Чоловік вирішив взяти тайм-аут, він втомився від сім’ї та стосунків. Поки він відпочивав, я знайшла себе.
– Я втомився від тебе, я втомився від сім’ї, я хочу пожити окремо, розібратися в собі, – чоловік шмагав мене цими словами, – мені з тобою стало нудно, я так давно не був один, я беру тайм-аут.
Ми прожили в шлюбі десять років, нам обом по 35. Нашому маленькому синові всього лише 3 роки. Шість довгих років ми робили все, щоб він у нас з’явився. Перевірялися, лікувалися, пробували, ловили сприятливі дні.
Коли тест показав дві заповітні смужки, чоловік ридав від щастя, стоячи на колінах. Коли мене виписували з пологового будинку, у спальні не було вільного місця від квітів.
І ось тепер він втомився. Чоловік діловито збирав свої речі, залишивши тільки зимові, кидав їх до сумок, не помічаючи дитину, що ллнула до його ніг, зрідка, роблячи перерву, щоб “хильнути” міцненького на кухні.
Мабуть саме міцне йому додавало хоробрості та впевненості. Він пішов. Я залишилася. Ми жили в моїй спадковій квартирі, тому хоча б із дому мене ніхто не вижене.
– Він напевно когось собі знайшов, – запевняла мене подруга Ніна, – втомився він, кобелина, важко з дитиною йому, бідному. Усі чоловіки такі, не будь дурепою, не чекай, іди й подавай на аліменти.
Можна навіть до розлучення, на що ти жити будеш, поки твій благовірний буде відпочивати і життя обмірковувати!
Так, жити було ні на що. З роботи, за наполяганням чоловіка, я звільнилася, коли дитині було півтора року:
– Ми так довго чекали на сина, – сказав мені тоді Денис, – не місце йому в садочках. Сиди і виховуй дитину. Я цілком вас обох прогодую.
Я сиділа з дитиною, жила інтересами чоловіка і сина, самовіддано створювала затишок, розділяючи всі устремління свого чоловіка.
Заробляв він достатньо, грошей на господарство і мої потреби давав, не питаючи звіту. Тож через тиждень після відходу чоловіка я пішла до суду, щоб подати на аліменти, а вдома гарячково шукала вакансію.
Мені пощастило, на моїй колишній роботі якраз пішла на пенсію моя колега, виходь хоч завтра, питання тільки в тому, що місця в садочку не було, я ж не вставала на чергу.
Моя мама запропонувала свою допомогу як няня.
– Будеш приводити онука до нас, – сказала мама, – так, мені важкувато буде на 7-му десятку з твоїм шустриком, але що ж тепер вдіяти! Тільки підкидай грошенят трохи, щоб я продукти йому купувала.
Це було розумно і справедливо. Пенсія в мами маленька, перший час я позичила грошей у тієї самої подруги: треба було і нам із сином їсти, і їздити на роботу і з роботи.
Чоловік не подзвонив жодного разу. Не дізнався, а чи є, що їсти синові, мені, чи є, чим оплатити комуналку хоча б за той місяць, коли він ще жив із нами. Нічого, тиша.
Я все побачила сама.
Наш тайм-аут у стосунках мав вигляд миловидної брюнетки років 25-ти, стрункої і високої. Мій чоловік сидів з нею на відкритій веранді кафе недалеко від моєї роботи, ймовірно він навіть не подумав, що я зможу одного разу там знову опинитися. Я просто зняла солодку парочку на камеру мобільника і пішла своєю дорогою.
Моє життя почало налагоджуватися. І знаєте, я раптом зрозуміла, що без нього мені краще. Спокійніше і чистіше стало в домі, не треба було купувати і готувати їжу, яку він любив, а я терпіти не могла. Ніхто не розкидав речі по квартирі і не залишав після себе брудну ванну.
А ще я зрозуміла, що я інша. Зовсім не та, що була в шлюбі. Що, виявляється, я люблю більше баскетбол, ніж футбол. Що парфуми, які стоять на моєму туалетному столику, які так подобалися чоловікові, мені просто огидні.
Що я ненавиджу свій колір волосся, понуро каштановий, на якому наполягав чоловік. Що мені пасує коротка стрижка, а не довге волосся. Що кросівки чудово поєднуються з сукнею, а помада нюдового відтінку – це абсолютно не моє.
Невже всі ці 10 років я розчинялася у своєму чоловікові, переставши бути самою собою?
Я стала повертати собі себе по шматочку, по краплиночці. Почавши заробляти, через три місяці я отримала підвищення і надбавку до зарплати. Змінила ненависні сукні на джинси і ділові брючні костюми.
Перефарбувала у всій квартирі стіни в зовсім інші кольори, ті, які подобалися особисто мені. І подала на розлучення. З моменту свого відходу, а минуло 8 місяців, чоловік не подзвонив жодного разу.
А за 2 дні до суду він з’явився. Із квітами і фруктами.
– Я подумав, розібрався в собі, я не проти повернутися, – заявив мені чоловік, – о, який у нас безглуздий колір стін у передпокої. І навіщо ти обрізала волосся, тобі так не личить.
– Я теж розібралася в собі, – відповіла я чоловікові. Цей безглуздий колір – мій найулюбленіший. Зачіска мене влаштовує, а як звуть наш із тобою “тайм-аут”? Вона дала тобі відставку?
Я показала чоловікові фото на телефоні.
– Я не хочу, щоб ти повертався. Я теж подумала і зрозуміла: мені краще без тебе.
Чоловік почав говорити, що я егоїстка, що я не думаю про сина, який залишається без батька. Що я нікому не потрібна майже в сорок, та ще й із дитиною.
– Про сина я думала всі ці 8 місяців, поки його тато розбирався в собі. Я думала про те, чим нагодувати дитину, з ким її залишити в мої робочі години. І так, я егоїстка, це, виявляється, так приємно.
А щодо того, що я нікому не потрібна в сорок, ти не правий. Я потрібна. Дуже потрібна самій собі. Мене в себе так довго не було.
Я зачинила двері за колишнім чоловіком. Я ні про що не шкодую. І я наполягатиму на розлученні. У стосунках не буває тайм-аутів, якщо вони, ці самі стосунки, справжні.Спеціально для сайту Stories
