Микола міцніше стиснув кермо. У дзеркалі заднього виду — серйозне обличчя онуки Марійки. Дев’ять років, а вже така доросла. Сидить мовчки, рюкзак на колінах. Не те що сучасні діти — галасують, верещать.
— Діду, а чому ти ніколи нікого не підвозиш? — раптом запитала Марія.
Микола хмикнув. Розумна дівчинка. Помічає все.
— Тому що, онучко, люди бувають різні. Одні вдячні, інші…
Він не встиг договорити. На тротуарі замаячила знайома постать — Ольга Петрівна. Сусідка по будинку номер сімнадцять. У бежевому пальто, з сумкою в руці. Махає руками як ненормальна!
— Коля! Зупинись!
Господи, скільки років минуло, а вона все така ж. Як у молодості — емоцій більше, ніж здорового глузду.
Микола неохоче пригальмував. Ольга підбігла до машини:
— Микола, милий! Підвези до Робочої, га? У мене тут, — вона показала на важку сумку. — Картопля для онуків, консерви.
Марія зацікавлено виглядала у вікно. Микола зітхнув. Відмовити при онучці? Незручно якось.
— Сідай вже, — пробурмотів він.
Ольга радісно залізла на переднє сидіння:
— Ой, дякую! А це твоя онучка? Яка красуня!
— Мене Марією звуть, — серйозно представилася дівчинка.
— А мене — тітка Оля. Ми з дідусем старі знайомі!
Микола скривився. Знайомі. Якщо можна так назвати їхню складну історію. Колись дружили сім’ями. До того випадку. Поки імпульсивність Ольги все не зіпсувала.
Поїхали. Микола вів машину розмірено, звично. Ніколи не поспішав, не нервував.
— А пам’ятаєш, Миколо, як ми в молодості на дачу їздили? — защебетала Ольга. — Твоя Ніна такі пиріжки пекла! А моя Тамарка з твоїм Дімкою в річці купалися.
— Пам’ятаю, — коротко відповів Микола.
— Стій! Зупинись! — раптом закричала Ольга і замахала руками. — Коля, стій!
Микола інстинктивно натиснув на гальма. Машину струснуло. Марія скрикнула.
— Що ти робиш?! — заревів він. — Онучка в машині!
Але Ольга вже вискакувала з салону:
— Там собака! Дивись — собака через дорогу!
І справді. По дорозі, виляючи хвостом і озираючись, біг рудий пес. Худенький, брудний. Явно загублений.
— Лекс! Лекс, іди сюди! — кричала Ольга, простягаючи руки.
Собака зупинився посеред дороги. Повернув голову на голос Ольги — і завмер.
Ольга вже переходила дорогу. Повільно, з простягнутими руками:
— Лекс, милий. Іди до мене, не бійся.
Микола вилаявся крізь зуби. Вийшов з машини, грюкнув дверцятами — голосно, роздратовано. Онучка теж вилізла, притискаючи до грудей рюкзак.
— Діду, а це чий собачка? — пошепки запитала Марія.
— Бродячий, напевно, — буркнув Микола, але сам уважно розглядав пса.
Нашийник є. Породистий, схоже — спанієль або щось в цьому роді. Шерсть звалялася, але видно, що доглянутий був. Домашній.
Ольга присіла навпочіпки прямо на асфальті:
— Лекс, я знаю, де твоя мама! Валя три дні тебе шукає! По всьому району оголошення клеїла.
Пес здригнувся. Зробив крок вперед. Потім ще один.
— Ось розумник! — Ольга ледь стримувала сльози. — Валя плаче! Думає, тебе збила машина або вкрали.
Марія підійшла ближче до діда:
— Це правда? Його господиня шукає?
Микола кивнув. Він теж знав Валентину Семенівну. Жила в сусідньому будинку, вдова. Пес — єдина радість у жінки.
— Три дні як зник, — підтвердив він. — Валя вся в сльозах ходить.
Собака підійшов до Ольги зовсім близько. Понюхав простягнуту руку. І раптом ткнувся мокрим носом у долоню.
— Ой! — схлипнула Ольга. — Впізнав! Розумник, впізнав тітку Олю!
Вона підняла пса на руки. Той був важкий, мокрий, пах псиною. Але Ольга притискала його до себе, як дитину:
— Зараз додому поїдемо! До мами поїдемо!
Микола нервово подивився на годинник. Вже чверть на п’яту. Марію додому везти треба — уроки робити. А тут…
— Коля! — Ольга повернулася до нього з сяючими очима. — Підвезеш до Валі? Га? Ну будь ласка!
— До Семенівни? — Микола скривився. — Це ж в інший бік!
— Ну Микола! — Ольга благально склала руки. — Собака три дні без їжі! Валя з розуму сходить! Невже тобі шкода?
Шкода. Ніби він жадібний. Ніби через гроші відмовляється.
Марія смикнула діда за рукав:
— Дідусю, а давай допоможемо? Мені додому не дуже хочеться. Там мама знову з татом лається.
Микола зітхнув. Онука права — вдома у неї не цукор. Батьки на межі розлучення. Дівчинка це відчуває, переживає.
— Гаразд, — поступився він. — Тільки швидко. І собаку в багажник!
— Та що ти! — обурилася Ольга. — Він же замерзне! І так три дні на вулиці.
— У салон не пущу! У Марії алергія!
— Ні, у мене немає ніякої алергії, — тихо сказала Марія. — У нас в класі в Ігоря хом’як, і я його гладжу.
Микола безпорадно розвів руками. Проти них двох не встоїш.
— Але на заднє сидіння! І щоб не гавкав!
Ольга радісно закивала:
— Він не гавкає! Лекс вихований!
Влаштувалися в машині. Собака між Ольгою і Марією. Дівчинка обережно гладила руду шерсть:
— Дідусю, а як тітка Оля відразу впізнала, що це Лекс?
— Тому що тітка Оля, — Микола запнувся. Хотів сказати «вічно в усі лізе», але стримався. — Тому що уважна. Знає людей, їхні проблеми.
Ольга здивовано подивилася на нього. Комплімент? Від Миколи? Перший за років десять, напевно.
— А пам’ятаєш, Коль, як ми з тобою кішку Дмитра шукали? — обережно почала вона. — Мурку?
Микола напружився. Згадав. Ще й як згадав.
— Мурка сама знайшлася, — сухо відповів він.
— Але ти зі мною тоді всю ніч шукав! По підвалах лазив, кущі перевіряв. А вранці вона сиділа біля під’їзду, ніби нічого не сталося!
Марія зацікавлено слухала. Микола відчував себе незатишно. Не любив згадувати той час. Коли вони дружили сім’ями. Коли все було інакше.
— А потім що сталося? — запитала онука. — Ви посварилися?
Микола зменшив швидкість, не знаючи, як відповісти. У дзеркалі заднього виду бачив цікаві очі онуки. А поруч — напружене обличчя Ольги.
— Ми не посварилися, — нарешті сказав він. — Просто життя так склалося.
— Коля, — тихо промовила Ольга. — Може, досить уже? Стільки років минуло.
— Досить чого? — Микола різкіше, ніж зазвичай, повернув кермо. Лекс злегка заскиглив.
— Злитися на мене. Ображатися. Я ж не спеціально тоді.
— Не спеціально? — голос Миколи став холодним. — Ти Нінку при всіх зганьбила! При сусідах! Сказала їй таке, що вона два тижні плакала!
Марія широко розплющила очі. Бабусю Ніну вона пам’ятала смутно — добру, тиху. Пішла з життя, коли Марії було п’ять.
— Я правду сказала! — спалахнула Ольга. — Твоя Ніна мене підставила! Розповіла всім про мій лист! Особистий лист! А я їй як подружці довірила.
— Який лист? — перепитав Микола, але в голосі вже прозвучала невпевненість.
— Від Семена! Мого коханого чоловіка! Він запрошував нас переїхати? У дев’яносто третьому році?
Микола пригальмував біля світлофора. Пам’ять послужливо підкинула забуті подробиці. Так, було таке. Пригадував скандал у дворі, сльози Ніни.
— Але ж я Ніночці по секрету розповіла! — продовжувала Ольга, і в її голосі пролунав давній біль. — Що ми з Тамаркою думаємо виїхати. Порадитися хотіла! А вона, а вона розповіла твоїй мамі, та — сусідкам. І пішло по двору: «Ольга хоче втекти від чоловіка»
Лекс неспокійно закрутився. Марія гладила його, але сама слухала, затамувавши подих.
— Пам’ятаю, як на мене потім дивилися, — прошепотіла Ольга. — Як шипіли. А мені просто страшно було. Тамара ще маленька, чоловік вживав, ображав. Думала, може, там краще буде, з Семеном.
Світлофор змінився на зелений. Микола поїхав, але повільніше, ніж зазвичай.
— Ніна не хотіла, — глухо сказав він. — Вона мені потім зізналася. Випадково проговорилася мамі. А та вже, язик у неї був…
— Ось! — Ольга повернулася до нього. — А я накричала на Ніну при всіх! На весь двір! Назвала зрадницею! І ти після цього зі мною перестав розмовляти.
— Тому що ти її до сліз довела! — Микола стиснув зуби. — Ніна два тижні вибачалася! Казала, що не хотіла тебе підводити!
— А я не знала! — схлипнула Ольга. — Ти мені цього не казав! Просто перестав вітатися! Я думала, ти мене зневажаєш!
У машині запала тиша. Лише тихе дихання собаки і шум мотора.
Марія обережно підняла руку:
— А чому ви один одному не пояснили? Відразу? Адже дідусь міг розповісти, що бабуся Ніна випадково проговорилася. А тітка Оля — що вона не знала.
Микола і Ольга переглянулися. В очах обох було однакове збентеження.
— Гордість, — тихо сказала Ольга. — Дурна, безглузда гордість.
— І впертість, — додав Микола. — Чоловіча впертість. Подумав: якщо вона винна, нехай перша і вибачається.
— А я думала: якщо він мене засуджує, навіщо мені принижуватися? — Ольга витерла очі. — Чекала, що ти сам підійдеш, поясниш.
Лекс тихо гавкнув — ніби підтримав.
— Ми дурні, — сказав Микола, повертаючи на вулицю Семенівни. — Старі, вперті дурні.
— Кажи за себе! — пирхнула Ольга. — Я не стара!
— Звичайно, — посміхнувся Микола. — Дівчинка ще зовсім.
І раптом відчув, як щось відпустило в грудях. Звична тяжкість, яку носив усі ці роки. Злість. Образа. Зникала, розчинялася.
— Дідусю, — сказала Марія, — а якщо б не Лекс, ви б так і не помирилися?
Микола подивився в дзеркало на розумні очі онуки:
— Напевно, ні. Так би й ходили повз одне одного до самої…
— До ста років! — швидко вставила Ольга. — До ста років ходили б!
— Точно, — погодився Микола. — До ста років.
Попереду з’явився будинок Валентини Семенівни. У вікнах горіло світло — жінка вдома.
Лекс відчув знайомі запахи і занепокоївся. Замахав хвостом, радісно заскиглив.
— Приїхали, — оголосив Микола. — Додому приїхали, Лекс.
Валентина Семенівна відчинила двері і завмерла на порозі. В очах — недовіра, надія, страх повірити.
— Лекс? — прошепотіла вона. — Лекс, це справді ти?
Собака виривався з рук Ольги і кинувся до господині. Валентина впала на коліна, обіймаючи, цілуючи руду морду:
— Де ж ти був, дурнику? Де пропав? Мама шукала, шукала.
Сльози текли по її обличчю. Лекс скиглив, лизав руки, стрибав — щасливий, шалено щасливий.
Марія тихенько схлипнула:
— Дідусю, дивись, як вони радіють.
Микола стояв осторонь, не знаючи, що робити з руками. Сцена возз’єднання зворушувала до глибини душі.
— Ольго Петрівно! — Валентина підвелася, не випускаючи пса. — Це ви знайшли? Дякую! Господи, як же я вам дякую!
— Ми втрьох знайшли, — махнула рукою Ольга. — Коля підвіз, Марія допомагала.
Валентина схопила Миколу за руки:
— Ви не уявляєте. Я вже думала. Три дні не їла, не спала.
— Нічого, нічого, — збентежено бурмотів Микола. — Головне, що знайшовся.
— Проходьте! Чай буду ставити! — заметушилася Валентина.
— Ні-ні, — зупинила її Ольга. — У вас тут свято. Побудьте з Лексом.
Вона подивилася на Миколу:
— А нам час їхати. Правда, Коля?
Микола кивнув. У машині їхали мовчки. Але тиша була вже інша — тепла, примирлива.
Біля будинку номер сімнадцять Ольга сказала:
— Марійка, ти розумниця. Мудра дівчинка росте.
— А ви більше не будете сваритися? — серйозно запитала онука.
— Більше не будемо, — пообіцяла Ольга. — Правда,Микола?
— Правда, — тихо відповів Микола. — Досить на одне життя.
Марія плеснула в долоні:
— Ура! Тепер ви знову друзі!
Микола від’їжджав, дивлячись у дзеркало на Ольгу. Вона стояла біля під’їзду і махала рукою — як у молодості. Щиро, відкрито.
— Дідусю, — сказала Марія, влаштовуючись на передньому сидінні, — а Лекс— справжній герой.
— Чому?
— Він вас помирив. Може, собаки спеціально це роблять?
Микола посміхнувся:
— Можливо, онучко. Можливо.
І вперше за багато років відчув себе по-справжньому легко.
Спеціально для сайту Stories
