Катерина вже другу годину сиділа в черзі до баби Ніни. Ця знахарка була останнім шансом для молодої жінки.
Кілька років поспіль Катя намагається виносити дитину. Але з незрозумілих причин їй не вдається це зробити.
– Навіть не знаю, що вам сказати… Аналізи відмінні, ніяких патологій немає», — розвела руками лікарка.
– Але ж має бути цьому якесь пояснення. Якщо я повністю здорова, то чому не можу привести на світ дитину? — намагалася зрозуміти дівчина.
– Не знаю. Медицина тут безсила. Спробуйте в церкву сходити, чи що… — тихо промовила лікарка.
Катерина з Дмитром були одружені п’ять років. У молодої сім’ї все було чудово: достаток, окреме житло, кохання і взаєморозуміння. Не було одного — дитячого сміху в просторому, багатому будинку.
Жінка і раніше підозрювала, що на них з чоловіком лежить прокляття, а після слів гінеколога лише переконалася у своїх здогадах.
– Церква — це добре, але в твоєму випадку допоможе тільки знахарка! — підказала подруга, написавши адресу. – Їдь, нема чого роздумувати. Чим швидше, тим краще!
Нарешті, підійшла черга Катерини. Вона несміливо переступила поріг низьенької хатинки. Побачивши перед собою худеньку, миловидну стареньку в білій хустці і квітчастій сукні, жінка посміхнулася.
Катя ніколи не відвідувала подібних людей, тому нафантазувала, що знахарка обов’язково буде страшною, як мінімум з іклами і чорним котом на плечі.
— Вітаю, донько! Сідай сюди, біля ікони, — промовила приємним, м’яким голосом.
— Ви знаєте, у мене така проблема… — не стримавшись, Катерина розплакалася.
— Все знаю, мила. І допоможу, чим зможу, — умиротворено промовила баба Ніна.
Жінка слухняно сіла на м’який стілець біля великої ікони Божої матері. Старенька почала читати молитву і водити свічкою навколо жінки. Вся процедура зайняла хвилин двадцять.
Після цього баба Ніна сіла навпроти Катерини, взявши її за руку.
— Ти не зможеш привести на світ дитину. Потрібно відмолити прокляття, яке з дитинства висить на тобі, — сказала спокійно.
— Яке прокляття? Кому потрібно було проклинати мене? Я нікому нічого поганого не робила…
— Ти — ні. Твоя мати взяла страшний гріх на душу, а ти розплачуєшся за нього, — пояснила знахарка.
— Але це несправедливо! Моєї матері давно немає, чому я повинна розплачуватися за її гріхи? — дивувалася жінка.
— Це закон всесвіту! Ми безсилі проти нього…
— Ви мені допоможете? — з надією запитала Катя.
— Ні. Я безсила тут. Якби у тебе був наприклад, пристріт, але це… ні, — похитала головою старенька.
— Тобі потрібно дізнатися, перед ким так провинилася твоя мати, і спробувати спокутувати її провину. І найголовніше, не забувай молитися щиро, не тільки за себе, але і за своїх ворогів.
— Дякую, — прошепотіла жінка.
Катя сіла в автомобіль і зателефонувала чоловікові.
— Дмитре? Мене сьогодні не буде. Потрібно терміново до тітки з’їздити. Потім, коханий. Все потім, —Катерина завела машину і поїхала в село.
— Катерино! Чому без попередження? Я б чогось приготувала, — зраділа тітка Галя.
— Я у справі, — перервала Катя. — Ти повинна розповісти мені правду. Що накоїла моя мати? За що я розплачуюся? За які гріхи?!
— З чого ти взяла? — розгубилася тітка.
Катерина розповіла про поїздку до знахарки, переказала всю розмову.
— Хто б міг подумати… Гаразд, слухай…
Галя розповіла племінниці, що її мати, Зінаїда, була першою красунею на селі. Багато за нею наречених побивалося, але дівчина покохала одруженого.
Без жодних докорів сумління, Зіна відвела Василя з родини. Покинута дружина Василя, Марія, залишилася одна з немовлям на руках.
Бідолашна дуже важко переживала відхід чоловіка, дійшло до того, що Марія прийшла до Зіни і, повзаючи на колінах, просила віддати чоловіка. Красуня прогнала нещасну жінку і висміяла її.
Перш ніж піти, Марія в розпачі викрикнула страшне прокляття в бік Зіни і її ще ненароджених дітей…
— І що було далі? — прошепотіла в жаху Катя.
— Твоя мати вийшла заміж за Василя, потім ти народилася. Але, як тобі відомо, довго прожити їм не вдалося. Пішли, один за одним. Прямо містика якась. Прокляття Марії, напевно, подіяли. А зараз ти не можеш привести на світ дитину… — тітка сплеснула руками і голосно заплакала.
— Скажи, ця Марія, вона досі в селі живе? Хочу попросити у неї вибачення за гріхи батьківські.
– У Марії теж не все добре… Через деякий час молода жінка збожеволіла. Спочатку була спокійною, нешкідливою…
Але одного разу вчепилася в першого-ліпшого, люди ледве відтягнули її. Після цього випадку Марію відправили до божевільні, а сина, Льоню, відправили до дитячого будинку.
— Льоня ж уже дорослий? Він на пару років старший за мене. Виходить, хлопець мій брат по батькові? — здогадалася Катя.
— Так. Тільки й у нього доля не склалася… — важко зітхнула Галя. — Після дитячого будинку хлопець повернувся додому. Почав вживати і хуліганити. Далі — гірше.
Леонід якось загубився взимку в лісі. Хлопця знайшли наступного дня, врятували. А ось ноги… врятувати не вдалося. Зараз їздить на інвалідному візку.
— Ось воно що… Виявляється, мама не тільки забрала батька з сім’ї, а й зруйнувала долі ні в чому не винних людей.
— Виходить так! — погодилася Галя.
— Тітко, відведи мене до брата. Мені необхідно побачити його, — рішуче сказала жінка.
— З глузду з’їхала? Він же постійно напідпитку. Не відомо, що у нього в голові. Їдь додому! Не потрібно нікуди ходити!
— Ні. Якщо не ти, то люди підкажуть, де знайти Леоніда, — сказала Катя, підводячись.
— Добре! Будь по-твоєму! Але потім не скаржся! — сердито кинула Галя, одягаючи куртку.
Жінки йшли засніженою стежкою до будинку Леоніда. Зайшовши у двір, Катя зрозуміла, що будинком його важко назвати. Дерев’яний паркан прогнив і валявся на землі. Електрики також не було в приміщенні. У маленькому, брудному вікні було видно світло гасової лампи. Катерина невпевнено постукала у віконце.
— Не зачинено! — почула хрипкий, чоловічий голос.
— Катю, якщо що, я тут. Кричи! — прошепотіла тітка Галя.
Дівчина кивнула головою і увійшла у відчинені двері. В ніс вдарив затхлий запах дешевого тютюну і міцного. Всюди були розкидані недопалки з порожніми пляшками.
За столом, в інвалідному візку сидів чоловік невизначеного віку. На столі, згорнувшись калачиком, лежав білосніжний кіт. Він був єдиною світлою плямою в цій халупі.
— У вас кіт на столі спить, — розгублено промовила Катя, не знаючи, з чого почати розмову.
— Не твоя справа! «Білому» все дозволено, він повноправний господар тут, — заїкаючись, промовив Льоня. Його затуманений погляд намагався сфокусуватися на незнайомці.
— З чим завітали? Якщо з соцслужб, то забирайся! Я не поїду в притулок!
— Ні. Я з іншого питання. Мене звати Катерина, я твоя сестра по батькові, — швидко випалила дівчина.
— Ось воно що… Сестричка завітала! — з глузуванням сказав Леонід. — Що тобі потрібно? Спадщина? Так її немає, будинок належить моїй матері!
— Льоня, я приїхала, щоб попросити пробачення. Чим я можу тобі допомогти?
Леонід зареготав, з презирством дивлячись на сестру. В його очах читалися біль, відчай і відстороненість. Чим довше Катя дивилася на брата, тим більше знаходила в ньому схожість з батьком.
— Є сто гривень? — несподівано запитав чоловік.
Катерина мовчки відкрила сумочку і поклала п’ятсот гривень на стіл.
— Дякую! Ти вільна, я пробачив тебе! Якщо потрібно буде ще раз попросити пробачення, заходь! — зареготав Льоня.
— Може, до лікаря? Або ліки якісь потрібні? — Катя не знала, що ще сказати.
— Дякую! Поки що достатньо. Все, забирайся, мені спати треба!
Катерина вийшла з дому і мовчки пішла до будинку тітки. Сльози застилали їй очі, вона очікувала побачити все, що завгодно, але такий жалюгідний стан брата, шокував її.
— Ну що? Поговорили? — бігла слідом Галя.
— Поговорили…
— Він пробачив тебе? — не заспокоювалася тітка.
— Так! — відрізала жінка. — Дякую, що допомогла. Я додому поїду.
— Залишилася б до ранку, адже ніч на дворі…
— Ні, мені потрібно в місто, — збрехала жінка.
Найбільше Катерина хотіла побути на самоті. За цей день на неї обрушилося стільки інформації, що їй був потрібен час, щоб перетравити все це.
Весь наступний тиждень жінка ходила неприкаяною. Думки про Леоніда не давали спокою ні вдень, ні вночі. Як би там не було, вона єдина рідна душа, яка залишилася у нещасного.
Не знаючи, що робити, Катя вирішила піти до храму. Після служби, дівчина щиро помолилася за всіх своїх ворогів (як вчила баба Ніна).
— Важко тобі, донько моя? — запитав священник.
Катя озирнулася і зрозуміла, що залишилася одна в церкві.
— Вибачте, я затримую вас? Я вже йду, — тихо промовила вона.
— Може, варто сповідатися? Полегшити душу?
Катерина заплакала і все розповіла священнику. Розповідала в подробицях, нічого не приховуючи.
— Що я можу сказати? — задумливо промовив батюшка. — До знахарки даремно поїхала. Вона не права: діти не можуть відповідати за гріхи батьків. Єдине, що вона сказала правильно — це про молитву. Потрібно завжди молитися, і не тільки за рідних, а й за тих, хто заподіяв біль.
— Підкажіть, як мені вчинити з братом? Я хочу допомогти йому, забрати з села, але боюся, що чоловік не зрозуміє мене.
— Поступай по совісті і за покликом серця!
Наступного дня Катя знову їхала до брата. Цього разу дівчина була серйозно налаштована.
— Навіщо прийшла? Грошей даси? — пробурмотів хлопець.
Леонід був тверезий і злий. Було видно, що він почувається дуже погано.
— Ні, не дам. Збирайся, зі мною поїдеш. Заперечення не приймаються! Я твоя сестра і не можу спокійно дивитися на те, як ти себе губиш! Якщо я тобі не потрібна, то ти мені потрібен. Крім тебе, у мене більше немає рідних…
— Куди? Куди поїду? — здивувався від такого тиску Льоня.
— Спочатку в лікарню, а потім до мене додому. У мене двоповерховий будинок, величезний сад. Місця всім вистачить!
Льоня дивився на сестру, не знаючи, що відповісти. З одного боку — хлопцеві набридло таке життя. З іншого — він зовсім не знав свою сестру.
— Давай домовимося, якщо тобі не сподобається, я за першою вимогою відвезу тебе назад. Силоміць ніхто тебе тримати не буде.
— Одна умова! — серйозно вимовив чоловік. — «Білий» поїде зі мною! — кивнув на пухнастого котика.
— Без проблем! Давно мріяла завести кота! — посміхнулася Катя.
***
Минуло три місяці. Леонід повністю освоївся в новому будинку. Як виявилося, Льоня добрий і веселий чоловік. Хлопець серйозно захопився комп’ютером і вирішив вивчитися на програміста.
— Леоніде, завтра привезуть протези з Німеччини. Через кілька місяців, повністю станеш на ноги! — поплескав по плечу Дмитро.
— Дякую! Навіть не припускав, що колись зможу ходити, — заплакав хлопець.
— Я тут ні до чого, це все Катерина… Дуже зраділа, що знайшла брата, — посміхнувся Дмитро.
Через півроку Дмитро з Леонідом стояли біля вікон пологового будинку. Щаслива Катя показувала у віконце чоловікові та братові новонароджених двійнят.
— Весело у нас скоро буде! — засміявся Дмитро. — Ну що, дядьку, готовий до двох племінниць?
— Завжди готовий! — засміявся Леонід. — Впораємося!
Спеціально для сайту Stories
