Розумну, хоч і дещо образливу, пораду Світлані свого часу дала мама, Ніна Володимирівна: “Більше мовчи – за розумну зійдеш!”
І треба сказати, деякий час вона непогано працювала. А потім, як і припускала Світлана, стався збій. Хоча, напевно, все на краще.
Чоловік пішов, зате подруга з’явилася. Та й яка подруга – не всяка розлучена може такою похвалитися. Сьогодні Світлана з маленьким сином Павлом якраз збиралася до неї в гості.
Ну та про все по порядку.
Не була Світлана Іванівна Карпенко ні Ейнштейном, ні Нобелем . У школі ледве переповзала з класу в клас на трієчках. Мама швидко зрозуміла, що більшого вимагати від дочки безглуздо. Як не намагайся, а генія зі Свєтки не виросте.
Вчитися їй нудно, читати вона не любить, навіть по телевізору нічого, крім нескінченних серіалів, не дивиться. Не в неї Світлана вродилася, напевно, татусеві гени гору взяли.
Зате у доньки були інші переваги. Досить вагомі, до речі. Особливо це стало помітно в старших класах. Погарнішала Світлана, перетворилася на справжню красуню. Здавалося, що природа вирішила компенсувати їй брак розуму і розщедрилася.
Видала трієчниці Свєтці повний комплект: волосся каштанове довге й густе, очі карі, великі й млосні, ноги довгі й стрункі, фігуру – “пісочний годинник”, мрію багатьох жінок.
А найголовніше – про всяк випадок вклала у голову програму, як цим усім грамотно користуватися. Бо Світлана, перетворившись на молоду жінку, навіть ніколи не замислювалася, як би себе краще піднести: волоссям там кокетливо труснути або ногу на ногу красиво закинути, а може, глянути якось особливо з-під вій. Усе виходило само собою.
І почали падати чоловіки до Свєткіних довгих ніг, немов мухи, збиті на льоту газетою. Та спершу навіть розгубилася. Але, на щастя, у неї була розумна мама.
– Ти, Світлано, не дуже чоловічі компліменти слухай, на дурниці не розмінюйся, – веліла доньці Ніна Володимирівна, коли Свєта зі скрипом закінчила школу.
– Краса – товар швидкопсувний. Тому її потрібно грамотно реалізувати, поки ти в мене свіжа, як садова лілія. В інститут тобі вступити не світить, великих грошей ти сама не заробиш, а тому будемо шукати тобі гідного чоловіка.
Це я беру на себе. Сама ти точно нічого путнього не знайдеш. У тебе одне завдання – справити гарне враження. Тому менше говори – не світи своєю освітою. Використовуй зовнішні дані.
Світлана тоді на матір образилася і навіть сперечатися спробувала:
– Ти вже зовсім із мене д.урочку робиш. Та й крім того, припустімо, вийду я заміж за твого гідного-розумного-забезпеченого, але ж усе життя я мовчати не зможу. Все одно дізнається мій чоловік рано чи пізно, що дружина в нього не дуже й розумна. А як дізнається, так і розлучиться.
Але в Ніни Володимирівни на все була готова відповідь:
– Не розлучиться! Чоловіки – власники. А забезпечені чоловіки ще й грошики рахувати вміють. Твій чоловік на той час уже в тебе стільки сил і фінансів вбухає, що шкода розлучатися буде. А якщо у вас ще й дитинка з’явиться, так і зовсім, найімовірніше, рипатися не стане. У гіршому разі коханку заведе.
– Ось спасибі, мамо, заспокоїла, – похмуріла Світлана.
– Та годі тобі – справа-то життєва. Може, і не заведе ще. Чого відразу до поганого готуватися.
І хоч не подобалася Свєтці мамина ідея, але сперечатися вона більше не стала. Права мати: зараз час такий. Красиво жити всі хочуть, а заробити на це не в усіх виходить.
Ось у Свєтки точно не вийде. Та й чоловіків вона вибирати не дуже вміє. Закохувалася, звісно, але, поклавши руку на серце, весь час у якихось невдах. У таких же симпатичних трієчників, як вона сама. Мама їх звала “некондиція”.
Крім того, у мами життєвого досвіду більше, та й для доньки вона бажає тільки найкращого. Сама свого часу сьорбнула від татуся Світлани: вживав ,гуляв, гроші ховав, та й інтелектом не відзначався. А вже коли руку на Ніну Володимирівну підняв – тут-то вона з ним і розлучилася. Але ж заміж по великому коханню виходила.
Після розлучення Ніна Володимирівна порозумнішала, у коханні зневірилася і вирішила, що якщо вже пов’язувати своє життя з чоловіком, то тільки з розрахунку і ніяк інакше. Кохання приходить і йде, як то кажуть, а гроші – вони і в Африці гроші.
Ніна Володимирівна жінкою була діловою і рішучою. Працювала головним бухгалтером в одній немаленькій компанії, тому знайомих мала солідних, недурних і цілком забезпечених.
Ось, наприклад, начальник відділу маркетингу, Олександр Семенович – молодий, пробивний, позитивний, з перспективами. Приїхав із якоїсь провінції, а он як швидко в гору пішов. Та й за віком Світлані цілком підходить. Десять-п’ятнадцять років у наш час – не різниця.
Влітку їхня компанія відзначає день народження. Гряде великий корпоратив на свіжому повітрі. Можна туди взяти Світлану і в невимушеній обстановці познайомити молодих людей. А там уже як карта ляже.
Свєта тим часом влаштувалася продавцем-консультантом у магазин чоловічого одягу. Дефілювала залом, усміхалася, погойдувала стегнами і… продавала! Рідкісний покупець йшов без покупки.
Чоловіки один за одним тонули в карих очах і в мрійливому чаді купували все, що вона їм пропонувала.
Свєті робота подобалася, керівництво її хвалило. Виявляється, і без великого розуму можна бути цінним співробітником. От би ще й із заміжжям пощастило, і можна вважати, що життя вдалося!
Звичайно, її кликали на побачення. І Світлана, можливо, і погодилася б, якби не мама. Та міркувала розсудливо:
– Світлано, ну ти сама подумай, хіба можуть серйозні стосунки зародитися десь між купівлею трусів і краватки? Ти для них просто приємний бонус, як шкарпетки в подарунок під час купівлі костюма. Почекай, я тебе скоро справді хорошому чоловіку представлю.Спеціально для сайту Stories
І Світлана чекала. Дуже вже хотілося їй вдало вийти заміж.
Олександр Семенович свою нинішню посаду буквально вирвав зубами з жадібних пащ конкурентів. Хто б знав, скільки праці й завзятості вона йому коштувала!
Приїхали вони з провінції разом із мамою, Марією Іванівною. Продали велику квартиру там, щоб купити маленьку тут.
Сашко вчився, як одержимий, підробляв, терпів мамині скарги. Сумувала вона за їхнім містечком. Правду кажуть: можна вивезти людину з села, а ось село з людини – на жаль! Так і залишилася мама провінціалкою до самих печінок.
А Сашко ріс і не тільки роками, а й розумом, статусом, доходами.
Маленьку квартирку змінив на квартиру побільше. Хотів мамі окреме житло купити, але вона вперлася: “Ні вже синку, витягнув мене з дому, тепер терпи. Одна я в цьому місті, нікого, крім тебе, у мене не залишилося”.
Сашко повертався з роботи, мама зустрічала його, годувала вечерею і цікавилася справами. Кивала, нічого не розуміючи в колізіях та інтригах фірми, намагалася розповісти про щось своє. Потім сідала дивитися черговий серіал і… дратувала Сашка.
Дратувала до зубовного скреготу: своєю обмеженістю, простотою, невибагливістю, убогістю інтересів. Загалом, Олександр згодом став обтяжуватися товариством своєї несучасної матері.
До того ж працювала Марія Іванівна прибиральницею. Скільки разів Сашко просив її, умовляв:
– Кидай ти свою роботу, мамо. Ну що це за примха – цілими днями в чужому бруді возитися та відра непідйомні тягати? Що, нам грошей не вистачає?
Марія Іванівна дивилася на сина винувато, наче щось погане зробила, і відповідала:
– Та не можу я сидіти вдома, синку. Тошно мені без роботи. А крім як прибиральницею, ніким не беруть.
Сашко злився, не розумів, чого матері не вистачає? Але наполягти на своєму так і не зумів.
А після того, як йому стукнуло тридцять п’ять, у мами з’явилася нова ідея фікс:
– Одружуватися тобі час, синку. Не можна однією роботою жити. Людині рідна душа поруч потрібна. Ось не стане мене, і залишишся ти один.
– Встигну, – відповідав Сашко.
А сам думав: “Є в цьому здорове зерно. Можна б і одружитися, тільки от усе ніколи”.
Всесвіт немов почув думки Олександра і вирішив допомогти. Коли їхня фірма справляла свій день народження на відкритій терасі літнього ресторану, Сашко побачив її.
Довгоногу, фігуристу фею. Вона з’явилася під руку з їхнім головним бухгалтером, Ніною Володимирівною, і здалася Олександру такою дивовижною красунею, що його серце прискорило біг, долоні спітніли, а в голові стало плутано.
– Знайомтеся, Олександре це моя донька Свєта, – тим часом представила красуню Ніна Володимирівна.
Олександр незвично зніяковів, представився, зазирнув феї в очі й потонув.
Так почався їхній роман. Ох, як упивався Сашко їхніми першими побаченнями. У Світлани, здавалося, не було недоліків. Він говорив – вона слухала, він вів – вона йшла, він робив подарунки – вона раділа і дякувала. Мрія, а не жінка: красива, мовчазна, уважна, вдячна.
Навіть те, що Свєта всього лише продає сорочки і краватки, здавалося Сашку подарунком долі. “Зате понтів цих непотрібних немає, як у деяких моїх колег. У тих же всі амбіції якісь. Вони ж просто забули, як бути жінками. Та Світлана їм усім сто очок уперед дасть у плані жіночності!”
Зрештою вони одружилися. Світлана вважала, що їй пощастило – нехай шлюб за розрахунком, але й не без кохання.
Мама Сашка раділа. Сподобалася їй невістка. Тиха, мовчазна, гонора непотрібного немає. Та до того ж – яка красуня. Дітки, значить, симпатичні будуть.
Загалом, починалося все добре, як у казці. Тільки ось жити довго і щасливо у Світлани з Сашком не вийшло.
Став із часом помічати Сашко, що йому нема про що говорити з дружиною. Слухає та, в рот дивиться, а сама дай Бог пару слів скаже. Та й дозвілля своє проводить так… Ну, приблизно, як Сашка мама.
Або господарством займається, або серіали сопливі дивиться. Коротше, немає між ними взаєморозуміння.
Зате з Марією Іванівною у Свєти мир та любов. Немов і не свекруха з невісткою, а дві подружки. І поговорити про що знаходиться, і посміятися, і попліткувати. Єдине, що продовжувало тішити, так це краса Світлани.
Начебто нічого з собою не робить: на дієтах не сидить, спортзалом тіло не катує, а гарна до неможливості.
Але все минає. І Свєткіна краса зблякла, коли вона була при надії. Щоб не говорили, а не прикрашає жінок прийдешнє материнство.
Набряки, зайва вага… Ну яка вже тут краса. Та ще й бурхливі гормони розв’язали Свєткін язик. І ось тоді Сашко прийшов у повний жах. Та як його примудрилося закохатися в таку обмежену дівицю.
Що більшим ставав живіт, то більше Світлана ревнувала, розуміючи, що втрачає свій єдиний козир – привабливість:
– Де тебе носило? – зустрічала вона вечорами чоловіка. – По бабах бігав?
Сашка коробило:
– Та де ти набралася такого? Що за мова. Я працював, Світлано. Звідки? У серіалах своїх бачила? – закипав Сашко.
– А що в серіалах? Там, між іншим, про життя показують.
– Ага, і в ток-шоу ваших про життя!
– А що?
– Свєта, не дивилася б ти цю нісенітницю. Дивись, і психіка міцнішою буде. Читай краще книжки.
– Ну ти ж у нас найрозумніший! – ображалася Світлана.Спеціально для сайту Stories
А Сашко подумки проклинав той день, коли вони познайомилися. Ну як, скажіть на милість, у розумної жінки, Ніни Володимирівни, головного бухгалтера, виросло таке непорозуміння.
Потім з’явився на світ син, Павло, і Світлана, на думку Сашка, остаточно деградувала. Перетворилася на таку собі квочку: син, побут, серіали. Ах так, і ще дружба з Марією Іванівною.
Сашко став почуватися незатишно у своїй великій квартирі. Начебто чистота, порядок, обіди-вечері, а немов в іншу реальність після роботи поринаєш. Квохчуть, метушаться дві клуші: ніби з добром до нього, а дратують, сил немає.
Тому, коли в нього у відділі з’явилася нова молода співробітниця, Олександр зробив те, чого не дозволяв собі раніше. Завів службовий роман. Просто тому, що раптом зрозумів: скучив він за розумними жінками. Захотілося поговорити з прекрасною статтю не тільки про пелюшки і комуналку.
Дружину ж не переробиш. Він і так довго терпів, давав Світлані шанс виправитися. Та, видно, не судилося.І щаслива вона у своїй обмеженості. А Сашко теж хороший: купився на гарний фасад, та забув подивитися, що всередині.
Зрештою, сталося те, чого побоювалася Світлана ще задовго до заміжжя. Вирішив Сашко подати на розлучення. Не виправдалися прогнози мами Світлани. Навіть син не втримав Олександра в сім’ї. Найбільше чомусь засмутилася Марія Іванівна:
– Ну навіщо ти так, синку? У вас же Павло маленький. Та й Світлана жінка хороша. Господарська. Погладшала трохи, так хіба ж
через це розлучаються?
– Для кого вона хороша, мамо? Для тебе?! – вибухнув Сашко. – Мені ось із нею розмовляти нема про що. Її ж нічого не цікавить, крім пелюшок, каструльок, серіалів ваших і порожньої балаканини. Якщо вже вона тобі так подобається, ось ти з нею і спілкуйся, а я не хочу!
– І буду спілкуватися, – насупилася Марія Іванівна. – І з нею буду, і з онуком теж. А ось із тобою більше не бажаю! Давно ти пропонував мені роз’їхатися, так от – я згодна.
– Це якась маячня. Гаразд, будь по-твоєму. Спочатку розлучуся, потім твоїм переїздом займемося. Живіть ви як хочете.
***
Так ось усе і закінчилося. Сашко розлучився зі Світланою. Нову сім’ю створювати не поспішає. Синові допомагає. Але з колишньою дружиною не спілкується.Спеціально для сайту Stories
Марія Іванівна переїхала в окрему однокімнатну квартиру. Вони зі Світланою бачаться часто. Їм разом добре. Дивляться серіали, граються з Павлом, ходять по магазинах.
Із сином Марія Іванівна спілкується рідко. Нічого їм сказати одне одному. Начебто родичі, а чужі вони одне одному.
Ніна Володимирівна зберігає нейтралітет. Відтоді як Світлана з Павлом переїхали до неї, вони мало розмовляють. Ніні Володимирівні дуже шкода, що нічого не вийшло з її витівки вдало видати доньку заміж.
Може, і права була Світлана – все життя мовчати не вийде. Вилізе рано чи пізно справжня натура на світ Божий.
Світлана, звісно, ображається на Сашка, але вважає, що немає лиха без добра. Якби не заміжжя, то вони з Марією Іванівною б не познайомилися. Вона ж для неї тепер ближча за матір. Дурною не вважає, приймає будь-яку, та й поговорити їм завжди є про що.
А ще Світлана сподівається, що зустріне колись свого чоловіка. Тільки вже тепер обиратиме серед людей свого кола. Нехай колишній трієчник, середнячок, “некондиція” по-маминому, зате Світлану тюкати не буде. Та й їй прикидатися не доведеться.
Гроші, звісно, важливі, але все-таки взаєморозуміння важливіше. Тепер Світлана це точно знає.
