Цілих 20 років подружнього життя за плечима не завадили йому зрадити мені та подати на розлучення

Якщо ти одружена зі своїм першим і єдиним чоловіком, точно мене зрозумієш. Коли я виходила заміж, мені було лише 20 років. Як зараз пам’ятаю: неймовірної краси сукня, зачіска, яку робила мені моя мама і я… Юне дівчисько, що потонуло в океані кохання та мрій. Тоді я була впевнена, що кохання буває раз і назавжди.

Але мій чоловік так не думав. Цілих 20 років подружнього життя за плечима не завадили йому зрадити мені та подати на розлучення.

«Я люблю її, ти вже вибач», – тихенько сказав він, дивлячись мені прямо в очі. І сказав настільки щиро, що, на свій подив, я навіть не розлютилася. Може, річ зовсім не в цьому?

Наше спільне життя не було хорошим. Довгі роки я доглядала лежачу свекруху, якій ставало гірше з кожним роком. Хвороба матері сильно вдарила по чоловікові. Так він почав пити. Потім народилася дочка, і чоловік потонув у своїй звичці ще більше. Я терпіла, бо хотіла зберегти сім’ю і просто не могла кинути свекруху.

Коли її не стало, жити стало ще гірше. Чоловік став похмурим і дратівливим. Якоїсь миті я зважилася: зібрала речі і поїхала з дитиною до матері. Але чоловік не хотів відпускати нас так просто. Прийшовши в тверезий стан після чергової витівки, він заявився до нас. Слізно вибачався, запевняв, що виправиться, стояв на колінах. А я… а що я? Мені здавалося, що я його любила. І вибачила.

Спочатку все справді йшло на лад. А через якийсь час чоловіка взагалі ніби підмінили. Спокійний, врівноважений, ввічливий і терпимий. Навіть пити перестав! Невже це мій чоловік? Я раділа, як дитина, і молилася, щоб так тривало і далі. Але з часом я почала помічати, що між нами утворилася прірва.

Чоловік добре ставився до мене, але я не відчувала, що я його дружина. Ми просто жили разом, а поряд із нами наша дитина. Добре, що чоловікові вистачило сміливості у всьому зізнатися самому.

Виявилося, її звуть Ольга. Їй 39 років, і вона має свій будинок. Власне, це стало основною причиною, чому чоловік повністю віддав нам з дитиною квартиру. І на тому дякую.

Було видно, що чоловік втратив голову. Огорнутий невидимою пеленою любові, він повністю відремонтував Ользі будинок і облаштував її дворик. Любо глянути! Ну, а ми залишилися самі. Після їхнього весілля спілкування нашої дочки з батьком зійшло нанівець. Усю свою турботу мій колишній чоловік віддавав своїй падчериці. Мабуть, це єдине, що я йому ніколи не пробачу.

Невдовзі я зустріла іншого чоловіка. З ним мені спокійно, але виходити заміж не планую. А й навіщо? Нам добре разом та без цього. То в нього поживемо, то в мене, а то й зовсім окремо, щоб відпочити одне від одного. Так і живемо вже майже 10 років… А донька все жартує, що я боюся знову вдягати білу сукню. Може, вона має рацію?

Озираючись на своє минуле, я можу впевнено сказати, що рада такому результату. Думаю, якби ми досі жили разом із колишнім чоловіком, то обидва були б нещасливі. Тож виходить не треба триматися за стосунки, які вичерпали себе. Моя дочка вже виросла, а я можу цілком і повністю присвятити життя собі та своєму чоловікові. Хіба це не щастя?

You cannot copy content of this page