– Лізко, це ти? – молода жінка зупинилася і повернула голову праворуч, звідки долинав знайомий голос.
– Вірочка? Скільки ми з тобою не бачилися? Років сім, мабуть, чи вісім? – щиро радіючи, відповіла Ліза.
– Дев’ять років, люба, дев’ять. На жаль, час летить так швидко – не встигнеш і оком моргнути, як непомітно для себе починаєш перетворюватися на стару тітку, та ще й з купою пакетів на додачу – лукаво примруживши ліве око, відповіла Віра – а пам’ятаєш, як ми з тобою запалювали? У школі завжди сідали за одну парту. Ми ще батьків просили купувати нам однакові сукні, портфелі та щоденники? Пам’ятаєш?
– Звичайно, пам’ятаю, хіба це можна забути! А як ми з тобою розмалювали стіну в туалеті на першому поверсі, пам’ятаєш? Нас потім змусили змивати нашу мазню. До речі, ти ніколи не станеш старомодною бабкою, яка вічно бурчить, яка критикує молодь, із захватом розмірковуючи про те, що колишні часи були кращими за нинішні. Ось яка красуня стала! Розквітла! – захоплено відповіла Ліза, потай любуючись нарядом шкільної подруги.
– Загалом, так, Ліза. Я приїхала до батьків на кілька днів, поки мій чоловік у відрядженні. Сьогодні ввечері чекаю на тебе в гості. Тільки не здумай заперечувати. Сподіваюся, що ти адресу моїх батьків із пам’яті не видалила? – обіймаючи Лізу і поправляючи зачіску, запитала Віра.
– Ні, Вірочка, адресу твоїх батьків я пам’ятаю. Невже я можу забути будинок, де мене завжди так гостинно приймали? Квартиру, яку ми з тобою мало не спалили, проводячи експерименти на кухні? А смажені на сковорідці пиріжки з вишнями, які в нас із тобою чомусь весь час пригоряли?
Шкільні подруги на мить замовкли, пригадуючи курйозні та кумедні випадки з їхнього спільного дитинства.
– Звичайно, Віро, я прийду – порушила паузу Ліза, що тривала, – а твій улюблений торт – «Наполеон»? Смаки не змінилися? А яке вино ти любиш? Сподіваюся, що ми більше не дегустуватимемо дешеве, як це було з нами в 11 класі? Нудило потім три дні, і ми ще тоді з тобою школу прогуляли.
– Вино не купуй – я якраз привезла з собою пляшку, що підходить для випадку – Віра швидко подивилася на годинник. – До речі, мої мама та тато будуть дуже раді тебе бачити, якраз учора про тебе згадували. Заодно й удосталь наговоримося, а зараз мені справді необхідно бігти у справах. Не забудь! Рівно о сьомій! З нетерпінням чекаю на вечір.
Вірочка розчинилася в людському потоці, а Ліза поспішила до супермаркету за тортом. Їй ще треба відпрошуватись у домашніх. Ну, нічого, Мишко залишиться з дітьми, з ним вона домовиться, а от із пам’яттю? Що з нею робити? Частина подій пішла кудись, може, це й на краще? Іди знай, чим може закінчитися зустріч із подругою.
– Лізонько, дитинко, проходь, не соромся – воркувала в коридорі Людмила Іванівна, пропускаючи Лізу у вітальню.
Стіл у вітальні, як і раніше, був застелений білою скатертиною батистовою, накрохмалені до хрускоту серветки і мельхіорові столове начиння повернули Лізу в мармеладне дитинство. І, о так, прикраса будь-якої сімейної урочистості – німецький чайний сервіз «Мадонна» стоїть на своєму звичному місці.
Все це нагадало Лізі про те, що її дитинство та юність були такими щасливими! Їй захотілося разом з Вірочкою перетворитися на безтурботних, які, сидячи на розкладному дивані, вечорами безперервно обговорюють своїх кавалерів. Ось за цим столом вони разом готувалися до іспитів, малювали в зошитах гіперболи і паралелепіпеди, писали твори.
Усміхнувшись, гостя простягла руку для привітання Петру Семеновичу, а він, як жіночий угодник, назвав її «красунею», та й ще до великого збентеження Лізи, поцілував їй руку. Розпитавши Лізу про дітлахів, пригубивши вино і з’ївши по шматочку торта, Петро Семенович та Людмила Іванівна відкланялися, залишивши дівчат одних.
– Делікатність та тактовність – відмінна риса батьків Віри – про себе відзначила Ліза.
– Ну, нарешті, ми з тобою, як і раніше, спокійно можемо попліткувати. Скажу, що я не пам’ятаю, коли ми з тобою ось так ось сиділи і до душі розмовляли – сказала Віра, поставивши на стіл келих з недопитим вином. – Ми з чоловіком переїхали до столиці три роки тому. Купили там квартиру.
Чоловік працює юристом у приватній фірмі, а я викладаю математику у звичайній школі. Син, Іванко, до другого класу вже перейшов. Нині він у гостях у батьків Руслана. Цікавий хлопчик – жах! Та що це я, про своє, та про своє все говорю. Тепер ти розказуй, як у тебе справи? – розслабившись, Віра без церемоній почала розглядати притихлу подругу.
– Справи у прокурора, а я лише скромна домогосподарка – відповіла Ліза – правда, я три рази на тиждень прибираю в будинках у багатих людей . Мишко, чоловік мій, працює машиністом електровоза. Синові Сашку шість років, а молодшій Карині – п’ять. Вони в мене погодки, в дитячий садок ходять, та ще й гурток танців відвідують.
– А пам’ятаєш, як ми з тобою мріяли вийти заміж за льотчиків? Ще й вступати хотіли до університету до того міста, де є льотне училище? Безнадійні авантюристки! – сміючись, спитала Віра.
– А тридцятирічних хлопців вважали «старими» і оминали їх десятою дорогою? – вторила їй Ліза.
– Так, золоті були часи! У голові крутилися грандіозні плани! І ми на все сподівалися і всьому вірили! Тільки ось зняти рожеві окуляри все одно довелося! І навіть, якщо в тебе сім п’ядей на лобі, це не означає, що ти постійно будеш на гребені хвилі, – Віра з цікавістю подивилася на Лізу.
– Але ти мені, Лізонько, про найголовніше так і не розповіла. Ти Андрія давно бачила? Ви розмовляли? – на Лізу з цікавістю дивилися блакитні очі, обдурити які у неї ніколи не виходило.
– Віра, давай не будемо. Я не хочу обговорювати цю тему, до того ж погано пам’ятаю події тих днів. З Андрієм зустрічей я не шукаю, проте він зі мною теж. Так, бачимося іноді випадково. Проходимо повз, як незнайомі люди, сторонні, так би мовити, люди. Не вітаємось навіть. Та забула я його, слово честі, забула.
– Ой, подруго! Як не вміла ти раніше брехати, то з роками й не навчилася! Забула вона Андрія, ага! А чому очі на мокрому місці? Ой, вибач, люба, я не хотіла тебе засмутити. Я навіть не могла припустити, що тобі так боляче. Пройшло стільки років! А ти в університеті так і не поновилася? -зЗмінила тему Віра.
– Ні – тихо відповіла Ліза.
Далі розмова перестала клеїтися, і Ліза почала збиратися додому. Вже в таксі, несподівано для себе, вона почала згадувати те, що свідомість так довго від неї хотіла сховати. Все те, що дівчина хотіла б забути назавжди. Її серце почало битися в шаленому темпі. Ліза важко дихала. На блідих щоках з’явився рум’янець, а кінчики пальців стали холодними, мов лід.
– Вам погано? – запитав таксист Лізу.
– Будь ласка, ви можете їхати швидше? Мені терміново треба додому, – попросила жінка.
За ті 20 хвилин, що Ліза провела в машині, вона встигла відновити фрагменти минулого, що випали з її пам’яті, і пазл майже повністю склався, за винятком деяких деталей. Ліза побачила себе у дитячій кімнаті. Зі стін на неї дивляться фотографії акторів, акуратно приклеєні нею зі сторінок глянсових журналів.
На фортепіано стоїть улюблена колекція фарфорових ляльок у різнобарвних бальних сукнях, якою вона так пишається. На письмовому столі лежить відкрита книга, тільки назви книги не видно. Ліза сидить на ліжку і на дрібні-дрібні клаптики гранично старанно манікюрними ножицями розрізає свою білу весільну сукню.
Безліч стразів, що переливаються на сонці, розсипалися по кімнаті. Фату Ліза вже пошматувала на вузькі смужки, а квіточки з неї вирвала. Пелюстки кинула на підлогу. Туфлі дівчина перетворила на сміття, розколовши їх на частини. Флакончик із духами безжально розбила молотком. Вся кімната просякнута ароматом кориці, розмарину та ледь вловимими нотками жасмину.
Ліза цілеспрямовано знищувала все, що пов’язувало її з Андрієм. Раптом погляд дівчини впав на маленьку оксамитову скриньку, яка стоїть на комоді. Ні секунди не роздумуючи, вона схоплюється і обома руками вистачає футляр із обручками. З коробочки випали два золоті каблучки – символи шлюбних зв’язків, вірності та нескінченності кохання.
На обідку каблучок видніється гравіювання – “назавжди”. Ліза побігла в комору і притягла звідти важку сокиру. Декілька ударів обухом, і символ нескінченного кохання трансформувався в сплюснуту жменьку жовтого металу. Потім руки Лізи беруть ножиці і починають гарячково зрізати пасма довгого русявого волосся. За цим заняттям і застає маму дівчину.
– Весілля не буде. Для нас обох найкращим рішенням буде розійтися, – за три дні до весілля Ліза почула ці слова по телефону.
Цю фразу сказав її Андрій. Вона це точно згадала. Він більше нічого не став пояснювати. Що було згодом? Ліза поки що не могла відповісти на це запитання. Вийшовши з автомобіля, біля свого під’їзду, Ліза побачила темний чоловічий силует.
– Хто це може бути? – подумала Ліза – Андрій? Начебто він. Дві несподівані зустрічі за день. Випадковість? Або?
– Доброго вечора, Лізо! Тільки не жени мене. Будь ласка, вислухай! – сказав привид із минулого.
– Не можу сказати, що рада тебе бачити та чути, Андрію, але коли ти прийшов, у тебе є п’ять хвилин. Відлік часу вже пішов, – з металом у голосі твердо сказала Ліза. – Врахуй, що все це я роблю з милосердя. Навіть засуджені до страти мають право на останнє слово.
Тьмяне світло ліхтаря не приховувало, що Андрій помітно нервує.
– Ліза! Вибач! Я дуже винен перед тобою. Скільки разів я шкодував через те, що зробив! Я злякався, як хлопчик! Я розумію, що це все безглуздо зараз звучить. Тобі тоді було 20 років, мені 28. У мене за плечима був невдалий шлюб. Я не хотів знову стати посміховиськом, якби ти мене покинула, а ти була такою молодою та наївною! Життя зовсім не знала, але я кохав тебе, та я й досі кохаю. Я вчинив як боягуз, розумієш?
Андрій підійшов до Лізи ближче і обережно взяв її долоні у свої.
– Не роби цього, – Ліза вирвала свої руки. – Третина відведеного тобі часу випарувалася. Що ти ще хотів мені сказати?
– Вчора я розмовляв із твоєю подругою Вірою. Я у всьому їй зізнався і попросив її поговорити з тобою. Віра мені пообіцяла, якщо вона зрозуміє, що ти мене все ще кохаєш, вона мені повідомить. Тоді маю шанс повернути тебе.
– Мінус одна, – здавлено промовила Ліза.
– Що ти сказала?
– Мінус подруга. Треба ж від Вірочки такої підлості я не чекала. Андрію! Ти помиляєшся. У тебе немає шансу. Пропусти мене, я марную час, – і Ліза відштовхнула Андрія.
– Стривай, я тобі ще не все сказав. Вибач, я нічого не знав. Того дня, одразу після розмови з тобою я поїхав у гори і відключив телефон.
Андрій повільно підніс свою руку до лівого передпліччя Лізи. Його пальці торкнулися її шрамів. Молода жінка різко обсмикнула руку.
– Не смій! – Андрій почув приглушений стогін Лізи.
У голові Лізи, як у калейдоскопі, почали швидко змінюватися картинки. Наче хтось почав крутити колесо. Відсутні деталі стали на місце. Пас’янс склався. Пам’ять повернулася.
– Твої батьки та брат погрожували знищити мене, якщо я, хоч на крок, наближуся до тебе. Я пообіцяв їм, що не з’являтимусь у твоєму житті, – тихо продовжив свою промову Андрій.
– Я довго стояв під вікнами твоєї палати, коли ти лежала там під крапельницями. Мені сказали, що ти два тижні пробула в реанімації непритомна. Навіщо це ти зробила? Як ти могла наважитися на таке? Я не маю права засуджувати тебе. Це моя вина – я нічого не знав, та я й подумати не міг ні про що таке, хоча міг припустити, на що ти здатна, бо кохав тебе.
Я вважав, що, трохи поплакавши, ти повернешся до університету і продовжиш навчання. Якщо в твоєму серці живе хоч крапля кохання до мене, кидай свого чоловіка, і я оточу тебе та твоїх дітей ніжністю та турботою. Зараз у мене є гроші та великі можливості. Ти не пошкодуєш, запевняю тебе, – сказав Андрій і замовк.
Надворі було тихо. Було чути, як дзижчать комарі і цокотять коники. Як крізь сон, Ліза почула, як хтось вибиває двері до ванної кімнати. Дівчина зрозуміла, що лежить прямо в одязі у ванні з гарячою водою. У теплій воді Лізі захотілося спати, і вона заплющила очі. Гучний крик розбудив її. Вона побачила перекошене від страху обличчя тата і помітила, що в нього з’явилося сиве волосся.
Потім Ліза невиразно пригадала стелю в лікарняній палаті. На стелі, пофарбованій білою фарбою, вона щось шукала, але не знайшла. Нила туго перев’язана рука. Але найбільше боліла душа, хоча, хіба наші скалічені душі можуть не боліти? Потім Ліза довго відновлювалася – вона провела у лікарні три місяці і поверталася додому під руки з мамою та татом по першому снігу.
Рука не боліла, але частина Лізи померла. Про те, щоб повернутися на навчання, не йшлося – частина спогадів разом із знаннями, були стерті з її пам’яті. Препарати, якими дівчину лікували, заглушили її фізичний біль, на якийсь час зробивши з Лізи зомбі. Вони позбавили її хворобливих спогадів, але зробити Лізу, як раніше, щасливою і веселою, вони не могли.
За кілька років, працюючи на касі в супермаркеті, Ліза познайомилася з Михайлом. Своїм коханням хлопцеві вдалося вилікувати її поранене серце і пробудити в ній бажання жити. Молоді люди одружилися. Здавалося, що нічого не може зруйнувати їхню сімейну ідилію, чи може?
– Почекай мене хвилинку, я зараз, – сказала Ліза Андрію і забігла до під’їзду.
Відчинивши ключем двері, вона пройшла до комори. На найдальшій поличці вона знайшла запилену коробку.
– Тримай, – Ліза простягла Андрію стару скриньку. – Після переїзду батьків на іншу квартиру я знайшла це. Це все, що залишилося від твоєї нескінченної любові.
Андрій відкрив коробку. На дні її лежали дві розбиті обручки….
