Перед самим Новим роком дружина піднесла Михайлу сюрприз, та такий, що хоч плач. За плечима двадцять років спільного, як йому здавалося, щасливого життя, красуня-дочка, яка вискочила заміж і вже подарувала їм онука. Чого б ще треба? Живи та радій.
Але не все було так безхмарно. Михайло старався для сім’ї, багато років працював далекобійником, місяцями не бував удома, аби тільки його сім’я ні в чому не мала потреби.
А виявляється, за його спиною його кохана дружина давно завела роман, а йому локшину на вуха вішала: «Сумую, чекаю, подушка від сліз промокла… ”
Все сталося як в анекдоті: “І повернувся чоловік раніше, ніж зазвичай, з відрядження…”
Скандал влаштовувати не став, мовчки зібрав речі, документи, сів у машину і поїхав. Виїхав за місто і зупинився. Руки тремтять, не може зрозуміти, як таке могло статися.
Все в дім, все для сім’ї. І відпочивати дружину з донькою відправляв, і машину купив, і ремонт зробив у квартирі. Час настав, дочку заміж віддавати, він таке весілля влаштував.
З кожної поїздки подарунки привозив, дзвонив по кілька разів на день, сумував, а вона за його спиною романи крутила. Ось і вір жінкам!
Звичайно, буває всяке, і чоловіки не ідеальні. У багатьох на трасі є подружки. Але він себе в руках тримав, любив свою дружину, беріг почуття. А виявилося все даремно.
Завів машину, а куди їхати не знає. Думки в голові плутаються, злість і розчарування все заглушають. Нічого кращого не придумав, як поїхати на малу батьківщину.
Дорога далека, кілометрів триста, ну і нехай. Подалі від дому, точніше від колишнього дому і від колишньої дружини.
Телефон надривається. Двадцять пропущених. І дружина, і дочка дзвонять. Михайло телефон вимкнув, нікого чути не хоче. Ця зрада, як відро крижаної води.
Перед очима все життя пролітає. Ось із РАЦСу виходять, ось доньку з пологового будинку забирає, ось у перший клас її ведуть, ось він із букетом з поїздки повертається… Все добре, гарне, світле. Як же так вийшло, що за всім цим не помітив, що дружина його вже й не кохає.
Теща, царство їй небесне, не раз свою дочку лаяла: «Не в грошах щастя. Втратиш чоловіка. Негоже, що він місяцями вдома не буває. Так сім’ї-то і розпадаються». Як у воду дивилася.
Йому і раніше натякали старенькі місцеві, але він не вірив. Жодного разу нічого не відчув, не помітив. А тепер ось їде, куди очі дивляться.
Не факт, що його будинок у селі живий. Років десять не був. Може, і село вже все розвалилося. А він їде взимку та під Новий рік. Подарунок йому дружина чудовий піднесла, не очікував навіть.
У придорожньому магазині закупив продуктів, кидав все підряд, ніби їде туди, де магазинів не існує. А виявилося, мав рацію. З траси звернув у поля. Більшу частину шляху відмахав, тепер полями.
Раніше тут села одне за одним були. А зараз тільки рідкісні вогники миготять. Погода змінилася. Пішов сніг, почав гудіти вітер. Але дорогу Михайло пам’ятав добре. Любив він своє село.
Матір його так і не переїхала до нього в місто, одна доживала. Він у неї був єдиною і пізньою дитиною. Любила його, не хотіла йому заважати. У душі він її розумів, що важко відриватися від рідного дому, де все життя прожив, але її шкодував, хотів їй кращого життя.
Але вона ні в яку. “Вдома мені легше, все рідне. А там я зачахну в ваших містах. Краще не зривай мене з місця.”
Так і пішла з життя там. Він її проводжав в останній шлях, будинок забив і більше жодного разу туди не їздив.
Заметіль посилювалася. Залишилося десять кілометрів до місця. Вогники сіл ставали все рідше і рідше. Ось за поворотом має бути його село. З величезними труднощами він проїхав по рідній вулиці. Багато вікон чорніли. Багато будинків були забиті. Лише біля дороги в будинку світилися вогні.
Ось і його рідний дім. Похилився паркан. Дошки на забитих ним вікнах ще трималися. Потопаючи в снігу, він пройшов до хвіртки. Ворота були прочинені, він дістався до ґанку.
У потайному місці відшукав ключ. Тут, у селі, мало хто замикав на замок, тільки виїжджаючи, він знайшов його в коморі. Величезний замок виглядав смішно на легких дверях, які при необхідності легко було зняти з петель.
Насилу замок піддався, і Михайло зайшов у будинок, освітлюючи собі шлях ліхтариком. Намацав вимикач, і в хаті спалахнуло світло. Все було точно так, як того дня, коли він поїхав. Тільки сиро, пильно і порожньо було тут без його рідної матері.
Насамперед він приніс із сараю дров. Там завжди був запас сухих дров. Розтопив піч. Дрова спалахнули, наче довгі роки чекали цього моменту. Вогники затанцювали по темних кутках хати. Приємне тепло розбіглося по кімнаті.
Михайло знайшов відра і набрав води в колонці, яка, незважаючи на занедбаність села, ще працювала. Налив води в чайник і в чавун, поставив у піч.
Незабаром вода закипіла, і Михайло налив її в таз, взяв ганчірку і почав витирати пил. До праці він був привчений з дитинства, завжди допомагав матері і не гребував ніякою, навіть жіночою роботою.
За сорок хвилин у хаті запахло чистотою, стало тепло. Михайло виклав на стіл куплені продукти. Нарізав ковбасу, сир, хліб, відкрив тушонку, посмажив яєчню. Годинник, який він завів, пробив одинадцяту годину.
-Ну, ось, скоро і Новий рік. Буду нове життя починати. Як, поки не знаю. Але ранок вечора мудріший, як казала моя матір. Завтра буду думати. А зараз треба і старий рік проводити.
Михайло дістав куплену пляшку, але не встиг випити, як у вікно різко і голосно застукали. Він від несподіванки навіть здригнувся.
-Значить, хтось у селі ще живе, не всі виїхали,-і Михайло пішов відкривати двері. У кімнату зайшла жінка. Струсивши сніг з шалі, накинутої на плечі, вона подивилася на Михайла. Він побачив перелякані, заплакані очі.
-Я не знаю, як вас звати, сама тут тільки три місяці живу. У мене біда, синочок захворів. Фельдшера тут немає, залишилося з десяток будинків. Але боюся, що апендицит. Схоже, у мене так само боліло. Я як побачила вогник, відразу сюди, синові все гірше стає.
Михайло вже схопився за куртку і на ходу натягував шапку.
-Чого ж ми чекаємо?! Поїхали. Тільки треба захопити лопату, боюся, що замело дорогу. Я ледве доїхав.
Вітер вщух. Михайло підхопив на руки плачучого хлопчика, і вони рушили в дорогу. На їх щастя, вони без зусиль дісталися до траси. Тут дорога була трохи наїжджена, але все одно пару раз до райцентру доводилося розчищати дорогу.
Приїхали через півтори години, викликали хірурга. Жінка виявилася права, і хлопчика відвезли в операційну. На годиннику було дві години ночі.
-Ну, ось і Новий рік настав…
-Вибачте, що зіпсувала вам свято.
-Та перестаньте, головне, щоб все пройшло добре.
Вони сиділи в коридорі, у жінки по щоках текли сльози, вона дивилася на двері операційної, не зводила очей. Хвилини тягнулися, напруга зростала. Нарешті вийшов лікар:
-Добре, що встигли. Ще трохи… А зараз їдьте додому.
-Ні, краще ми тут до ранку побудемо, добиратися далеко.
-Як хочете. З Новим роком вас. Скоро його переведуть в палату, зможете побачити свого сина.
Всю ніч вони просиділи біля палати, потім Римму, так звали матір хлопчика, пустили в палату. Ромка прийшов до тями.
Римма залишилася з сином, а Михайло поїхав у село. Розпалив піч, поїв і заснув. Після обіду вирішив провідати нових знайомих. Ромка вже посміхався, тільки прикро йому було, що Новий рік не зустрів і не зміг підстерегти Санту.
-Він щороку приходить, під ялинку подарунок мені ховає. А ось цього разу, напевно, не зміг прийти. Я ж розумію, що він через двері заходить, а не через трубу. Я вже не маленький, розумію.
-Даремно ти так хвилюєшся. Я проїжджав повз ваш будинок і бачив на снігу великі сліди. Вночі був сніг, значить сліди не наші. Значить він приходив до тебе.
-А будинок-то закритий… Постояв і пішов…
-Ти не засмучуйся завчасно. Ось мені він подарунок завжди ховав. То на ґанку залишить, то в сіни на лавку покладе. Не хотів, щоб його бачили. Може і твій десь прихований. Ось випишешся і пошукаєш.
-Непогано було б… Я весь рік добре себе поводив. Правда, мамо?
Римма мовчки кивнула головою.
-Ромочка, лікар не дозволяє нам тут бути, каже їхати додому. Ти не боїшся? Тут багато хлопців лежать, буде не нудно.
-Не боюся, я ж уже великий. А ти їдь, пошукай мій подарунок, а то снігом задує, не відкопаєш.
Римма і Михайло поїхали.
-Дякую, що таку легенду придумали. А я і справді не купила йому подарунок. З грошима зараз скрутно. Ми ж з міста приїхали.
Мій чоловік цивільний в черговий зап ій пішов, мене ображати почав, на Ромку руку підняв. Ми вночі й втекли. Тут біля дороги будиночок моєї тітки. Вона пішла з життя, і будинок мені залишила. Чоловік про нього не знає, а то б давно змусив продати. Ось ми тут нове життя і починаємо, як то кажуть, з нуля.
Михайло звернув від лікарні і під’їхав до магазину.
-Треба хлопчикові машину купити, а то перестане вірити в дива.
Михайло купив машину, накупив солодощів, і вони рушили в дорогу.
Римма виявилася молодою жінкою, років на десять молодшою за Михайла. Від подарунків хотіла відмовитися.
-Ми не можемо їх взяти, це дуже дорого. Навіщо вам витрачатися на чужу дитину?
-А чи можу я собі зробити приємне? Хоч когось ощасливити в Новий рік.
Весь тиждень Михайло прожив у селі. Нудьгувати не довелося. То сніг розчищав, то піч топив. Та й Риммі хотілося допомогти. Ось він і дров їй наколов, і стежки розчистив. Та й Ромку треба було відвідувати. Вперше один без матері в лікарні залишився.
Шви заживали добре. Незабаром хлопчика виписали. Він всю дорогу розпитував про подарунок і дуже засмутився, що сліди вже замело.
Подарунок був захований. Ромка почав обстежувати сіни і знайшов у коморі довгоочікувану іграшку.
-Він не забув про мене!-радісно вигукнув хлопчик.-Він і справді існує! А Володька в лікарні говорив, що це все брехня. Ні, правда. У мами немає грошей купити таку машину. Знаєш, яка вона дорога?
Михайло посміхався. Дарувати подарунки – це дуже приємно.
На честь повернення Ромки Римма запросила Михайла на вечерю.
-Дякую, Римма. Мені зараз не вистачає домашнього тепла.
-А ваша родина де?
-Була, та зникла. Можемо про це поговорити іншим разом.
Вечір пролетів швидко. Ромка, награвшись, заснув.
-Якщо чесно, то йти не хочеться, але пора і честь знати. Прощавайте, я завтра їду. Мені час у рейс.
-А можна ми вас чекати будемо? Ромка обов’язково запитає вранці про вас.
-Ромці привіт. Поки не знаю, повернуся чи ні. Все так в житті переплуталося, що відразу і не розбереш. Але ви мені сподобалися і Ромка теж… До побачення.
Михайло поїхав. Його не було довго. Тижні три їздив. Але нових знайомих згадував часто, запали вони йому в душу.
Після рейсу заїхав у місто, побачився з дочкою, онукові гостинці привіз. До дружини не заїжджав, повідомив тільки, що подав на розлучення.
Що робити далі не знав. Тиждень вихідних заробив, а куди їхати не знав. Переночував у дочки ніч, а потім поїхав знову в село. Тягнуло його туди, з голови Римма не виходила.
Ромка зустрів його біля будинку, ніби чекав. Простягнув руку, по-чоловічому привітався:
-Довго вас не було. Мама вас чекала.
-Що прямо так і сказала?
-Ні, не сказала. Але я ж великий, розумію все. Сумує вона без вас. Кожен раз до вікна підходить, коли повз машина проїде. Ти йди в хату, вам треба поговорити, а я ще погуляю. Що ж, не розумію.
Михайло зайшов у будинок, Римма привіталася і відвернулася до плити, почала щось мішати в каструльці.
-А я думала, що ти більше не приїдеш. Що тут робити в цій глушині…
-Даремно ти так. Обдумати треба було все. Адже двадцять років не жарт прожити з дружиною… А тебе я не забував, згадував часто. Приймеш?
Римма підняла голову, подивилася в очі Михайлу, а потім притиснулася до його грудей…
Вони почали жити разом. Влітку Михайло підремонтував будинок своєї матері, провів воду, відремонтував лазню. Почали облаштовуватися. Купили курей, козу, розбили город. Будинок Римми здали під дачу. Місця там гарні, охочі відпочити від міської метушні є.
Життя почало налагоджуватися. Ромка від Михайла не відходив і незабаром став називати його татом.
Життя – річ складна. Не знаєш, яким боком повернеться, який сюрприз піднесе. Не дарма літні люди кажуть, що життя прожити – не поле перейти.
Спеціально для сайту Stories
