Варя поверталася додому від репетитора з англійської. Увійшовши до передпокою, вона зрозуміла, що у мами гості. «Напевно, знову Христина і тітка Галя», – подумала дівчинка.
Вона вже хотіла зайти на кухню і привітатися з гостями, як почула мамин голос:
– Ні, ви тільки послухайте: «Для інших він звичайнісінький хлопчик, а я завмираю, коли дивлюся, як він посміхається. При цьому він стає ще красивішим. А вчора я підказала йому на контрольній з англійської, і він посміхнувся мені і сказав спасибі!»
– Даремно ти, Ларисо, взяла щоденник дочки, – сказала Христина. – Поклади на місце і зроби вигляд, що ніколи його не бачила.
– Зовсім не даремно, – втрутилася тітка Галя. – У цьому віці від них чого завгодно можна очікувати. Моїй теж тринадцять, так я її календар ретельніше, ніж свій веду. У даному випадку краще слідкувати, ніж потім розгрібати.
«Мама знайшла мій щоденник і тепер читає його своїм подругам!» – несподівано зрозуміла Варя.
Вона, не знявши взуття, влетіла на кухню, вирвала з рук матері щоденник і з розмаху вдарила її зошитом по плечу.
— Варвара! Що ти собі дозволяєш! — крикнула мати.
Але дівчинка вже не чула її — вона сховалася у своїй кімнаті, зачинивши двері з такою силою, що посипалася штукатурка.
Подруги пішли, а мама спробувала поговорити з дочкою.
Але Варя на неї навіть не дивилася, вона взяла зошит і почала, висмикуючи аркуші, рвати їх на дрібні клаптики.
– Послухай мене, Варя, ну це ж смішно! Через що ти засмутилася? Через якусь дурницю! Ти завтра про це вже забудеш!
– Вийди з моєї кімнати і ніколи більше не заходь сюди, – зло подивившись на матір, сказала дівчинка.
– Як хочеш. Але май на увазі: про твою поведінку я ввечері розповім батькові, – попередила мама.
– Варя, що у вас сталося? Мама сказала, що ти її образила. Це правда? – запитав батько.
– Правда, – відповіла Варя.
– Так. По-перше, я б хотів дізнатися причину. По-друге, я вважаю, що ти повинна вибачитися перед мамою.
– Я? Вибачатися перед цією? Ніколи в житті! Знаєш, що вона зробила? Взяла без дозволу мій особистий щоденник і почала читати його своїм подругам. А вони сміялися. І тепер ще я повинна вибачатися? За що? – обурено сказала Варя.
– Зрозуміло.
Батько вийшов з кімнати і зачинив двері.
Потім батьки довго розмовляли в спальні, Варя не чула, що говорив батько. Але по заплаканих очах мами вона зрозуміла, що розмова була неприємною.
Варя ввечері не вийшла зі своєї кімнати навіть на вечерю, хоча тато двічі кликав її. Їй треба було ще зробити завдання з математики і вивчити вірш. Рівняння вона якось вирішила, а ось поетичні рядки ніяк не вкладалися у неї в голові.
Наступного дня Варі треба було в школу до другого уроку: захворіла вчителька англійської, яка вела їхню групу.
Їй дуже не хотілося сьогодні йти на заняття, не було настрою, вона не виспалася, до того ж вірш з літератури так і залишився не вивченим.
І краще б Варя туди не ходила! Коли дівчинка увійшла в клас, її зустріли дружним улюлюканням. Особливо старалася Карина – дочка тітки Галі.
Мабуть, мати розповіла про все, що сталося вчора, дочці, а та з радістю повідомила про це весь клас.
Особливо прикро було, що Славко Парамонченко, про якого Варя писала у своєму щоденнику, сміявся разом з усіма.
Карина, кривляючись, підійшла занадто близько до Варі, і та, схопивши кошик зі сміттям, наділа його на голову однокласниці. Потім подивилася на Славку:
– А ти, Парамонченко, виявляється, негідник!
Окинувши однокласників презирливим поглядом, Варя вискочила з класу, збивши з ніг вчительку, яка якраз підійшла до дверей. Ольга Валеріївна впала, а потім довго повзала на колінах, намагаючись зібрати зошити і підручники, які випали з рук ,але Варя цього вже не бачила – вона щодуху мчала до виходу.
Коли дівчинка прийшла додому, в квартирі нікого не було.
«Все, більше я тут жити не можу», – подумала вона. Але куди їй іти? Бабуся з боку мами жила в цьому ж місті, всього в трьох автобусних зупинках. Але йти туди марно: бабуся відразу ж подзвонить мамі, і Варю повернуть додому.
Тоді вона вирішила поїхати в селище, де жили батьки батька. Вони любили Варю і завжди були раді, коли вона до них приїжджала.
Варя поклала в свій рюкзачок деякі речі, розбила скарбничку. Грошей було небагато – недавно вона купила собі нові кросівки.
«На дорогу має вистачити», – подумала дівчинка і вирушила на вокзал.
Вона вирішила заощадити і купила квиток не до кінцевої станції, куди їй треба було їхати цілих півтори години, а тільки до наступної зупинки, щоб потрапити на перон, звідки відправлялася електричка.
Але Варі не пощастило. Контролери, які проходили по вагону разом з двома поліцейськими, зняли її з поїзда через годину з невеликим. Дівчинка опинилася у відділі поліції.
Варі довелося пояснювати поліцейському і жінці, яка була присутня в кабінеті під час бесіди, куди і навіщо вона їхала.
А в цей час матері Варі зателефонували зі школи і розповіли, що дівчинка влаштувала справжнє неподобство: образила однокласників, збила з ніг вчительку і втекла зі школи.
У пошуках дочки батьки обдзвонили всіх, кого могли. Батько зі своїм другом кілька разів об’їхав усі двори мікрорайону, де вони жили. І тільки після цього прийшли в поліцію писати заяву про зникнення дитини.
Але тут їх порадували: у відділ щойно надійшла інформація про те, де знаходиться Варя.
Додому батько привіз її вже пізно ввечері. Лариса кинулася до дочки, але та вивернулася з материнських обіймів і зачинилася у своїй кімнаті.
Вранці Варя заявила батькам, що в цю школу більше не піде.
– Ще як підеш! – сказала мама. – Збирайся, я через тебе на роботу запізнюся. І так вже нерви всім зіпсувала. Швидше давай!
Вона відкрила двері перед Варею. Дівчинка взяла рюкзак і вийшла з квартири.
Про те, що дочка не з’являється на заняттях, Лариса дізналася від класного керівника тільки через тиждень.
– І де ти весь цей час тинялася? – запитала мати.
– У торговому центрі, в парку.
– А в школі?
– Я вам сказала, що в цю школу більше не піду, – спокійно, але впевнено відповіла Варя і пішла в свою кімнату.
Її перевели до мовної гімназії, куди треба було їздити на автобусі. Але Варю це цілком влаштовувало. Вона знову зайнялася навчанням, відвідувала репетитора, навіть брала участь в олімпіаді з англійської мови.
Минуло два роки. У домі настав мир. Але такої легкої і дружньої атмосфери, як раніше, вже не було. Варя із задоволенням спілкувалася з батьком, розповідала йому про те, що відбувається в гімназії, про нових друзів, які у неї з’явилися. З матір’ю вона розмовляла тільки на побутові теми:
«Завтра ми всім класом йдемо на екскурсію. Буду вдома до шостої». І ще: вона перестала називати Ларису мамою.
Звичайно, жінці це не подобалося. Вона намагалася боротися з цим різними способами. Якось Варя звернулася до неї:
– У мене порвалися колготки, потрібно купити нові.
– Попроси нормально, – сказала мати.
– Як це?
– Ось так: «Мамо, дай мені, будь ласка, грошей на нові колготки».
– Я не болонка, щоб мене дресирувати: зроби ось цей трюк – отримаєш ласощі, – відповіла Варя.
Вона пішла до себе. Мати чула, як дочка зателефонувала батькові, а потім пішла в магазин – очевидно, він дав Варі потрібну суму.
Варя вже закінчила школу, вступила до університету, але обстановка вдома не покращилася. Мати взагалі нічого не знала про життя дочки.
Вона навіть скаржилася Христині:
– Єгор з Варькою спілкуються, а я збоку, немов вічно винна.
– А у вас з Єгором як стосунки? – запитала подруга.
– Та ніби нормальні. Але він вважає, що я повинна перед Варькою вибачитися. А як я буду вибачатися через п’ять років? Крім того, я вважаю, що нічого особливого тоді не сталося. Роздули з мухи слона.
– А я нещодавно Варьку з якимось хлопцем бачила. До під’їзду проводжав. Хвилин десять стояли, про щось розмовляли. Потім він її в щічку поцілував, і розійшлися, – повідомила Христина.
– Ось бачиш, а я нічого цього не знаю. Вона мене і на весілля, напевно, не запросить, – ображено сказала Лариса.
А одного разу ситуація п’ятирічної давності повторилася.
Варя в суботу прийшла додому раніше, ніж зазвичай – скасували останню пару. Батька вдома не було – він поїхав до своїх батьків.
Варя ще з передпокою почула голос Христини:
– Лариса, а ти не боїшся, що Єгор про все дізнається?
– Та він нічого не дізнається. Я ж за Віталія заміж не збираюся. Він до нас всього на два місяці у відрядження приїхав. Було б нерозумно втрачати такого шикарного чоловіка. Мені, знаєш, вже набридло наше нудне сімейне життя. Суцільна рутина! Та ще й Варька постійно з кислою мордою!
– І коли ви з ним наступного разу зустрічаєтеся? – поцікавилася Христина.
– Завтра о третій в ресторані готелю «Вікторія» – він там живе.
– Ти ризикована, Лариска. Якби мій Влад щось подібне про мене дізнався, мені можна було б уже вінки надсилати, – сказала Христина.
– Мене Єгор не образить, максимум з квартири виставить. Її бабуся Єгора заповіла йому і Варі. Мене в заповіті обійшла.
Цього разу Варя не стала вриватися на кухню. Вона тихо взяла свої кросівки і босоніж вийшла на сходи. Там вона взулася, трохи віддихалася і навмисно голосно стала гриміти ключем у замку, відкриваючи двері. Зайшла в передпокій, впустила рюкзачок, спіткнулася об полицю для взуття.
З кухні визирнули відразу і мати, і Христина.
– Ти чого гримиш? – запитала мама.
– Та об туфлі Христини спіткнулася, – відповіла Варя. – Привіт, Христино! А у нас останню пару скасували.
– Ти їсти будеш? – запитала мати.
– Ні, ми з дівчатами в кафе зайшли. Я спати піду, – сказала Варя і пішла в свою кімнату.
Звичайно, ні про яке «спати» не було й мови. Варя сиділа в кріслі і намагалася перетравити те, що почула. Її мати зраджує батькові з якимось чоловіком. Причому не з великої любові, а просто від нудьги?
Наступного дня вона пішла з дому рано вранці. Дійшла до ринку, купила там у якоїсь жінки куртку сіро-коричневого кольору і чорний светр.
Близько третьої вона була вже біля готелю і зняла зустріч матері і незнайомого чоловіка.
Потім, подивившись, де вони сидять, вибрала в ресторані столик, замовила каву і десерт і попросила відразу ж принести рахунок. Прикинулася, що дзвонить, і зробила ще кілька знімків.
Потім вийшла з ресторану, у вестибюлі сіла в крісло, приховане від сторонніх очей великим фікусом, і завершила фотосесію фотографією біля ліфта.
Через кілька днів, створивши нову пошту на комп’ютері в кабінеті інформатики, вона відправила всі фотографії на пошту батька.
Як батьки з’ясовували стосунки, Варя не чула, вона цього вечора прийшла додому пізно. Батько ліг спати в кабінеті.
А наступного ранку мати збирала свої речі. Варя спеціально залишилася вдома, зателефонувавши старості групи і сказавши, що хвора.
Коли мати виносила валізи до таксі, що під’їхало, Варя стояла в дверях своєї кімнати. Помітивши посмішку на губах дочки, мати зупинилася:
– Скажи чесно: це ж ти зробила?
– Що? – посміхнулася Варя.
– Ти надіслала ці фотографії? – повторила мати.
– Не кажи дурниць! Це ж просто смішно! – відповіла дочка.
– Ти так і не пробачила мені свій щоденник!
– А чому я повинна була пробачати? Про те, що я писала у своєму особистому щоденнику, дізналися всі. Це все одно, що голою людину на площі виставити. А тобі було смішно. А зараз смішно? За свої промахи треба відповідати.
– Зла ти, Варвара, – сказала мати, йдучи.
– Зате справедлива, – відповіла їй дочка.
Спеціально для сайту Stories
