– Тату, а у нас на Новий рік будуть подарунки? – тихо запитав Дімка, забираючись на коліна до батька.
– Не знаю, синку. Зарплату знову затримують, – відповів чоловік, нахмуривши густі брови. Дмитро кивнув по-діловому і притиснувся до грудей батька, змусивши того важко зітхнути.
– А так хочеться подарунків, – мрійливо промовив хлопчик, заплющивши очі і згорнувшись в клубочок при думках про чарівні сюрпризи, яких вже давно не було.
Сім’я Дімки була небагатою. Тато працював шахтарем, а мама сиділа вдома, виховуючи маленьку Анну, рідну сестру Діми, та займаючись невеликим господарством.
Важкі це були роки. Сотні підприємств закривалися, щоб дати старт новим, куди більш великим і продуктивним. Про це часто говорив тато, а допитливий Дімка вбирав його слова, як губка.
Взагалі, батько був для нього незаперечним авторитетом, і хлопчик ним неймовірно пишався. Ще б пак. Його тато працює на шахті, він пропах машинним маслом, а руки у нього грубі і шорсткі.
Ось тільки ввечері вони стають м’якшими за пух, коли батько приходить провідати дітей перед сном. Дімка нікому не зізнавався, але він чекав цих моментів більше за все на світі і миттєво засинав, варто було батькові доторкнутися рукою до голови сина.
Навіть Анна, коли у неї болить живіт або вона просто вередує, відразу ж заспокоюється і, солодко посміхаючись, засинає, притиснувши до себе пошарпаного ведмедика, з яким раніше грав Дімка.
Наближався Новий Рік, а вдома святкового настрою зовсім не відчувалося. Мама на кухні штопала колготки Анни, які пустотлива непосида примудрялася рвати по двадцять разів на день. Тато читав газету і хмикав, коли не погоджувався з написаним, а потім, у пориві почуттів, забігав на кухню і вивалював мамі свої сплутані думки.
Сестра просила шоколадку і хотіла гуляти, а Дімка засів за домашні завдання, які було необхідно виконати під час канікул. Правда, його постійно відволікали. Іноді мама кликала їсти, але Дімка хитав головою, жертвуючи своєю порцією для сестри або батьків.
Мама посміхалася і нарікала на те, що діти унікальні. Можуть стрибати і скакати цілими днями, анітрохи не втрачаючи енергії. Тільки тато хитро посміхався в вуса і приносив Дімці половину свого супу і шматок вчорашнього хліба. Йому хлопчик не міг відмовити і, тяжко зітхаючи, а насправді з неймовірною жадібністю, їв цей смачний суп, намагаючись швидше набити живіт.
Після того як пара сторінок підручника з математики були вирішені і все старанно переписано в чистовик, Дімці дозволили погуляти.
Хлопчик одягнув старенькі штани, потерту куртку рудого кольору і смішні чоботи, які йому купив тато, коли їздив до столиці до своїх друзів, а потім, грюкнувши дверима, вискочив на вулицю.
Сьогодні тридцять перше грудня, а свято чомусь обходить його сім’ю стороною. Цього Дімка зовсім не міг зрозуміти. Від сумних думок його відвернули крики друзів, Толика і Єгора.
Хлопці ліпили у дворі величезного сніговика і, жестикулюючи, кликали Дмитра на допомогу, адже снігові кулі важкі і катати їх можна тільки удвох, а ще краще втрьох.
– Ми вже ялинку купили і прикрасили, – похвалився Толик, сідаючи на снігову кулю і перепочиваючи.
– Ми теж, – додав Єгор. – Навіть мандарини купили.
– Здорово, – посміхнувся Дімка, струшуючи з рукавичок сніг. – У нас теж буде ялинка. І свято теж буде.
– Ти все брешеш. Мій тато каже, що шахтарям знову не платять гроші.
– Ну і що. У нас все буде, – ображено відповів хлопчик, стиснувши кулаки. Толик розсміявся і плеснув друга по плечу.
– Не злись, Дмитре. Ось, – він сунув руку в кишеню і витягнув з неї одне печиво, яке простягнув Дімці. – З Новим роком.
– Дякую, – почервонів Дімка і швидко сховав ласощі, поки Єгор, відомий ласун, не побачив такий скарб.
– Немає за що. О, а он мій тато йде, – Толик махнув рукою чоловікові в чорному важкому пальто, що йшов до хлопців. – Привіт, тату.
– Мокрий вже? – зареготав дядько Володя, натягнувши синові шапку на очі. Той дурнувато закричав і відскочив убік. – Ходімо додому. Мамі треба на ринок сходити за продуктами.
– Не хочу. Я з хлопцями гуляю, – надувся Толя.
– Ех ти, а ще чоловіком називаєшся, – похитав головою чоловік і раптово перевів погляд на Дімку, який боязко стояв поруч. – Дмитре, допоможеш? Мені треба терміново їхати у справах, а цього дурня не змусиш.
– Звичайно, дядьку Володю, – кивнув Дімка і попрямував слідом за батьком Толика, почувши наостанок, як його друг хвалиться Єгору, що батьки йому у всьому потурають.
На ринку Дімка замерз. Від мокрих рукавиць зводило руки, і зуби почали вибивати дріб, але хлопчик вперто йшов слідом за тіткою Ірою, мамою Толика.
Скільки себе пам’ятав Дімка, від тітки Іри завжди пахло шоколадом і ще чимось невловимо солодким. Якщо Толик приводив друзів до себе додому, його мама швидко накривала на стіл і, весело щебечучи, щось розповідала, поки дітлахи шумно стукали ложками по тарілках.
Дімка, будучи вихованим хлопчиком, завжди допомагав їй донести сумки до квартири або викинути сміття, тому вона не здивувалася, коли дядько Володя повернувся з Дімкою замість власного сина.
Тітка Іра швидко зібралася і, посміхнувшись хлопчикові, веліла йти за нею. А потім були довгі походи по магазинах, стояння в чергах і весела тиснява на ринку, де люди радісно вітали один одного з прийдешнім Новим роком.
У двір Дімка повернувся вже затемна, і Єгор, який продовжував гуляти, повідомив друга, що його шукали батьки. Але думки про те, що його, можливо, будуть лаяти, відійшли на другий план після того, як тітка Іра простягнула здивованому Дімці гроші за допомогу.
Єгор поперхнувся морозним повітрям, побачивши, наскільки збагатився його друг. Дімка від радості мало не станцював, як тітка Іра, згадавши про щось, запустила руку в сумку і витягла плитку молочного шоколаду, яку також простягнула Дімці.
Серце простого хлопчика забилося, як божевільне. Ще б пак. Він відчував себе багатієм, а в кишені лежала плитка шоколаду, яку Дімка стискав мокрою від хвилювання рукою.
Зворотний шлях, нехай будинок і знаходився зовсім поруч, пролетів непомітно. Дімка радісно сміявся, стискаючи в руці вологі купюри. У них теж будуть на Новий Рік мандарини і ще багато чого смачного.
Але біля під’їзду Дімку вже чекали. Там стояв Єгор і поруч з ним два дорослих хлопця, про яких мама говорила, що вони хулігани і Дімці з ними водитися не варто.
Високий Антон і низьенький круглий Жора, у якого була смішна кличка Туз. Хлопці, побачивши Дімку, помахали йому рукою, підкликаючи до себе. Щось тривожно защеміло в грудях хлопчика, але він, зітхнувши, рішуче попрямував до під’їзду.
– Привіт! – посміхнувся Антон, блиснувши діркою в зубах. Дімці він ніколи не подобався, а дільничний, який постійно з’являвся у дворі, тільки й говорив про те, що нового примудрився зробити Антон.
– Привіт, малий, – Туз теж не залишився в боргу і, поважно засунувши руки в кишені, перегородив прохід у під’їзд.
– Привіт, – насупився Дімка, міцніше стиснувши гроші в кулаці. Антон грізно навис над хлопчиком і картинно затягнувся, обдавши Дімку смердючим димом.
– Нам тут пташка принесла, що ти багатим став? – Єгор в стороні почервонів і опустив очі, не сміючи навіть подивитися на друга.
– Пусти. Не знаю, хто тобі сказав, – спробував прослизнути в під’їзд Дімка, але Жора Туз був насторожі і штовхнув хлопчика назад.
– Чого ти? Єгор нам сказав, що у тебе є гроші? Виручи друзів, га?
– Ні, у мене немає грошей. Я їх віддав тітці Ірі, – збрехав Дімка, але осікся, коли Антон зловісно прошипів йому прямо в обличчя.
– Не бреши. А якщо знайду, мої?
– Ні, відчепися. Я все татові розповім.
– І що він мені зробить? – велетень явно насолоджувався власною силою і безкарністю, після чого сильно штовхнув Дімку кулаком в живіт. Хлопчик впав на утоптаний сніг і надсадно закашлявся. А тут ще й Туз зверху сів, завдяки чому дихати стало зовсім неможливо.
– Віддавай гроші, – гримнув Жора, викручуючи Дмитру руку, в якій були затиснуті гроші. Друга рука вчепилася в шоколадку, що лежала в кишені. І як вона ще не поламалася.
– Віддай їм гроші, Дмитре, – жалібно пробурмотів Єгор, переступаючи з ноги на ногу. – Хлопці, не чіпайте його.
– Тебе забули запитати, – прохрипів Антон, марно дряпаючи руку Дімки гострими нігтями.
– Е! А ну розійдіться! – гучний голос Ігоря Олексійовича, сусіда Дімки, пролунав дуже вчасно. Хлопці розбіглася в різні боки, вважаючи за краще не зв’язуватися з відставним військовим, який співчутливо схилився над хлопчиком, що лежав на землі.
– Дмитре , це ти?
– Так, Ігор Олексійович, – хрипло відповів Дімка, важко піднімаючись на ноги. Він схлипнув носом і витер його тильною стороною долоні, а коли відняв руку, побачив, що вона в крові.
Антон, намагаючись дістати з кулака нещасливі гроші, кілька разів вда рив Дмитра по обличчю, але хлопчик у гарячці нічого не помітив. Шок минув, а разом з ним прийшов і біль.
– Ходімо, додому проведу. Це Ярмоленко був?
– Так, – відповів Дімка, притискаючи до носа хустку сусіда.
– Ох, я йому… А ти чого один гуляєш так пізно? Хоч і Новий рік на носі, але й всякої наволочі повно.
– Дякую, що допомогли, – буркнув хлопчик, не звертаючи уваги на слова Ігоря Олексійовича. Він стискав у руці м’яті купюри і буквально світився від щастя, що зміг їх зберегти.
Звичайно, мама сплеснула руками, Анна розплакалася, благо хоч батька вдома не було. Він пішов з колегами вимагати свою зарплату. Дімка мовчки вислухав докори матері, а потім простягнув їй гроші і боязко посміхнувся, розповівши, як допоміг тітці Ірі.
Але мама не зраділа, тільки тихо заплакала, притиснувши сина до себе. Дімка міг тільки дивуватися, що ж він знову зробив не так.
Поки хлопчик вмивався і приводив себе до ладу, мама встигла збігати в магазин і зараз на кухні в прозорому пакеті лежали помаранчеві мандарини, на які, облизуючись, косилася Анна, не випускаючи з рук вірного ведмедика, але мама ясно дала зрозуміти, що мандарини до святкового столу.
Дівчинка зітхнула і, сівши на табурет, почала мовчки буравити фрукти жадібним поглядом.
На годиннику було майже одинадцята, коли додому повернувся тато.
Він увірвався з вулиці, червоний від морозу, і приніс із собою справжню ялинку та пакет різної їжі. Керівництво вирішило хоча б частково погасити борги робітникам, і тато Дімки в радості мало не скупив пів магазину.
Дмитро безтурботно сміявся, лише зрідка потираючи забиту щоку і трохи опухлий ніс. Тато, на подив, не став його лаяти. Лише притиснув до себе, як зовсім недавно мама, і прошепотів на вухо, що пишається сином.
А потім годинник пробив дванадцять разів, і за вікном щось бабахнуло. Напевно, дітлахи змайстрували вибуховий пакет. Але Дімка, радісно бовтаючи ногами, сидів за столом і, сміючись, спостерігав за своїми щасливими батьками, які обережно пили холодне ігристе і ласкаво дивилися на дітей. Тільки Анна надула губи і схрестила руки на грудях.
– Донечко, що сталося? – здивовано запитав тато, відклавши вбік виделку і взявши дівчинку на руки.
– Я так хотіла шоколадку, – схлипнула Анна, пощипуючи волоски на руці батька, а потім витріщилася на Дімку, який, ледь не впавши зі стільця, підхопився і помчав у коридор, а коли повернувся, простягнув сестрі зім’яту і трохи підталу плитку молочного шоколаду.
– З Новим Роком, братику, – посміхнулася дівчинка, акуратно розгортаючи хрустку фольгу.
Дмитро не знав, чому батьки так на нього дивляться, але потім, через багато років, він називав цей Новий Рік найкращим у своєму житті. І нехай у якості подарунка була лише одна шоколадка, шматочок якої дістався кожному за тим скромним святковим столом.
Спеціально для сайту Stories
