Наталя тільки-но вийшла з моря і впала на гарячий пісок, як у її сумочці задзвонив мобільний телефон.
Вона мокрою рукою потягнулася до неї, дістала телефон і спробувала подивитися, хто дзвонить. Але сонце сліпило так яскраво, що екран телефону перетворився на суцільну темну пляму.
«Раптом це з роботи?» – подумала вона і, про всяк випадок, вирішила відповісти.
– Алло, Наталю, це я. Привіт.
Настрій у Наталі відразу впав до нуля. Виявляється, дзвонив колишній чоловік.
– Привіт, – неохоче відповіла вона. – Що потрібно?
– Наталю, я вирішив повернутися.
– Що? – обурено вигукнула вона.
– Я вирішив повернутися, кажу.
– Куди повернутися?
– До тебе.
– До мене? Втретє повернутися, так? І з якого переляку ти так вирішив?
– А з того, що я в нашій квартирі прописаний, – рішуче сказав чоловік. – І я маю право там жити!
– По-перше, не в нашій квартирі, а в моїй, – грізно вимовила Наталя. – Ти забув, чи що? А по-друге…
Але договорити, що було по-друге, вона не встигла, бо колишній чоловік перебив її, заговоривши благальним тоном.
– Ну, Наталю, ну, ввійди в моє положення, ще раз. Мене з квартири виганяють. Уявляєш? Прямо сьогодні, не попередивши заздалегідь. У господині син повернувся.
– Це не мої проблеми, – залізним тоном заговорила Наталя. – Я повірила тобі, що ти більше не будеш проситися до мене на ночівлю, і тому тебе поки не виписувала. Але тепер ти мене дістав.
– Ну, Наталю! – майже закричав він у трубку. – Ну, можна я поживу з тобою, поки не знайду нову квартиру? Ну, будь ласка. Всього кілька днів. Ну, востаннє.
– Зі мною? Поживеш? Але мене немає в місті. Я відпочиваю на морі. У мене відпустка. Ти це розумієш, Вадик?
– На морі? – Колишній чоловік зрадів. – Це ж класно. Поки ти на морі, я і поживу в нашій квартирі.
– У моїй квартирі, – поправила вона його.
– Ну, так, у твоїй, у твоїй. Ключі у мене є. Тоді, сьогодні я там з’явлюся? Гаразд?
– Вадик, я тобі цього робити не раджу. – У голосі Наталі з’явився смішок.
– Чому? – напружився колишній чоловік.
– Тому що твоє місце вже зайняте. У моїй квартирі, на нашому ліжку, лежить інша людина.
– Що? – здивувався Вадик. – Яка ще людина?
– Неважливо, яка. Тебе це не стосується.
– Як, не стосується?! – Колишній чоловік розлютився. – Ну, ні, Наталко. Я там прописаний, і тому… Я прямо зараз поїду туди, і якщо що, викину твого співмешканця…
– Ну, якщо у тебе вийде, дій. – Наталя раптом хмикнула і вимкнула телефон.
Вже через пів години колишній чоловік відкривав своїми ключами квартиру колишньої дружини. Перед цим він прийняв на душу – для хоробрості, і тепер стовідсотково був готовий до зустрічі з незнайомим суперником. Треба зазначити, що в молодості Вадик займався боксом, і тому був міцним чоловіком.
Увійшов у передпокій, уважно оглянув вішак, але чоловічих речей там не виявив.
– Це вона мене налякати хотіла, – пробурмотів він, посміхаючись. – Ех, Наталко, нікого ти собі так і не знайшла. Так, що, може, ми з тобою ще знову зійдемося? Якщо я захочу, нікуди ти від мене не дінешся.
Він, вже у веселому настрої, заглянув на кухню, пройшов наскрізь вітальню і попрямував до кімнати, де стояло – колись спільне їх з Наталею – ліжко. Відкрив двері і… в жаху завмер.
На ліжку, дійсно, лежала людина, яку він найбільше боявся побачити.
– Ого! – вигукнула страшенно здивована теща. – Це кого це до мене несподівано принесло? Яким вітром надуло? – Вона лежала, серед білого дня, на ліжку в одній нічній сорочці і, як завжди, читала якийсь детектив. – Вадик, це ти?
– Ой… – Вадик відступив. – Ніна Петрівна, добрий день… І до побачення. Я це… Я на хвилинку заглянув. Дивлюся, Наталі, здається, немає. Так що, я вже йду…
– Стояти! – закричала теща, так, що у колишнього зятя по спині пробігли мурашки.
Він завмер і з жахом дивився на цю жінку. Бо розумів, що тікати марно.
Справа в тому, що Ніна Петрівна колись працювала в поліції. І не просто працювала, а ловила особливо небезпечних злочинців, боролася з угрупованнями та іншою організованою злочинністю.
І ось, якось одного разу, коли Вадик з Наталею ще жили разом, він неабияк випив і почав голосно кричати на дружину, прямо при тещі. Ніна Петрівна – спочатку спокійно – спробувала присоромити і втихомирити зятя.
Але Вадик – зопалу – послав тещу куди подалі. Недобре так послав, дуже брудно і грубо. І далі сталося те, що Вадик досі не міг зрозуміти. Через секунду він уже лежав, уткнувшись носом у підлогу, а ззаду на його зап’ястях зімкнулися справжні наручники.
Звідки ці наручники взялися у цієї жінки, яка була в домашньому халаті, – цю загадку він теж досі не розгадав.
І ось тепер вони знову зустрілися.
– Ну, що, Вадику, я бачу, ти вирішив колишню дружину підчистити, так? Поки вона на морі, захотілося пошарити в її засіках? Виходить, ти опустився донезмоги, зятю недороблений?
Ніна Петрівна повільно прийняла сидяче положення і стала дивитися на нього таким поглядом, що Вадику захотілося негайно ретируватися.
– Клянуся вам, я зайшов просто так, – занепалим голосом забелькотів він. – Точніше, я хотів відвідати Наталю… А тут ви… Вибачте мене, заради Бога. І відпустіть, будь ласка.
– Ну, ні, мій хлопчику, цього разу ти від мене не втечеш. Давно я хотіла відправити тебе за путівкою… Ти, я знаю, замучив мою дочку своїми поверненнями. А вона все шкодує тебе, бо тобі ніде жити.
А в “санаторії” тобі і житло організують, і спецодяг виділять, і триразове харчування. З твоїми накачаними руками ти там пристойно зароблятимеш.
– Ніна Петрівна, та ви що? – застогнав колишній зять. – Будьте людиною, відпустіть мене. Ну, що, мені на коліна перед вами встати?
– Навіщо на коліна? – хмикнула вона. – Не треба на коліна. Я не свята Тереза. Так… – Вона замислилася. – Ти хотів переночувати тут, напевно? Поки Наталка засмагає. Так?
– Ні, я вже не хочу, – злякано закрутив головою Вадик. – Мені вже нічого не треба. Взагалі, нічого.
– А де будеш ночувати?
– Не знаю. У готелі, напевно.
– Навіщо в готелі? Можна і тут. На підлозі, на килимку. Я тобі і матрацик кину. Переночуєш. Але з відпрацюванням.
– З яким ще відпрацюванням? Мені від вас нічого не потрібно. – відчайдушно закрутив він головою. – Ніякого матраца мені від вас не потрібно.
– Тобі, може, вже не потрібно, а мені – дуже потрібно.
– Що вам потрібно? – знову злякався Вадик.
– Мені потрібно, щоб ти зараз переодягнувся в свої штани, які ти досі звідси не забрав, взяв у шафі гель для миття кахлю, який я вчора купила, і відмив кухню з туалетом і ванною до блиску.
Ти мене зрозумів? Зробиш справу, я тебе вечерею нагодую і на диван у вітальні пущу. А завтра зранку можеш бути вільний. І на цьому, дорогу ти в цей будинок забудеш.
– А якщо я не погоджуся? – похмуро запитав колишній зять.
– Тоді я знову наручники дістану. Адже вони у мене завжди з собою. І що буде з тобою далі – тільки Бог знає, і слідчий…
Через п’ять хвилин Вадик наводив чистоту в туалеті.
Спеціально для сайту Stories
