– Якщо це зайде до нашого дому, то я за себе не відповідаю. Ти взагалі думаєш головою? Ти знаєш, хто у вас буде? Тобі з дитиною хочеться вночі гуляти, щоб люди не кидалися?
Я точно з таким чудовиськом на вулицю не вийду. Що подумають друзі твого батька? Мої подруги? Потрібно ж нас так розчарувати! Квартира, машина, та ти в дзеркало на себе глянь!
Будь-яка за щастя б вважала поруч із тобою посидіти п’ять хвилин! Синку, не губи себе! Хлопчику мій, зупинись! Петю, ти що мовчиш? Твій син хоче зробити непоправне! Скажи ж щось! – кричала худорлява жінка у довгій сукні.
У вухах у неї виблискували дорогі сережки, доглянуті руки смикали хустинку. Весь образ дихав витонченістю та грошима. Вона була досі красива.
А син, високий, блакитноокий, русявий, з ямочками на щоках напрочуд схожий на матір, а ось фігурою пішов у батька. Той у цей момент сидів у кріслі і незворушно читав газету…
– Петя! Не нервуй мене, га! Ти знову самоусуваєшся? Коли потрібна твоя допомога! – метнулася до нього дружина, вихопивши газету. Звали її Ізабелла і в сім’ї вже так повелося, що чоловік – здобувач і син дуже любили та балували дружину та маму попри її примхливий характер.
Коли вона була зовсім молодою, то навіть дитину народжувати не хотіла. Про що Сашко, звісно, не знав. Боялася фігуру зіпсувати і чоловікові вартувало чималих зусиль, щоб її переконати у зворотному.
Вирішальну роль відіграли дорогі прикраси, що дісталися йому від прабабусі, які він подарував дружині. Тільки тоді вона милостиво погодилася, проте після пологів була категорична – більше ніяких дітей.
Чоловік не заперечував. Йому було достатньо Сашка. До речі, мати їм особливо не займалася. У дитини були бабуся з боку батька та нянька. Обидві дуже добрі інтелігентні жінки.
Вихованням дитини мати залишилася задоволеною. Син виріс розумним, начитаним, із прекрасною душею, вивчився на юриста. Але саме сьогодні жінка пошкодувала, що сама не займалася дитиною.
Дивишся, тоді характером у неї пішов би. Батько хлопця зітхнув. Схоже, скандалу не уникнути. До того ж заповзятлива дружина викликала групу підтримки: у двері увійшла Мілена – найкраща подруга Ізабелли і навіть “добро” говорити не стала, відразу приступила до справи.
– Схаменись, Сашко! Соня гарна, але горбатенька. Не псуй собі життя, вибери здорову дівку! – сказала подруга матері, за сумісництвом – його хрещена.
Сашко зітхнув. Він любив маму і дуже не хотів її засмучувати. Він знав, на що перетвориться життя в їхньому домі, якщо зробити не так, як воно хоче. Тільки… на іншій шальці терезів була Соня.
Вони познайомилися нещодавно на набережній, коли Сашко гуляв там із сенбернаром Лімом. Тепер Ліма не стало. Від старості. Звичка гуляти лишилася. Тоді й побачив на лавці дівчину. Вона сиділа та читала книгу.
Підійшов. Сів. Розговорилися. Його вразило її обличчя. Як із картин. Тонкі риси, великі очі, хмара каштанового волосся. Прекрасне обличчя. Потім із-за дерева вилетіла болонка.
– Це Пончик. Він добрий! А я Соня, – засміялася дівчина.
Розсміявся і Сашко. Вони проговорили годину, а немов знали одне одного все життя. Так буває. Дивовижний збіг думок, почуттів, смаків і ще щось. Воно висіло в повітрі, огортаючи теплом.
Соня казала, що мріє знову покататися теплоходом. От би плисти тиждень і ні про що не думати. Якось вона вже пливла по воді з дідусем, у круїзі були. Навіть знімок показала. Майже стемніло. Сашко зголосився проводити.
Дівчина встала. Він тоді й помітив… Що робити? Боягузливо тікати? До того ж… Та яка, власне, різниця? На той момент Сашко був один. Тільки розійшовся зі своєю подругою Оленою, у якої у лексиконі було три слова: “Дай, купи, подаруй”.
Хоча його матері Олена подобалася. По-перше, вона була дочкою забезпеченого тата. По-друге, була висока, худенька, зі світлим довгим волоссям. Нещодавно зробила собі новий носик, губи. Виглядала чудово.
Разом вони чудово проводили час. Тільки як люди були зовсім різні. І Сашко розумів: щасливий із Оленою він не стане. Попри почуття до матері, долі батька йому не хотілося. От і розійшлися.
Олена, щоправда, намагалася повернути його, але він стоїчно тримав дистанцію. І ось з’явилася Соня… Вона почервоніла, дуже. Коли він глянув на неї. І одразу сказала: «Ти… не проводжай мене. Я сама дійду. Тут недалеко. Мало хто побачить».
Дівчина продовжила: «Сміятимуться. Над тобою. Мені вже все одно. Я звикла. Людина до всього звикає. Хоча я маскуюся. Шарфи зав’язую, одяг намагаюся такий, мішкуватий носити. Це змалку я така.
Мама з татом мене покинули. Дідусь а виховував. Його… Не стало нещодавно. І я ось звикаю бути одна. У сенсі так я завжди одна. Тільки без дідуся дуже важко. Він у взуттєвому кіоску працював.
Знаєш, як взуття лагодив? До нього всі ходили. І ще мені туфельки зробив. Золотисті такі, як із парчі. Всі сміявся, що в мене ніжка, як у Попелюшки. Ти правда, не ходи зі мною. Дякую за вечір. Мені ніколи не було так добре. Тобі не можна зі мною».
Соня побрела по доріжці, а Пончик, вильнувши хвостом, побіг за хазяйкою. Хвилину Сашко стояв, перетравлюючи інформацію. Він з дитинства купався в любові та достатку. І чув лише слова: «Який гарний хлопчик!»
Він навіть не уявляв, що може бути інакше. Трохи подумавши, подався за Сонею. Того дня дощ пішов. І Соня покликала його до себе. Без жодних натяків, запрошень. Вона розуміла, що Сашко принц, але не її казки.
Він одразу сподобався їй так, що дихання перехоплювало. Тільки ні словом, ні жестом дівчина цього не показала. Знаючи, що майбутнього вони не мають. У її маленькій квартирці було багато в’язаних речей.
Штори з великими квітами. Круглий стіл. Вазочка. І книги. Дуже багато книг. На стіні портрет. Дуже схожий на Соню літній чоловік із борідкою. Пончик згорнувся в кріслі. Соня та Сашко пили чай.
– Знаєш, я не уявляю, що буде, якщо з Пончиком раптом що… Ти пробач мені, так давно ні з ким не говорила. Дика якась стала, – подивилась у бік Соня.
І вони ще довго розмовляли, доки телефон не задзвонив. Мама. Потрібно було повертатись. А потім він знову прийшов. Сам не знав чому. Соня працювала медсестрою, часто зустрічав її з роботи. Викликаючи подив у всіх.
– Мабуть, ненормальний. Є ж люди з відхиленнями. Яким… ну такі, як Сонька подобаються! – винесла вердикт Оксана, симпатична колега Соні, коли Сашко, байдуже ковзнувши по ній поглядом, пройшов повз.
Інші цю версію спростували. Сашко був успішним юристом, спортсменом. Тільки ось дивувалися: як же так? Такого не буває у житті! Це не кіно! А Соня просто жила. Насолоджуючись кожною миттю.
Вона хотіла потім усі ці дні, години та хвилини покласти в скарбничку пам’яті. Знаючи, що настане день, коли Сашко більше не прийде, але він вирішив одружитися. І показав Соню батькам, коли вони проїжджали повз.
Він знав, що це треба зробити заздалегідь, а не влаштовувати посиденьки зі знайомствами. Тому що непередбачувана мама могла влаштувати скандал. Так і вийшло. І ось він слухав усе те, що чекало на нього в майбутньому від мами та хрещеної. Батько поки що мовчав.
– Петя! Та скажи ти! Треба ж втрутитися, коли твій син готується зробити страшну помилку в житті! – верещала Ізабелла.
– Ну ось що. Годі кричати. Белла, тобі шкідливо нервувати, зморшок багато буде! – Батько підморгнув Сашкові.
Мати відразу закрутилася перед дзеркалом, розглядаючи себе, а Сашко полегшено зітхнув. До останнього він не знав, яку позицію прийме тато, але, глянувши на нього, зрозумів: батько підтримає.
– Белла… Стривай, не перебивай. Це його вибір. Якщо буде помилка – то його. Ну що ти до зовнішності причепилася! З лиця воду не пити! Так, я знаю, ти у нас красуня, тому я в тебе закохався раз і назавжди. І терпів.
Так, терпів часто всі твої витівки. Ні, не треба починати про Олену. Я людина в роках, знаю, що Сашку вона щастя не принесе. Не хотів говорити, але вона паралельно із сином Сергєєва зустрічалася.
Мабуть, тримала ще одну рибку на гачку, запасну. Що ти до Соні цієї прив’язалася? Я довідки давно навів. Гарна скромна дівчина. Не дивись на мене, Сашко. Я мусив знати, куди ходить мій син. А цей її… ну, чи дефектик.
Думаю, можна виправити буде. Я пораджуся з Дімою, він зв’яжеться з лікарями за кордоном. Може, допоможуть. Шанс завжди є. Я тебе вітаю, синку! – і батько поплескав Сашка по плечу, притиснувши до себе.
– Що? Петя! Петя, стій! Я цього так не залишу. На весілля не прийду! На поріг не пущу! Житимеш у її халупі! Сашко! Сашко, стій! Та куди ви обидва? – кричала Ізабелла.
Вона капітулювала, коли народилася внучка. І спочатку йти не хотіла. Все надзвонбювала Мілені, подрузі своїй, у того чоловіка головним лікарем був, з тривогою чекаючи вердикту: чи нормальна дитина?
– Белла! Внучка – красуня, як і ти. Очі – сині, прекрасні. Волосики русяві, кудряві. І два зуби вже з’явилися, уявляєш? Лялька така! Ну, годі вже. Рівна в неї спинка! Я, як хрещена твого сина, вже побувала у гостях. Ти бабуся рідна, а не поспішаєш, недобре, – відповіла Мілена.
І Ізабелла не витримала. Вона сумувала за Сашком, який пішов наперекір її волі. Звичайно, батько зробив молодим подарунок і подарував будинок, не так далеко від них, але пробачити сина та прийняти Соню вона не могла.
І все уявляла, що скажуть її подруги, знайомі чоловіка. Тільки громадська думка чомусь мовчала. Ніхто Сашка не засуджував. Тим паче, ніхто не сміявся. Оленка тільки пробувала щось казати. Та й то недовго…
Ізабелла підійшла до дверей. Звідти чувся голос чоловіка, сміх сина. Вона відчинила двері. Сашко кинувся її обіймати і вона сама відчула, як сильно сумувала за ним. Подивилася на Соню, а та несміливо посміхнулася.
Ізабелла зробила кілька кроків. Малятко лежало на руках у Соні. Небесно – блакитні очі, точений носик, гарна форма рота, ямочки на щічках. Крихітні пальчики схопили простягнуту бабусину руку. Притиснувши до себе онучку, бабуся торкнулася губами до персикової щічки.
– Познайомся з Беллою, мамо. Вона така ж красуня, як і ти, – Сашко обійняв матір, а малеча на руках безтурботно посміхалася, ще не знаючи, що поєднала всю сім’ю раз і назавжди…
