Коли Ольга захворіла, чоловік перший час ще з’являвся в лікарні, а потім перестав. Ну, як чоловік – офіційно вони так і не розписалися. Уляна, подруга Ольги, сварила її за це:
-Залишишся на старості років без нічого!
Так і вийшло…Свою квартиру Ольга давно продала: більшу частину грошей вклала в кав’ярню, яку вони з чоловіком відкрили, частину залишила на рахунку. Не така вже вона була недалекоглядна. Але всі гроші пішли на лікування: чоловік сказав, що вільних у нього зараз немає. А потім узагалі нічого не говорив.
-Ти в курсі, що він із цією … живе? – запитала Уляна. – Я тобі давно казала: що за подружка в нього така, на п’ятнадцять років молодша? Усім би таких подружок, ага! Усе, поїзд пішов, люба моя, нема куди тобі буде повертатися.
-А я й не повернуся, – відповіла Ольга.
Кажуть, що якщо людина не хоче одужати, вона й не одужує. Але бабусині гени були сильніші за будь-яке бажання: та багато чого пережила, і в дев’яносто сім ще була при розумі та здоров’ї. Але в одинь день заснула і не прокинулася. Бабуся, напевно, і не дала Ользі на той світ піти.
Після виписки їхати було нікуди. Дому немає, грошей немає, чоловіка теж. Добре, хоч подруга є. Довелося проситися до Уляни. Щоправда, її чоловік і доньки були не в особливому захваті від того, що довелося потіснитися: молодша донька переселилася в кімнату до старшої, яка повернулася до батьків із дитиною. Ольга говорила, що вона може в кімнаті з дитиною жити, але дочка Уляни сказала:
-А раптом вона заразна?
Ніби такою хворобою можна заразитися…
Хоч як намагалася Ольга не заважати сім’ї подруги, за кілька місяців атмосфера у квартирі так напружилася, що Ольга намагалася якомога рідше там бувати, приходила тільки ночувати.
Роботу вона намагалася шукати, але з порожньою трудовою та інвалідністю нічого не знаходилося. Вік, знову ж таки. Можна було продавчинею, кур’єром і таке інше, але до повного відновлення було далеко, Ольга спробувала, але в перший же день знепритомніла. Тому вона їздила в автобусах зайцем, сиділа в торгових центрах, грілася в магазинах. Треба було щось придумати, але що?
-Ти не думай навіть, живи скільки потрібно, – казала Уляна. – Не слухай дівчат моїх, невдячні вони, виростила я егоїсток.
Ольга зітхала: у неї дітей не було. Чоловік не міг, а прийомних не захотів. А вона робила все, як він казав. Права була Уляна, треба було своєю головою думати.
Кілька разів вона проходила повз кав’ярню, в яку вклала стільки сил і часу. Вони з чоловіком усе самі робили: ремонт, дизайн, меню вигадували і підбирали найкращий персонал. У кав’ярні було мало відвідувачів, і Ольга за звичкою переживала: може, щось пішло не так? Утім, тепер це не її справа.
Іноді Ользі ставало зле просто на вулиці. І тоді вона сідала на лавку, приходила до тями. Добрих людей було багато – підходили, запитували, чи не потрібна їй допомога. І цього разу так вийшло: дівчина вийшла з кав’ярні, просто у фартусі.
-Вам погано?
-Ні. Тобто так. Усе гаразд, дякую.
-Підемо всередину.
Дівчина була молоденька, схожа на молодшу дочку Уляни, але не така гордовита. Зробила Ользі чай, пиріжок принесла. Ольга зніяковіла.
-Вибачте, але в мене немає грошей. Зовсім.
-Нічого, – відповіла дівчина. – Не треба грошей. Мене Люба звати, а вас?
-Ольга.
У кав’ярні народу майже не було: заходили інколи за стаканчиками на винос, раз парочка потопталася і пішла. Ольга бачила, що тут не так і що можна зробити. Аж руки свербіли, але мудрувати не любила.
Люба тим часом розпитала з юнацькою наївністю, як так вийшло, що в Ольги грошей немає. Чужій людині простіше відкритися. І Ольга розповіла. Не плакала жодного разу відтоді, як чоловік надіслав їй повідомлення: “Вибач, я покохав іншу. У нас було прекрасне життя, і шкода, що воно закінчилося. Тепер у мене нова, молода дружина”. А зараз розплакалася.
– Жах який, – сказала Люба. – Треба в суд на нього подати! Ви знаєте, я ж на юридичному вчуся. Мені здається, те, що ви спільно жили і бізнес спільний вели, можна довести. І забрати в нього свою частку.
-Та все на нього оформлено, – зізналася Ольга. – І не хочу я судів, не в тому зараз стані.
-Гаразд. Але якщо передумаєте – я вам допоможу. Безкоштовно, – додала вона.
Така мила дівчинка… Може, сказати їй усе ж таки?
-Люба? А хто господар цієї кав’ярні?
-Хто? Ну, Павло Андрійович. Це друг тата, він мене сюди і взяв на підробіток. Справи в нього не дуже йдуть, багато він платити не може, а мені багато й не треба.
-Ясно… А можна я кілька порад дам? Ти йому передаси?
-Звісно!
Ну і тут Ольгу понесло… Вона так скучила за роботою, стільки ідей спало на думку, поки лежала. Люба зупинила її, взяла блокнот і почала записувати.
-Залишите свій номер?
-Залишу…
Люба передзвонила наступного дня.
-Ольго, Павло Андрійович хоче з вами поговорити!
– Зі мною?
-Ну так. Йому сподобалися ваші ідеї, але дещо він не зрозумів.
Це було приємно. І несподівано. Може, в Ольги вийде влаштуватися на роботу? Занурившись у мрії, вона навіть усміхнулася.
-Хто це вам дзвонить? – запитала донька Уляни, яка не працювала, не вчилася і тому цілими днями сиділа вдома.
-Так, по роботі.
-По роботі? Ну, нарешті, я думала, ви вічно нас об’їдати будете!
Ользі стало так соромно, що навіть сльози виступили.
-Не турбуйся. Я вас об’їдати більше не буду, – сказала вона.
Зустріч пройшла навіть краще, ніж Ольга могла мріяти: Павло Андрійович виявився приємною людиною – трохи неуважним фантазером, таким бізнес протипоказаний, як казав її чоловік. Ольга поділилася з ним усім, що знала, а він запропонував їй роботу.
-Я не можу на повний день, – сказала Ольга. – Після хвороби ще відновилася. А, може, й не відновлюся.
-Нічого. Люба нехай працює, а ви по можливості.
За роботу Ольга взялася з ентузіазмом. І з авансу купила одразу всього, щоб діти Уляни не думали, що вона нахлібниця.
Наступного дня молодша дочка Уляни зателефонувала, коли Ольга в кав’ярні була. І зажадала:
-Купи сьогодні ковбаси нормальної, а то через тебе одну докторську жуємо. І хліб у пекарні візьми з волоським горіхом.
Таким наказовим тоном сказала, що Ользі захотілося на місце дівчину поставити. Але замість цього вона розплакалася.
-Гей, ви чого? – злякалася Люба.
Ольга розповіла їй про Уляну і дочок її, які зовсім не раді Ользі.
-Знаєте, що? – сказала Люба. – А в мене пропозиція. Хочете в нас пожити? Я не буду говорити, що ви нас об’їдаєте. Чесно-чесно. І тато не скаже, він у мене взагалі світовий.
-А мама?
-Мами у мене немає…
Ольга б не стала погоджуватися, але це: мами у мене немає… У Ольги теж не було мами. Вона росла з бабусею і багато разів за своє життя говорила цю фразу.
-Ти в тата хоч запитай.
-Запитаю! Прямо зараз запитаю!
Уляна, коли дізналася про переїзд, навіть не стала приховувати радості.
-Ось. І чоловіка одразу отримаєш.
-Та що ти кажеш таке!
-А що? Він удівець, ти, без чоловіка. Не проґав, подруго!
Ользі стало неприємно: невже й інші так думають? Чому в людей одразу думки такі?Батько у Люби виявився такий самий добрий і балакучий.
-Ой, та в нас однаково кімната пустує, я все онуків чекаю, але Любка вчитися надумала, ще й на юриста. Розбіглися одразу залицяльники! Живіть скільки треба, мені й Павло сказав, якого цінного співробітника він відхопив. Каже, ви в цьому бізнесі щось розумієте! Він же мрійник, Павло наш, як придумає що…
Життя Ольги змінилося. Тут, у чужих людей, вона почувалася вільною, ніж у подруги: Уляна про все говорила, що неважливо і можна брати. А доньки потім висловлювали, що Ольга не той шампунь використовувала.
А Люба одразу все розповіла: це моє, це спільне, це взагалі, татове, краще не чіпати – гидота! Готувати домовилися по черзі, продукти купувати за можливості. Загалом, усе можна було обговорити і про все домовитися.
Ігор, батько Люби, працював у ДСНС, і стільки історій Ользі розповів! Після його історій власне життя здалося Ользі не таким уже й поганим. А що – жива, від такої хвороби, вважай, втекла, а що чоловік себе так проявив – це добре, встигне пожити для себе, а то тільки й робила, що його справами займалася. Шкода тільки, що дітей немає.
Кав’ярня з її допомогою стала приносити невеликий прибуток, а то раніше Павло Андрійович мало не в мінус ішов.
-Ольго, ви – фея! – говорив він. – Що б я без вас робив! А Люба – наш янгол, я завжди казав, що її добра душа багато людей врятує. Ігор он лається, що дівчинка на юридичний пішла, мовляв, не жіноча це справа, а я вважаю – їй там саме місце!
З Ігорем було не так цікаво, як з Павлом: він вічно жартував, вигадував усілякі дурниці, мріяв про неможливе. Може, чоловік і мав рацію, що такі для бізнесу не пристосовані, зате для дружби – дуже навіть. Раніше Ольга ніколи не дружила з чоловіками, чоловік би їй такого не дозволив, а тепер у неї, вважай, було двоє друзів чоловіків.
-Ну як, коли заміж за Ігоря? – запитала якось Уляна телефоном.
Ользі стало неприємно.
-Не кажи дурниць.
-Ось знову залишишся біля розбитого корита… Не тягни – під вінець його, і всі справи.
Після цього з подругою Ольга майже перестала спілкуватися. Не збиралася вона нікого в РАЦС тягнути, і користуватися чужою добротою теж: у кав’ярні працювала стільки, скільки могла, і по дому робила багато. Вона вже й кімнату почала собі приглядати, але Люба ображалася.
-Слухай, – сказав Павло одного разу. – У Люби день народження в суботу, допоможи подарунок їй купити? Ігор каже, вона парфуми любить. Але я ж не знаю, які саме. Допоможи, га?
Увечері Ольга ніби ненароком розпитала Любу, з’ясувала, що та любить класику, яка нагадує їй про маму, але хотілося б і трохи сучасного звучання. Завдання непросте, довелося їхати з Павлом у магазин, він сам би не зміг пояснити консультантові, що йому потрібно.
У магазині Ольга вперше за довгий час відчула себе жінкою: речі на ній більше не висіли, вдалося вагу набрати, Люба нещодавно сивину їй фарбою з супермаркету зафарбувала, і непогано вийшло. Ще й чоловік поруч такий галантний – двері їй відчиняє, під ручку тримає.
У той момент, коли вони визначалися, які з двох парфумів вибрати – одні більше сподобалися Ользі, а другі Павлу, її гукнув Едік – колишній чоловік, який не чоловік зовсім.
-Олю?
Від несподіванки вона мало не впустила флакон.
-Хороший вигляд маєш. А ти тут як?
Павло зробив крок уперед і запитав:
-А ви, власне, хто?
-Я чоловік її, це ви хто?
-Наскільки я знаю, чоловіка в Ольги немає. Поки що.
І демонстративно взяв її під руку. Ольга не розгубилася і притулилася до його плеча. Едік хмикнув і відійшов.
-Дякую, – прошепотіла Ольга. – Нехай не думає, що я нікому не потрібна.
-Що значить, нікому не потрібна? Ти мені потрібна, – сказав Павло і подивився Ользі в очі.
Вона зніяковіла, але погляд не відвела.
-Які парфуми будемо брати? – запитала вона.
-І ті, й інші.
Павло оплатив парфуми на касі, попросив, щоб упакували в різні пакети. І один видав Ользі.
-Це тобі…
До дня народження Люби парфуми довелося ховати. І на роботі, спілкуючись з Павлом, Ольга тепер не знала, як поводитися. Ще й Едік написав: “Я був дурнем, пробач мене. У кав’ярні проблеми, зі здоров’ям теж. Є шанс заслужити твоє прощення?”.
“У тебе начебто тепер нова дружина, молода”, – відповіла Люба.
“Вона дітей хоче. Не став її тримати, відпустив”.
Це було останньою краплею. Для нього дружина – як собачка на прив’язі. Захотів – відпустив, захотів – назад покликав.
І Ольга заблокувала його номер.
-Що колишній, написав тобі? – запитав Павло.
-А як ти здогадався?
-Такими жінками, як ти, не розкидаються.
-Написав, – відповіла Ольга.
-А ти?
-Заблокувала його.
Павло усміхнувся.
-От і правильно. Підеш зі мною на побачення?
-Піду, – одразу відповіла Ольга.
Люба, коли дізналася про це, висловила батькові:
-Таку жінку проґавив!
Ігор розвів руками:
– Мені вже дісталася одна найкраща жінка. І подарувала мені доньку. Що ще потрібно? А Павлу давно час стати розсудливим…
З Уляною Ольга помирилася. Усе ж, подруга не кинула її в біді. І з Любою та Ігорем продовжувала спілкуватися, завжди була їм вдячна. Ігор, до речі, знайшов ще одну ідеальну жінку. Але це вже зовсім інша історія.Спеціально для сайту Stories
