Стати батьками Світлана із чоловіком хотіли давно, але Бог їх не благословив. Тому рішення взяти малюка з сиротинця було прийнято якось взаємно легко. Важко було лише здійснити його. Світлана пам’ятала їхній похід із чоловіком у дитячий будинок, насторожені дорослі очі на дитячих личках, що дивляться на них з надією та побоюванням.
Надюша сподобалася їй одразу, хоч чоловік і мріяв про сина. Русі коси, величезні світлі очі, – 11-річна Надя була на диво схожа на матір Світлани, яка вже давно пішла у засвіти, і серце жінки здригнулося. Та й дівчинка теж одразу потяглася до подружжя, раділа кожному їхньому приходу.
Шок трапився з ними тоді, коли директор дитячого будинку повідомила, що у притулку Надя вважається «вічною сиротою». Дівчинку удочеряли вже чотири рази і щоразу повертали назад. Світлана не особливо вдавалася до подробиць того, чому так відбувалося.
Її добре серце просто стискалося від жалю до нещасної дитини, відданої стільки разів тими, кого вона вже звикла називати батьками. Подружжя чекало на ухвалення документів, вони почали забирати Надю все частіше до себе додому.
Дитина в їхній двокімнатній квартирі вже мала свою кімнату, чому Надя була дуже рада. Діти з сиротинця обділені не стільки речами, скільки увагою та любов’ю, а ще їм усім не вистачало особистого простору. І тепер у дівчинки з’явилася своя кімната, а любові й уваги від майбутніх батьків та отримувала з лишком… А тут ще й диво сталося, – Світлана раптом дізналася, що при надії.
Адже так часто буває у тих, хто бере сироту в сім’ю, трапляється диво, і, крім прийомного, з’являється в сім’ї ще й рідна дитина. Подружжя було щасливе швидкої появи малюка, але скасовувати усиновлення однозначно не збиралося, – вони щиро звикли до дівчинки і полюбили її.
Минав час, опіка схвалила усиновлення і Надійка залишила дитячий будинок, як тоді здавалося, назавжди… 11 років свідомий вік і психолог, який допомагав адаптуватися дитині в новій сім’ї, рекомендував батькам повідомити Наді, що у неї скоро народиться сестричка чи братик.
Подружжя так і зробило. Розмова відбулася, а точніше, монолог. Поки Світлана з чоловіком по черзі розповідали Наді ситуацію, та, розкривши свої величезні сіру очі, уважно їх слухала, переводячи серйозний погляд з одного на іншого…
Вони, звичайно ж, щиро запевнили дитину, що любитимуть її не менше після народження малюка, що ніхто ніколи її не замінить у їхньому серці. Але коли довелося пояснювати, що тепер кімнату Наді доведеться ділити з малюком на двох, як тільки той підросте, погляд дівчинки на секунду став жорстким.
Вона відвернулася і мовчки вийшла, не дослухавши батьків. З того часу Надя стала поводитися дуже дивно, — тільки-но дорослі з’являлися вдома, вона обіймала їх, притискалася і не відпускала. Підбігала ззаду, обіймала матір за шию так сильно, що це було більше схоже на бажання задушити.
Очі дитини дивно скляніли при цьому і зуби рипіли від зусилля. «Я люблю тебе, матусю» – дедалі частіше чула Свєта від прийомної дочки. Світлана обіймала доньку у відповідь, пестила, цілувала, а от чоловіка сильно насторожувала дивна поведінка Надії, хоч і любив він її не менше.
Психолог на обережні скарги батьків провів кілька сеансів з дівчинкою і дійшов висновку, що дитина напрочуд швидко адаптувалася в новій родині… А зайва ласка і нав’язливість? Ну, нічого страшного, просто дитина боїться, що незабаром увага батьків ділитиметься ще й на майбутнього малюка.
Справжнє пекло в їхньому будинку почалося з появою маленької Вірочки. Дитина з’явилася на світ трохи раніше терміну, а тому часто плакала і буквально вимагала постійної уваги матері. Щоб не турбувати Надю, ліжечко Вірочки розмістили у батьківській спальні.
Світлана щиро намагалася знайти час на обох дочок, просто розривалася, втомлюючись настільки, що надвечір буквально провалювалася в глибокий уривчастий сон. Чоловік допомагав їй як міг, водив Надюшу до школи, читав на ніч казки… Спочатку ніхто нічого не помічав… А ось потім…
Потім Світлана почала звертати увагу, що варто залишити Вірочку наодинці з Надею, як дитина просто заходилася від крику. Світлана, кидаючи все, бігла в кімнату, де Надія дбайливо клопотала біля малюка, у якого вже від крику було червоне обличчя.
Але якось Світлана застала Надю за тим, що її налякало. Дівчинка затискала носик немовляти, тримала так якийсь час, потім, побачивши, що увійшла Світлана, відпустила і Вірочка, намагаючись гарячково вдихнути повітря, відчайдушно закричала.
Світлана підбігла, схопила дитину на руки і довго намагалася з’ясувати у Наді, що тут сталося. Надя уважно й серйозно дивилася на прийомну матір своїми величезними сірими очима і… мовчала. Мовчала вона й увечері, коли з нею намагався поговорити вже чоловік Світлани.
Але, проявивши диво дипломатії, він все ж таки витяг з Наді не надто правдоподібне, що та просто витирала немовляті носик. Батьки поговорили з психологом, який також постарався всіляко заспокоїти їх і переконати в тому, що дівчинці не вистачає любові і уваги.
Потім був ще один небезпечний дзвіночок – Світлана встигла зловити Надю біля дитячого ліжечка до того, як та дала малечі пляшечку із сумішшю, завареною окропом. Тоді Надя теж уважно й мовчки спостерігала за реакцією батьків, а Світлана, дивлячись у величезні очі, такі схожі на очі її матері, вперше подумала, що не бачить у них і краплі кохання, лише порожнечу…
Минав час, Вірочка росла, ставала все спокійнішою, та й Надя, як здавалося батькам, якщо й не покохала, то звикла до сестрички. Настало літо. Ще на стадії усиновлення подружжя збиралося з Надею поїхати на море і дівчинка дуже чекала, адже це мало стати її першою в житті поїздкою на море.
Але… з крихітною дитиною їхати було зовсім нерозумно, і Світлана якомога м’якше сказала це Наді. Того вечора Надюша вперше влаштувала істерику. Вона не просто плакала, вона вила як поранений звір, зовсім відмовляючись слухати будь-які докази та обіцянки.
Вона кидалася на підлогу, у несамовитості стукаючи руками і ногами куди доведеться. Світлана була налякана, вона зовсім розгубилася, але, що дивно, психолог знову не знайшов жодних відхилень у поведінці дівчинки, навпаки після сеансу похваливши її за адекватність та ввічливість і, як і раніше, давши пораду приділяти Наді більше уваги.
Батьки не стали сперечатися, лише переглянулися і про себе вирішили терміново змінити психолога і пошукати когось компетентнішого. Того вечора Світлана вкладала Надюшу сама, — чоловік поїхав у відрядження. Уклавши в ліжечко Вірочку, Світлана з книжкою в руках більше двох годин вела з Надею розмову до душі.
Їй навіть стало здаватися, що вона зовсім несправедлива до дочки та почала звинувачувати себе в дивній поведінці дочки та її ревнощів. Вважала себе винною рівно до того моменту, поки Надя в розмові не почала розпитувати, як би ненароком, що було б, якби Вірочка раптом… зникла. Чи стали б батьки любити її, Надю, більше? Чи не стали б ще заводити дітей?
Поїхали б з нею відразу на море чи ні? Світлана обережно відповідала на дивні питання дитини, а про себе думала, що Наді потрібен не психолог, а психіатр… Сяк-так уклавши доньку, вона пішла до спальні і від утоми провалилася в глибокий сон.
Прокинулася від дивних звуків, ніби хтось борсався поряд, машинально глянула на дитяче ліжечко і завмерла, – нависнувши над Вірочкою, Надя поклала дитячу подушечку на обличчя і намагалася притиснути. Світлана одним стрибком виявилася поряд, відштовхнувши Надю вона підхопила Вірочку на руки, личко малюка було блідим.
Світлана відчувала непереборне бажання відважити Наді ляпас, але її рука завмерла, коли вона зустрілася з дочкою поглядом. У величезних чистих очах дівчинки через край хлюпала злість і ненависть, а далі Світлана почула таке, про що навіть згадувати не хотіла більше ніколи. Надя ненавиділа їхню дитину. Ненавиділа люто, ревнувала, хотіла щоб тієї ніколи не було…
Обіцяла знищити дівчинку за всяку ціну, бо вона зайва у стосунках Наді та батьків. Світлана з жахом опустилася на ліжко і слухала гнівні слова крізь пелену сліз, зовсім не розуміючи, де вона помилилася. А далі були консультації психологів, психіатрів, спроби достукатися до Наді, яка в категоричному тоні вимагала позбавитися Вірочки, інакше вона «прибере» її.
Прийомні батьки змушені були прийняти непросте рішення… І ось зараз Світлана стояла і дивилася вслід чоловікові, що відводив назад до дитячого будинку їхню дочку. Їхню колишню дочку… Надя зупинилася, обернулася і подивилася прямо на вікна своєї колишньої квартири, Світлана сіпнулася як від удару струмом, відсахнулася від вікна і розплакалася сильніше…
Коли вона зважилася визирнути на вулицю знову, то там уже не було ні чоловіка, ні Наді… навіть їхніх слідів не залишилося, — їх присипав м’якими пластівцями білий сніг…
