. І від цього було ще страшніше…
…Вони увійшли до палати майже одночасно, ніби хтось віддав команду: «На рахунок три». Ліда зробила крок першою, Ігор — на півкроку позаду, ніби боявся порушити межу її особистого простору.
У палаті пахло спиртом, ліками та чимось безнадійно стерильним.
Артем лежав нерухомо. Обличчя — бліде, майже прозоре. На скроні — тоненька смужка пластиру. По тілу тягнулися дроти, прилад над головою тихо клацав. Ліда підійшла до ліжка, не відриваючи погляду від сина, ніби якщо вона моргне — він зникне.
«Це ти винен», — хотіла сказати вона Ігорю. Хотіла виштовхнути ці слова назовні, наче лезо, щоб вони порізали і її, і його. Але слова застрягли в горлі, важкі, наче камені. Замість цього вона взяла Артема за руку — пальці були ледь теплі.
— Теплі, — пробурмотіла вона, ніби переконуючи саму себе. — Усе буде добре.
Ігор мовчки встав біля ліжка, не торкаючись ані сина, ані дружини. Просто стояв. Ніби його присутність — це вже вибачення.
Ліді хотілося його вдарити. Хотілося закричати: «Іди геть! Ти не маєш права тут стояти!» Але замість цього вона відчула, як його рука обережно лягла їй на плече — не міцно, не владно, а так, ніби він боявся її злякати.
І вона не прибрала її…
Три роки тому вони купили квартиру в спальному районі — дев’ятиповерховий панельний будинок, з видом на пустир.
Район тільки-но починав наповнюватися життям: відкривалися пекарні, пункти видачі, кав’ярні з вивісками «кава з собою». Ліда працювала редактором у видавництві, Ігор — інженером на заводі, але дедалі частіше підробляв на фрілансі: креслення, розрахунки, узгодження. Гроші надходили нерівномірно, але вистачало.
А потім Артем підріс. Немов за один день, якось раптом — одного вечора, коли Ліда зайшла до нього в кімнату й побачила, що на полиці замість іграшкових машинок — навушники, зовнішні акумулятори та роздруковані схеми електросамокатів.
— Мамо, я хочу самокат, — сказав він буденно, ніби йшлося про кросівки. — Не дорогий. Б/у. Я накопичив.
— Ні, — відповіла Ліда, і це слово прозвучало жорсткіше, ніж вона хотіла. — Рано.
Артем подивився на неї — не ображено, а з таким дорослим спокоєм, від якого у Ліди всередині все стиснулося.
— Зрозуміло, — сказав він і відвернувся до екрану.
Через тиждень прийшла посилка — велика коробка…
— Це не я, — буркнув Артем, коли Ліда побачила пакунок. — Це все тато.
Ліда тоді нічого не сказала. Просто пішла на кухню й довго стояла біля вікна, дивлячись, як у дворі хлопчаки ганяють на чомусь світловому, залишаючи за собою смуги світла.
… Відтоді між Лідою та Ігорем запала тиша. Не злісна, не гучна — просто порожнеча, в якій слова губилися, наче монети в щілині.
Артем ніби відчував цю напругу й намагався триматися осторонь: йшов гуляти, повертався пізно, кивав у відповідь на запитання, ніби перевіряв, чи працюють у нього голосові зв’язки.
Одного вечора Ліда почула, як він розмовляє по телефону:
— Так, тату, я зрозумів. Так, обережно. Ні, не по трасі.
Вона завмерла біля дверей, наче шпигунка.
— Хто це? — запитала, коли Артем закінчив розмову.
— Тато, — знизав плечима син. — Ми домовилися: я катаюся тільки по району, швидкість не більше двадцяти. І шолом завжди.
Ліда хотіла сказати: «А якщо машина вискочить з-за рогу? Якщо світлофор перемкнеться? Якщо хтось не встигне загальмувати?» Але замість цього запитала:
— А якщо я скажу «не можна»?
Артем підвів на неї очі — і в них було не впертість, а прохання: «Не руйнуй те, що у нас з ним є».
— Тоді я не буду, — тихо відповів він. — Але, мамо, тато старається. А я й справді буду обережним.
І Ліда промовчала.
Того вечора Артем пішов кататися о сьомій. Сказав: «Повернуся до дев’ятої. Обіцяю».
Ліда кивнула, хоча всередині все стискалося. Ігор сидів на кухні, пив чай і робив вигляд, що не помічає її напруги.
О дев’ятій Артем не прийшов. О дев’ятій тридцять Ліда набрала його номер — тиша. О десятій вона розбудила Ігоря, який дрімав.
— Він на самокаті, — сказала вона, і її голос тремтів. — І не відповідає.
Ігор миттю підхопився з ліжка. Вони обдзвонили лікарні, морги, поки не пролунав дзвінок з незнайомого номера.
— Ви батьки Артема Соколенка? — запитав спокійний голос. — Його збила машина на перехресті. Він живий. Зараз його везуть до операційної.
Далі все злилося в одну сіру смугу: таксі, лікарня, запах антисептика, обличчя лікарів, які говорили короткими, уривчастими фразами: «стабільний стан», «операція», «чекайте».
Ліда сиділа на пластиковому стільці, стиснувши руки в кулаки, і дивилася на двері операційної, ніби могла силою волі відчинити їх. Ігор сів поруч, не торкаючись її, але так близько, що вона відчувала його подих.
— Це ти, — прошепотіла вона, не повертаючи голови. — Це ти купив йому цей самокат. Ти хотів бути хорошим батьком. А тепер…
— Я знаю, — так само тихо відповів він. — Я знаю.
Наступного ранку Ліда стояла біля вікна в коридорі лікарні й дивилася, як за склом прокидається місто: двірник змітає листя, кур’єр у жовтій куртці перевіряє телефон, десь далеко гуде автобус. Усе йшло своєю чергою. Наче нічого й не сталося.
— Лідо, — Ігор підійшов ззаду, не надто близько. — Давай я відвезу тебе додому. Або на роботу. Що ти хочеш?
Вона обернулася. У його очах була не надія, а готовність прийняти будь-яку відповідь — навіть найжорстокішу.
— Я хочу, щоб він розплющив очі, — сказала Ліда. — Щоб сказав: «Мамо, я в порядку».
Ігор кивнув.
— І я теж.
Вони разом пішли до палати. Артем уже не виглядав таким млявим: обличчя трохи порожевіло, дихання стало рівнішим. Він розплющив очі, коли Ліда сіла поруч.
— Привіт, мамо, — прошепотів він. — Вибач, що налякав.
Ліда притиснула його руку до щоки.
— Не смій більше так робити. Ніколи.
— Гаразд, — слабо посміхнувся він. — Обіцяю.
Ігор стояв біля дверей, не наважуючись підійти ближче.
— Тату, — покликав Артем. — Ти теж іди сюди.
Ігор підійшов. Сів з іншого боку ліжка. І вперше за довгий час вони втрьох опинилися поруч — не як сім’я, а як люди, які дивом не втратили одне одного.
…Увечері, коли вони вийшли з лікарні, місто вже огорнула темрява. Ліда йшла тротуаром, відчуваючи, як холодне повітря дряпає легені. Ігор йшов поруч, мовчки.
— Знаєш, — раптом сказала Ліда, не дивлячись на нього, — я досі злюся. На тебе. На цю штуку, яку ти йому купив. На те, що ти думав, ніби так буде правильно.
— Я теж, — тихо відповів Ігор. — Я злюся на себе.
Ліда зупинилася. Повернулася до нього.
— Але якби ти тоді не приїхав… Якби ти не сидів зі мною в цьому коридорі… Я б не витримала.
Ігор подивився на неї. У його погляді було стільки втоми й стільки надії, що Ліда раптом відчула, як всередині щось розсипається — не від болю, а від полегшення.
— Поїхали додому, — сказала вона. — Разом.
Удома було тихо. Артем залишився в лікарні, і квартира здавалася занадто великою й занадто порожньою. Ліда заварила чай, поставила на стіл дві чашки. Ігор сів навпроти, не знімаючи куртки.
— Я не прошу, щоб ти все забула, — сказав він. — Просто… дай мені бути поруч. Не як винуватцю, а як батькові. Як чоловікові.
Ліда помовчала. Потім взяла чашку, зробила ковток. Гарячий чай обпік язик — і це було дивно приємно. Наче вона знову відчула себе живою.
— Добре, — сказала вона. — Будь поруч. Але не тому, що ти винен. А тому, що ти потрібен.
Ігор посміхнувся — ледь, майже непомітно.
— Дякую.
Наступного дня вони знову поїхали до лікарні. Артем уже міг сидіти, жартував про лікарняний суп і просив привезти щось «нормальне». Ліда принесла йому термос із борщем, Ігор — книгу з електроніки, яку Артем давно хотів.
— Ви що, домовилися? — розсміявся син. — Ніби помирилися.
Ліда й Ігор переглянулися. У цьому погляді не було ні брехні, ні гри — лише розуміння: вони ще не все вирішили, але вже не вороги.
— Ми працюємо над цим, — серйозно сказав Ігор.
— Головне, щоб ти одужував, — додала Ліда, гладячи сина по волоссю, як у дитинстві.
Артем примружив очі, ніби від цієї ласки стало легше дихати.
…Вночі Ліда довго не могла заснути. У сусідній кімнаті тихо скрипіло ліжко — Ігор ліг на дивані, щоб не заважати. Вона встала, підійшла до дверей, прислухалася. Потім тихо відчинила їх і заглянула всередину.
Він лежав, втупившись у стелю, ніби там були написані відповіді на всі питання.
— Не спиться? — тихо запитала Ліда.
Ігор повернув голову.
— Боюся, що якщо засну — прокинуся, а цього всього не було. Що він знову десь на тому самокаті і ми не встигли.
Ліда увійшла, сіла на край дивана.
— Ми встигли, — сказала вона. — Він живий. Ми поруч. Решту… решту ми владнаємо.
Ігор простягнув руку. Ліда взяла її. І в цьому дотику не було ані пристрасті, ані драми — лише тепло, яке вони так довго не дозволяли собі відчувати…
…Через два тижні Артема виписали. Він ходив на милицях, зморщувався від болю, але посміхався — бо був удома. Ліда готувала його улюблені страви, Ігор лагодив зламані речі, ніби хотів довести, що він тут, що він корисний, що він потрібен.
Одного разу Артем запитав:
— А самокат? Його можна забрати?
Ліда завмерла. У грудях знову піднялася хвиля страху.
— Його забрали на експертизу, — спокійно відповів Ігор. — А потім… потім ми вирішимо. Не зараз.
Артем кивнув. Не тому, що погодився, а тому, що зрозумів: зараз не час сперечатися.
Ліда подивилася на чоловіка. У його очах читалося: «Я не буду тиснути. Ми зробимо це разом».
І вперше за довгий час вона відчула, що вони справді можуть.
…Вечір був тихим. Артем заснув, згорнувшись калачиком, як у дитинстві. Ліда й Ігор сиділи на кухні, пили чай і мовчали — але ця тиша вже не була тяжкою. Вона була як пауза між акордами, коли музика ще звучить усередині.
— Дякую, — раптом сказала Ліда. — За те, що був поруч. Навіть коли я відштовхувала.
Ігор накрив її руку своєю.
— Я нікуди не зникну, — сказав він. — Ми це переживемо. Разом.
Ліда посміхнулася — вперше за довгий час щиро.
— Знаю, — сказала вона. — Тепер знаю…
