Віра не зводила очей з вивіски «Операційна». Літери розпливалися в очах від багатогодинного очікування, серце шалено калатало.
Віра безперервно теребила в руках улюблену машинку Івана, її чотирирічного молодшого сина: пластиковий червоний трактор з ковшем.
Нарешті за каламутним склом з’явився чоловічий силует, двері відчинилися, і в коридорі з’явився втомлений лікар. Віра підхопилася з місця і кинулася до нього:
– Докторе, ну як? Як все пройшло? Як Іван?
Лікар винувато опустив голову, знявши маску з обличчя:
– Віра Павлівна, на жаль… Ми зробили все, що могли…
***
Віра лежала на ліжку сина, згорнувшись калачиком. Подушка ще зберігала запах Івана. На дзеркалі навпроти ще був видимий відбиток його забрудненої в печиві долоні. Як же добре, що вона не встигла витерти дзеркало! Адже він більше ніколи не забруднить його.
І ніколи не схилить свою втомлену голівку на подушку.
По обвітреній щоці Віри скотилася чергова солона сльоза. Горе випалило її серце зсередини. Здорове серце. Те, чого не було у Івана, її молодшої дитини. Старший, Матвій, був здоровий і вже відносно самостійний – йому було 18 років і він навчався в університеті .
А Іван… Її несподівана пізня радість, яка обернулася величезним горем.
Весь термін обстеження показували, що все добре, і лише перед появою малюка ,абсолютно випадково виявили складну ваду серця… Саме при радикальній корекції щось пішло не так і тепер більше немає її Івана…
***
Віра закрила очі, занурившись у тривожний, неспокійний сон. І ось знову, як і всі останні дні, вона опинилася на сонячній галявині, усіяній різнокольоровими, ароматними квітами всіх форм і розмірів.
Далеко стояв її Іван, посміхаючись своєю незмінною посмішкою, в його улюбленій сорочці з машинками. У руках у Івана був великий букет з ромашок.
– Іван! Синку! – вигукнула Віра, але Іван немов не чув її, задумливо перебираючи пелюстки ромашок.
Віра бігла по квітучому полю, розкинувши руки для обіймів. Але скільки б вона не бігла, Іван не ставав ближче.
Більше того, він все віддалявся і віддалявся від неї. Віра кричала від відчаю, тягнула руки, але досягти мети не могла.
Раптом Іван підняв на неї свої оченята, посміхнувся і розчинився в повітрі. І тільки хмара з пелюсток ромашок повільно опускалася на землю…
Віра добігла до місця, куди опустилися пелюстки, і подивилася собі під ноги.
Якась адреса була викладена акуратними, рівними літерами з білих пелюсток на зеленій траві.
***
Віра прокинулася від телефонного дзвінка. Вона подивилася на екран смартфона: Матвій.
– Так, синку, – хрипло відповіла Віра.
– Мамочко, я сьогодні приїду, приготуй мені щось!
Віра натягнуто посміхнулася. Досить. Минуло майже три місяці з тих пір, як не стало Івана, але ж у неї є ще старший син! Пора хоча б спробувати взяти себе в руки і жити далі.
– Звичайно, синку, що ти хочеш? Спекти млинців?
– Було б круто, мамо! Чекай, я вже в автобусі, скоро буду!
Матвій намагався приїжджати кожні вихідні, щоб відволікти матір і батька. Він розумів, як їм, адже і в нього самого все боліло всередині при думці про молодшого братика.
Але життя тривало, і вони повинні були пережити горе всі разом. На те вони і сім’я.
Віра через силу підвелася на ноги і побрела на кухню. Вона відкрила холодильник, пошарила по полицях і виявила, що вдома немає молока. Її чоловік Віталій сидів на кухні і паяв якусь мікросхему в ноутбуці. Він підвів на Віру очі і запитав:
– Ти щось хотіла? Сходити в магазин?
– Матвій подзвонив. Він їде, просив млинці, – спокійно сказала Віра. – Молоко закінчилося. Але я краще сама сходжу, розвіюся трохи.
Віталій здивовано підняв окуляри з перенісся. «Потроху оживає!» – подумав він.
Віра не поспішаючи одяглася і вийшла з дому. Легкий весняний вітер приємно дув в обличчя. Співали птахи, гілки дерев набули салатового відтінку, готові незабаром вкритися молодим, соковитим листям.
Природа оживала після зимової сплячки. Віра зітхнула: «Ех, не побачив Іван своєї п’ятої весни!».
Вона струснула головою, відганяючи похмурі думки, і пішла в бік магазину.
Взявши з полиці молоко, улюблені цукерки Матвія, хліб і курку, Віра попрямувала до каси. Раптом з паралельного ряду, за полицями, почувся знайомий сміх. У грудях у Віри все стиснулося від туги: так сміявся її Іван.
Вона кинулася в той бік, звідки почула сміх, але встигла помітити тільки дитячу фігурку, що сховалася за полицями. Віра, прекрасно розуміючи, що цього не може бути, все ж попрямувала слідом за схованою фігуркою дитини, по дорозі збивши картонну вивіску з рекламою якогось акційного товару.
Вона нахилилася, щоб підняти вивіску, і остовпіла: на вивісці, на білому тлі червоними літерами красувався напис з тією самою адресою з її сну.
– Синку, що ж ти хочеш мені сказати? – прошепотіла Віра.
Додому Віра повернулася з думками про те, що все це не просто так. Іван щось хоче донести до неї, але що? Потрібно подивитися цю адресу в інтернеті. Але не сьогодні.
Сьогодні приїде її єдиний тепер син, потрібно зустріти його як слід, і постаратися тримати себе в руках.
***
Вечір пройшов напрочуд тепло і приємно, Віра навіть знаходила в собі сили посміхатися, слухаючи студентські історії сина.
Матвій апетитно наминав домашню їжу, а Віра і Віталій з розчуленням дивилися на нього: адже він їхній первісток, і тепер єдина дитина.
Нарешті всі розійшлися по кімнатах, ніч повністю вступила в свої права.
Втомлена насиченим днем, Віра дуже швидко заснула. Прокинулася вона серед ночі від того, що чітко почула, як з ванної кімнати лунає приглушений спів. Серце забилося, дихання перехопило: вона ніколи і ні з чим не переплутає голос Івана. Він наспівував свою улюблену пісеньку з мультфільму…
Віра судорожно ковтнула слину, встала з ліжка і пішла в напрямку ванної, намагаючись йти тихо, щоб не злякати «Івана». Як можна тихіше вона відкрила двері, але, як і слід було очікувати, у ванній нікого не виявилося. Сльози покотилися з її очей.
“А чого я чекала? Що Іван виявиться у ванній? Його більше немає! Це все моя хвора уява!” – розлютилася на себе Віра.
Вона підійшла до раковини і включила воду, щоб вмитися і прийти до тями. Ні, час припиняти мучити себе! Заради Віталика, заради Матвія! Віра вмилася і поглянула на себе в дзеркало: на неї дивилося її змарніле, бліде обличчя з синцями під очима.
Зі злості Віра намилила руку і провела мильною піною по дзеркалу, сама не знаючи, для чого. Віра дивилася на струмені піни, які стікали вниз, абсолютно невідомим чином приймаючи обриси літер з адресою…
За спиною повіяло холодком. Віра чітко почула тонкий, дитячий голосок:
– Я чекаю на тебе, мамо…
***
– Ти чому не спиш? – Віталій підвівся в ліжку.
Віра сиділа в кріслі, тримаючи на колінах ноутбук і дивилася в екран.
– Віталик, підійди… Якщо ти відчуєш те ж, що і я, значить все, що зі мною в останні дні відбувається, не марення…
Віталій, стогнучи, встав з ліжка і підійшов до дружини. Серце його гучно забилося, він відчув неймовірне тепло, коли його погляд ковзнув по фотографії маленького хлопчика приблизно чотирьох років.
Зінченко Єгор, 4 роки – гласив напис над фотографією. Батьків Єгора не стало три роки тому, виховувався бабусею. Півроку перебуває в дитячому будинку, так як бабуся пішла засвіти.
– Ця адреса переслідує мене в останні дні, – пояснила Віра, – її передає мені наш Іван…
Віра розповіла чоловікові про сьогоднішній сон, подію в магазині і у ванній кімнаті. Віталій після недовгих роздумів твердо сказав:
– Віра, ми їдемо …
Катерина Олексіївна, директор дитячого будинку, вела Віру і Віталія довгим, світлим коридором установи, безперервно обертаючись і без угаву намагаючись пояснити ситуацію:
– Коли Єгорка до нас потрапив, ми думали, що ненадовго. Він хлопчик соціалізований, розвинений, виховувався в благополучній родині, хоч і бабусею.
Його тричі намагалися усиновити, але він, побачивши потенційних усиновителів, замикається в собі і не йде на контакт. Я не знаю, як в інших дитячих будинках, але у мене совість не дозволяє віддавати дитину туди, куди вона ні в яку не хоче.
Він каже, що за ним прийдуть його мама і тато, і він їх впізнає. А в останні три місяці у нього з’явився уявний друг, Єгор називає його Іван. І ось цей Іван нібито недавно йому сказав, що мама і тато скоро прийдуть за ним.
Віра і Віталій переглянулися. Невже їхній покійний син вирішив допомогти нещасному сироті?
– Загалом, не знаю. Подивіться, познайомтеся. Може, ви розтопите його сердечко, – резюмувала Катерина Олексіївна, відчиняючи двері в ігрову кімнату.
Віра відразу впізнала його. Маленький, худенький, він сидів на колінах в оточенні інших діточок і збирав вежу з кубиків, наспівуючи улюблену пісню Івана…
Єгорка обернувся, кинув кубики, підхопився на ніжки і кинувся до Віри та Віталія з криком:
– Мамо, тату!!! Я знав, що ви прийдете!!!
***
Прискоренню процесу усиновлення сприяла сама Катерина Олексіївна. Вона була щиро рада тому, що Єгорка нарешті пішов на контакт з родиною Віри і Віталія.
До того ж коли вона дізналася про їхнього сина, вона ще сильніше розчулилася. Вже через місяць Віра, Віталій і Матвій приїхали за Єгоркою, щоб забрати його назавжди.
Перед виходом Єгорка раптово висмикнув свою долоню з рук Віри і сказав:
– Мамо, зачекай! – хлопчик озирнувся кудись вдалину, в кінець коридору. – Там Іван, він хоче з нами попрощатися!
Серце Віри вкотре стиснулося від смутку. Але тепер це був світлий смуток, з розумінням, що нічого змінити не можна, але потрібно жити далі. Тим більше, тепер від неї залежить доля маленького Єгорки, який пустив їх з Віталієм у своє тендітне, вразливе серденько.
Вона ніколи не забуде свого Івана, завжди буде його любити – але зараз у неї з’явився ще один чоловічок, заради якого вона повинна бути сильною.
Єгорка побіг в кінець коридору, до вікна, постояв там трохи, обернувся і побіг назад, до своєї мами, тата і старшого брата.
А за тим вікном, де стояв Єгорка, з широкого оцинкованого відливу звідкись з’явився красивий білий голуб. Він облетів будівлю, покружляв над головами Єгорки, Віри, Віталія і Матвія і полетів вгору, розчинившись у хмарах.
Спеціально для сайту Stories
