Голодна кішка блукала вздовж тротуару, поглядаючи на проїжджу частину і пішоходів, щоб вчасно побачити небезпеку.
Вона прямувала в бік житлових будинків. Серед різноманітних запахів, що виходили звідти, відчувався аромат їжі.
На першому поверсі одного з п’ятиповерхових будинків розташовувався магазин, на задньому дворі якого стояли сміттєві контейнери. Поморщивши ніс, вона попрямувала до них.
З чорного входу магазину вийшли дві жінки, одна з них тримала в руці щось смачне, що змусило кішку пришвидшити крок і нявкати.
– Яка красуня, подивись, – сказала жінка з їжею в руці.
– І правда, – відповіла інша.
«Треба попросити», – подумала кішка і підійшла до них. Вигнувши спинку, вона потерлася об ногу передбачуваної годувальниці і, заглянувши їй в очі, ласкаво замурчала.
Жінка не втрималася і пригостила тварину шматочком піци, а та дозволила їй погладити себе, демонструючи задоволення і вдячність.
Коли голод відступив, прийшло занепокоєння. Їй дуже хотілося повернутися до когось, хто дуже її потребував. Повалявшись на сонечку і погравшись з опалим листочком, вона знову вирушила в дорогу.
Кішка бродила по великому місту, зупиняючись лише для того, щоб добути їжу і на короткий сон, щоб відновити сили. Її нудило від сміттєвих контейнерів і сирого смороду підвалів, в яких доводилося ночувати.
Ще були дощі, після яких вона витрачала багато часу, висушуючи себе і зігріваючись.
Проходячи повз людей, вона принюхувалася, розглядала їх сонні вранці і втомлені ввечері обличчя. Вона вміла визначати, у кого можна попросити їжу і ласку, а кого слід обходити стороною непомітною бездомною твариною.
Одного вечора, коли шерсть намокла від дощу, а від бруду і пилу стала жовтою і зваляною, кішка залізла у відкриті двері автобуса.
Людей було мало, і її ніхто не чіпав. Як тільки вона опинилася в салоні, підшукуючи місце, де б привести себе до ладу і обсохнути, в ніс вдарив приємний запах.
З тонкими потоками повітря він виходив з кабіни водія. Кішка застрибнула на сидіння і заплющила очі, принюхуючись. Скоро автобус зупинився, і з нього вийшли всі пасажири. Через хвилину в салон увійшов водій, щоб перевірити, чи все в порядку, і побачив кішку.
Вона дивилася на людину, злегка нахиливши голову набік, і не йшла. Водій взяв маленьку теплу істоту, погладив і висадив на вулицю.
«Загубилася, напевно», — подумав він. Кішка спостерігала, як автобус від’їжджає на новий круг. Вона не сходила з місця і чекала його повернення. Коли відчинилися двері, вона знову застрибнула всередину.
Чоловік висадив її, як і минулого разу, і ще раз, і ще…
Так тривало до кінця зміни. Її охоплював відчай: «Напевно, ця людина не любить кішок, а тому ніколи не забере її з собою. А їй дуже потрібно потрапити в його будинок. Що ж робити? Якби він пішов пішки — вона неодмінно причепилася б за ним».
Але додому він повертався на машині, за якою вона бігла до повороту, а потім проводжала тужливим поглядом швидко віддалене авто.
З диспетчерської кішка так і не пішла, зустрічала його щодня і нудьгувала, поки у людини були вихідні…
Володимир розігрів пересолену вечерю, тихо поїв і тільки тоді зайшов у кімнату поцілувати сплячих дітей. Милі янголята, він захистить їх, він впорається і дасть все, що зможе.
Дочці Поліні тільки 12, але вона вже намагається готувати, стежить за молодшим братом, розважає його, допомагає з домашнім завданням.
Володя пишався дочкою і намагався заохотити дівчинку подарунками та солодощами. Вранці, збираючи дітей до школи, він здивувався їхньому перегляданню і незвичайній мовчанці.
– Що сталося, Полінко?
– Нічого, тату, – дівчинку видали бігаючі оченята і прикушена нижня губа. Вона не вміла брехати.
«Яка ж вона у мене гарна», – подумав він.
– Люба, скажи мені, що б це не було, – лагідно попросив батько і взяв дівчинку за руки.
– Нам з Петром снилася біла кішка, – донечка поглянула на нього з-під лоба.
Володя погладив її по ніжній гладенькій щічці, прибрав з обличчя неслухняний завиток і відповів:
– Полюшко, ну що за вигадки? Ми ж вирішили — ніяких тварин у будинку. Від них шерсть, доглядати потрібно, годувати, прибирати.
Він побачив, як в дитячих очах заблищали сльози, і почав злитися. Володя намагався бути хорошим батьком, але, на його думку, це не означало потурати всім дитячим примхам.
Кошеня або цуценя просить більшість дітей, а йому нові проблеми не потрібні. Зазвичай так і відбувається — тварина з’являється вдома, а доглядати за нею доводиться дорослим.
– Звичайно, тату, — з неприхованим сумом погодилася Полінка.
Вона була слухняною донькою і давно переросла свої капризи, а може пережита трагедія сприяла швидкому дорослішанню.
Вони залишилися без матері, а таке горе накладає незмивний відбиток: дитина по-іншому дивиться на світ, відрізняючись від однолітків підвищеною серйозністю і терпінням.
Володя відійшов від дочки і потер перенісся, приховуючи сльозу, що підступила до очей. Він втомився, але заради них повинен був залишатися сильним. Хто ж, як не батько, допоможе впоратися з важким випробуванням.
Чоловік, не бажаючи поступатися принципами і разом з тим засмучувати дітей, знайшов компроміс. Можливо, на Новий рік він подарує їм дрібного гризуна, за яким вони зможуть самі доглядати.
Тієї ночі біла кішка приснилася і йому. Він схаменувся від дивного сну, пішов у ванну обмити спітніле обличчя. Дивлячись на себе в дзеркало, Володя згадав бездомну кішку, яка довгий час переслідувала його на роботі.
І як же він відразу не згадав її, коли Полінка розповіла про свої сни? Бідна тварина, біла шерсть якої перетворилася на брудно-сіру від вуличного життя, вибирала саме його автобус, щоб зігрітися.
Вона не боялася людей, будучи колись домашньою. Володя відчув ненависть до безтурботних людей, які кинули тварину напризволяще.
Йому було шкода її, але не настільки, щоб забрати додому. На вулиці, колись чисті і домашні, вони швидко підхоплювали різні інфекції і паразитів, несумісні з ризиком для здоров’я дітей.
Все, що він міг зробити для цієї тварини, це — знайти для неї новий дім. Є люди, які не можуть пройти повз нещасну душу. Його дружина була такою — доброю, безкорисливою, завжди готовою допомогти або врятувати кого-небудь.
Але життя несправедливе, і її більше не було поруч. «Треба поспитати серед знайомих», — вирішив Володя.
Кішка була розумною і, ймовірно, красивою, якщо відмити. Зробивши такі втішні висновки і прийнявши рішення, Володя заснув. Кішка знову приснилася йому. Вона дивилася людині в очі, намагаючись у жалюгідній тиші щось сказати або попросити.
Кішка сиділа на лавочці біля виходу з диспетчерської станції, вона чекала людину останні два дні.
Побачивши, нарешті, його, кішка зістрибнула зі свого зігрітого місця і побігла прямо під ноги. За час останнього очікування вона вирішила бути активнішою. Тому, піднявшись на задні лапки, трохи зачепилася кігтями за штанину і, притиснувшись головою до ноги, замурчала.
– Ось і ти, – сказав він і погладив її.
Кішка нявкнула, але на землю не опустилася.
– Ходімо, я знайшов тобі господиню, — з цими словами чоловік вирішив взяти тварину на руки.
Але кішка відсторонилася від нього і вислизнула з простягнутих рук.
Чоловік не очікував від неї протесту і розгублено сказав:
– Ну, як знаєш.
Він завів автобус і поїхав, вона залишилася, навіть не спробувавши знову залізти до нього в кабіну. Кішка бачила, що на час обіду він спеціально залишив передні двері відчиненими, але не пішла туди.
Серед працівників автобусного парку були добрі люди, які вже звикли до незваної мешканки. Вони підгодовували бідну тварину.
На щастя кішки, за весь цей час ніхто не намагався прогнати її або образити. Тому їй було важко зважитися на наступний крок, який вона зібралася зробити.
Чоловік мав намір прилаштувати її, а їй не потрібна інша сім’я. Ризикуючи знову голодувати, вона збиралася піти за людиною.
Коли робочий день закінчився, чоловік сів в автомобіль, востаннє поглянувши на неї і несхвально похитавши головою, поїхав — вона побігла за ним.
Їй здавалося, що серце від швидкого і довгого бігу вистрибне з грудей або розірветься прямо всередині. Лапи тремтіли, очі сльозилися від вітру, стало боляче дихати, дивитися, продовжувати рухатися. Але вона повинна — будь-що — інакше не використає останній шанс пробитися крізь принциповість цієї людини.
Володя припаркував машину у дворі свого будинку, зачинив її і попрямував до під’їзду. Він спіткнувся і мало не впав від подиву. За кілька кроків лежала брудна мокра біла кішка.
Тварина важко дихала, і коли він опустився поруч з нею навпочіпки, з останніх сил підняла голову і подивилася на нього.
«Це вона, та сама»! — зрозумів він. Те, що тварина бігла за ним стільки кілометрів, здавалося неймовірним. Володя раптом злякався, що вона не виживе, і серце людини затремтіло.
«Ти перемогла», — сказав він швидше собі, ніж їй, і підняв тварину на руки.
Через деякий час кішка почала вставати і їсти. Вона одужувала на радість дітям, які не відходили від неї. Найбільше кішка любила їх, а вони — її.
Володя вперше бачив радість в дитячих очах після трагедії і дорікав собі за те, що дозволив своїм принципам позбавити їх цього.
Незабаром він і сам полюбив білу красуню. Кішка була досить великою, з довгою м’якою шерстю і великими яскраво-блакитними очима. Він любив розчісувати її і розповідати, як пройшов день.
Вони називали її Кішкою, тому що жодна з кличок не припала їй до душі. Одного вечора вони знову спробували назвати її. Кішка слухала нове ім’я і незадоволено трясла головою або ховала мордочку в передніх лапках. Це було захоплююче.
– Що там робить Полінка? – запитав Володя у сина.
– Знову розбирає мамині речі, – махнув рукою хлопчик.
– І що ж…, — договорити Володя не встиг.
У кімнату вбігла донька зі сльозами на очах, простягаючи в тремтячих руках один із щоденників Єлизавети.
Вона посміхалася, плакала і не могла вимовити ні слова, лише показала пальцем на малюнок. Володя дивився на аркуш і не міг повірити тому, що бачив. Там була намальована їхня кішка, а поруч невеликий вірш, і перші обведені червоним рядки:
«Одного разу я стану кішкою…»
Поглянувши в блакитні очі білосніжного дива у себе на колінах, Володя тихо сказав:
– Тебе звати Вета, чи не так?
Кішка потягнулася і лизнула його в ніс.Спеціально для сайту Stories
