В сірий день листопада Дмитро дивився в офісне вікно і намагався на чомусь сфокусувати погляд. Стрілки годинника наближалися до шістнадцяти, на вулиці темніло, йшов дощ.
Від світла фар машин, що проїжджали, здавалося, ніби дороги розмило, а разом з ними перехожі наче розмазалися осіннім пейзажем. У цій мокро-сірій масі важко було зупинити погляд на чомусь одному.
Хотілося меж і чітких ліній, а були суцільно розлиті акварельні фарби. На скло прилип потемнілий лист, і чоловікові здавалося, ніби він шукає порятунку в теплому офісі.
Ніби душа ще не призвичаїлася до того, що вона покинула тіло. Задзвонив мобільний телефон:
— Дмитре, зустрінеш мене зі зупинки? — буркнула дружина
— Олено, — протягнув Дмитро, відкидаючись на спинку крісла — так не хочеться. До дому йти п’ять хвилин!
— На вулиці темно, і мені було б приємно. Раніше ти завжди зустрічав, коли одружилися, — напирала дружина.
— То це три роки тому було! Ми подорослішали, — спробував пожартувати Дмитро. – Я тебе вдома зустріну, обіцяю.
– Як хочеш, – поки що дружина поклала слухавку.
«Ну ось образилася… Що за дурість у Олени, — бурчав про себе Дмитро, — будинок справді поряд із зупинкою, все освітлене».
На вулиці пізня осінь, він повертається додому на годину раніше за дружину, і повторно виходити в листопад не мав ніякого бажання. Якби вона була з важкими сумками, то він, звичайно, не роздумуючи, зустрічав би, а так…
Зрештою, і робочий день закінчився. Чоловік склав документи на столі, перевірив чи не забув щось, вимкнув комп’ютер і поспішив додому. Позаду робочий тиждень, попереду два дні відпочинку. Зараз приїде додому, дочекається дружину.
— Юначе, ви не допоможете мені? — біля підземного переходу стояла бабуся з палицею. — Мені самій тут не спуститись.
— Звісно, – Дмитро без ентузіазму взяв її під руку, і сходинка за сходинкою спускався з нею.
Бабуся йшла повільно, акуратно пересуваючи руку в сірій рукавичці по поручнях. На деяких сходах зупинялася і робила кілька глибоких вдихів. На те, щоб спуститися пішло добрих 10 хвилин, вихідного, що вже почався.
— Юначе, не вважайте за нахабство, але проводьте наверх сходами, будь ласка. Усі поспішають…
— Добре, — приховуючи розчарування, відповів чоловік: півгодини точно втрачено, — Бабусю, а куди ж ви так пізно пішли? Темно і дощ може початися.
— Так я вийшла, ще світло було, але бачите, як я хожу?! Та ще й у кулінарію зайшла, за улюбленими булочками чоловіка. Я рідко тут буваю, а вони тільки тут продаються, хотілося порадувати його.
– Ясно, але краще вже вдень ходити.
— Мене Мишко, чоловік завжди зустрічає. Поки молоді були, зустрічав на зупинці, ні дня не пропустив, навіть коли ногу зламав, приходив на милицях. І зараз без потреби мене одну не відпустить, хвилюється. Сьогодні з тиском зліг, я наказала вдома залишитися, відпочивати. Мені самій терміново в аптеку треба, ноги гудуть, не засну. Ось я й пішла.
Вони дійшли до сходів, що вели нагору: йти наверх у бабусі виходило набагато краще.
– Мишко! — раптом вигукнула бабуся. — Ти чого прийшов?
Дмитро підвів голову і побачив старого, що поспішно спускався до них назустріч. Такий же сухенький, трохи згорблений, як бабуся, але без тростини. Натомість із парасолькою.
— Як же я тебе залишу? — відповів хрипким, але досить бадьорим голосом дідок. — А коли дощ?
— А твій тиск?
– Та що буде з ним? Пігулку випив, посидів трохи, та й пішов, — старий підставив дружині зігнуту руку в лікті, та звично вхопилася за нього, і вони почали повільно підніматися.
– Не бережеш себе зовсім! – побурчала бабуся, але відчувалося, що їй приємно.
— Не дай Боже, що з тобою трапиться, мене не буде для кого берегти.
— Юначе, дякую вам, — обернулася до Дмитра старенька і посміхнулася тонкими безбарвними губами.
— Та нема за що, — Дмитро йшов за ними, прислухаючись до розмови.
– Катерино, давай хапайся міцніше. Що ти там купила? — забираючи сумку, спитав він.
— Булочки твої улюблені.
— Невгамовна ти моя. І треба було тягти?
— То для кого ще тягти?
Так і йшли двоє людей по темній, осінній вулиці. В’янучі, але щосили підтримуюючи один одного. Дмитро дивився на них і бачив, як їх пов’язала воєдино нитка долі. Як переплелися їхні душі, і стали одним цілим.
Олена вискочила з автобуса, зіщулилася від перепаду температур і зробила крок у бік будинку.
— Дівчино, дозвольте провести вас? — почула вона раптом зовсім поряд.
– Дмитро! Прийшов-таки! — засяяла Олена.
— Ну, а кого як не тебе зустрічати? А раптом дощ, а ти знову без парасольки…
