Сергій вийшов з ліфта і підійшов до дверей. Потім натиснув дзвінок і прислухався. Тиша. За дверима мовчали. Ні звуку кроків, ні голосу Ірини. Нічого.
Ще не приїхала – промайнуло в голові – а обіцяла ж бути о дев’ятій. Все-таки Новий рік.
Він подивився на годинник. Без п’яти дев’ята. Ох, ці новорічні корпоративи. З них так просто не втекти. Мабуть, не відпустили раніше!
Сергій зітхнув і присів навпочіпки біля дверей.
«А я, як на зло, ключ забув. Ось дурень. Міг би припустити, що так і буде, але ні… Тепер сиди, як безхатченко, на майданчику, і чекай»
Задзвенів телефон. Сергій швидко намацав його і натиснув:
– Алло! Іро?! Ну, ти де? Ми ж домовилися! Давай швидше.
– Сергію, я вже скоро. Тут, розумієш, нам директор промову виголошує. Зараз закінчить, і, здається, почнуть премії видавати. Ну як я піду?
– Блін. Гаразд. Давай – буркнув Сергій і натиснув відбій дзвінка.
Сперечатися не варто, премія – справа серйозна. І йти з її вручення, ну це… зовсім не поважати директора! Образиться ще, передумає! І більше не запропонує!
Сергій сперся на край під’їзного вікна і з тугою подивився у двір. Все було біле, чисте і зворушливо-красиве. Заметіль, що весь тиждень кружляла над містом, попрацювала на совість. Всі вулиці були густо завалені снігом. У дворах, тут і там, височіли пагорби.
Ось тут засипало лавки, ось тут дитячі гойдалки.
Величезні кучугури віяли дитинством. Щастям. Дуже захотілося скотитися з гірки! І неодмінно, з найбільшої. Сергій вдивлявся в обриси одного з пагорбів, і тільки зараз помітив, що там хтось ходить. З лопатою. Мабуть, плануючи відкопати свій «Титанік» у новорічну ніч.
– Знайшов час! Всі люди вже за столом, а цей з лопатою, – засміявся Сергій.
Чомусь стало дуже смішно. Маленький чоловічок і величезний білий замет. Битва гнома і велетня.
Веселощі порушила галаслива компанія з квартири праворуч. Раптово відчинилися двері, і на майданчик вивалився великий натовп. За спиною, в глибині квартири, чувся дівочий сміх і звуки музики.
– О, сусід! З прийдешнім! – загудів хтось із натовпу.
Це був сусід Ірини, Микита. Молодий хлопець, дуже товариський і життєрадісний.
– Привіт, Микита! З прийдешнім!
– А ти чого тут?
– Ключ забув. А моєї ще немає. Корпоратив.
– А-а, ну так давай до нас!
– Та ні, я тут почекаю. А то з вами пити треба! А моя, потім, мені мізки проїсть!
– Ха, – зареготав Микита – Точно кажеш, проїсть! Вона у тебе – вогонь!
Микита реготав, як молодий жеребець. Сергію ж стало якось тужливо.
«Де Ірка? Скільки можна?»
Потім чоловіки дістали тютюнові вироби і дружно затягнулися. Сизий дим поплив по сходовому прольоту кудись вгору.
Натовп зник за дверима. Знову понеслася весела музика, високі голоси дівчат, що місцями переходили у вереск.
Молодь – заздрісно заскрипіло всередині Сергія.
” – Колись і ми, так. Тепер хочеться по-іншому. Затишно. Тихо. З коханою жінкою, поруч… а вона, блін… все не їде.”
Це був перший новий рік, який Сергій та Ірина вирішили відзначити удвох. Стосунки вже переходили з романтичних у сімейні, і хотілося тет-а-тет, ігристе, телевізор. Щоб можна було цілуватися, загадувати бажання, а потім будувати плани на новий рік. Ірина подобалася Сергію. Безумовно подобалася. Настільки, що хотілося зав’язати з холостяцьким життям. Та й пора вже. Сорок років. Хоч і вдруге, але ще не пізно звити гніздо.
Ірина теж була готова. Веселощі та куражі вже набридли, хотілося сім’ї і, можливо, дитини. Але все це було глибоко в мріях, і про них вона вважала за краще, до пори, до часу, мовчати. Щоб не злякати.
Сергій знову прислухався до життя в під’їзді. Тридцять перше грудня. Новорічна ніч. Звичайно, всі вже відзначали свято. На четвертому (поверхом нижче) сусід, який вже був напідпитку, повів на нічну прогулянку собаку.
На дев’ятому поверсі голосно грюкнули двері. Скандальна сусідка вийшла рознюхати обстановку, звідки тягне димом. За нею слідом відчинилися двері другої активістки, з восьмого поверху. Вона була, як кажуть, «господиня будинку», та й просто чудова жінка. Сусідки почали розмову про дим, Сергій напружився.
«Зараз вниз підуть, на мене натраплять, вирішать, що це я!»
Сусідки і справді спустилися, але розмова не встигла початися. Задзвонив телефон, знову Ірина.
– Сергію, що робиш?
– Нічого. Чекаю на тебе. Ви там ще довго?
– Ні, сподіваюся. Все в процесі. Ти поїж. Там салат, в холодильнику, картопля з м’ясом.
– Та я без ключа…
– Що-о? Так ти в під’їзді? Чому ти мовчиш! Зайди до Семенових.
– Та ні, там всі святкують.
– Ну і що. Ну не хочеш до Семенових, зайди до Зінченків.
Це сусіди з шостого поверху. Хороші люди, але вже теж сидять за столом. Взагалі тридцять першого грудня, о десятій годині вечора, складно знайти когось, з ким можна вбити час до приходу твоєї жінки.
– Іра, я нормально. Ти не переживай. Приїжджай швидше.
– Так, дорогий. Зараз вручать премію, і я біжу!
Сусідки, тим часом, пішли, не отримавши нічого, а за вікном зовсім стемніло. Якби не сніг, то було б дуже темно. Місяць, мабуть, теж десь святкував Новий рік і не поспішав на небо.
У дворі самотньо копався той самий чоловік. Він зупинився, сперся на лопату, втомлено витираючи піт з обличчя, і подивився кудись у чорну ніч.
«Бідолаха. Що за потреба копати тридцять першого грудня? Може, дружина з дому вигнала? Піду, допоможу, що толку слухати, як народ веселиться»
Сергій насилу пробрався до засипаного автомобіля.
– Привіт! Копаєш?
– Ну. Привіт.
– Ти з нашого будинку? Щось не бачив тебе раніше.
– З другого під’їзду. Орендую квартиру на першому поверсі.
– А-а.
– Іван.
– Сергій. Давай допоможу. Дивлюся, ти добре копаєш!
– Дякую! А ти чого Новий рік не святкуєш?
– Дружина на роботі затрималася, а я без ключів. Ось, кукую.
– О-так! Буває. Ну, тримай лопату. Я тут ще картонку пристосував. Трактор, типу!
Чоловік хвацько загріб величезну купу і, кульгаючи, потягнув її на узбіччя. Удвох справа пішла швидше. Скоро у машини знайшлися капот, дах і боки. Потім, поки Сергій розкопував колеса, Іван якимось хитрим приладом запустив двигун. Машина невдоволено загуділа, закашлялася сизим димом і нарешті затремтіла від щастя.
– О, мила! Та ти ж моя хороша! Завелася!
Іван скакав, мабуть сам не вірячи в те, що сталося.- Вона півроку простояла. Думав вже все, не заведу.
– Так, півроку термін.
– Та я на вахту їздив, ось два дні як вдома. Слухай, Сергію, час ще одинадцята, може, допоможеш ще трохи? Все одно твоєї немає.
– Ну-у ,- запнувся Сергій.
– Та тут півгодини справи. Проїхати треба. Кілометрів п’ятнадцять. Посилку передати. А я один по цих дорогах боюся, раптом десь застрягну, а ти якщо що підштовхнеш, або підкопати допоможеш. Га?
– Ну добре, якщо за півгодини впораємося, то поїхали.
Дорога і справді була жахлива. Ніхто, після снігопаду, її не чистив. Машина раз у раз застрягала в колії або вилітала на узбіччя.
– Простіше пішки було, – бухтів Сергій.
– Ні, ящик важкий. Не дотягнемо. А треба. Друг просив передати. Не можу не виконати. Він на вахті залишився, а тут у нього батьки. Старі дуже. Останні дні доживають. Як не привітати? Я йому слово дав.
– А, ну якщо слово, то так, тримати треба.
Будиночок, біля якого зупинилася машина, був маленький, кривий, майже врослий у землю. Просто крихітка якась, у величезній сніговій шапці. Незважаючи на це, у будинку горіло світло, а з труби вився димок.
– Вдома старенькі! – весело пробасив Іван і, зваливши на спину величезний, фанерний ящик, рушив до хвіртки.
Сергій зачинив машину і поспішив слідом.
Господарський пес зустрів гучним гавкотом, але, побачивши своїх, кинувся вищати і танцювати від радості. Іван вправно витягнув з кишені пуховика великий, ароматний пряник і підкинув його собаці. Пес на льоту схопив ласощі і проковтнув, не жуючи.
Другий пряник пролетів також, без зупинки, і тільки на третьому щасливий пес застряг, з подивом розжовуючи і смакуючи подарунок.
Погладивши волохатого, Іван і Сергій рушили до дверей. А на порозі вже стояв дід. За ним, з темряви показалася старенька.
– Іване?!- заголосили вони, чи то плачучи, чи то сміючись.
Величезний ящик був встановлений в єдиній кімнаті, по центру, на старому, триногому столику. Дід приніс молоток, ним тут же, швидко, відкрили кришку посилки. Сергію було незручно заглядати всередину ящика, але цікавість перемогла. Що ж там такого син надіслав батькам? А там, чого тільки не було!
Спочатку пішов одяг. Дві пари теплих шкарпеток. Потім Іван дістав теплу сорочку і простягнув її старому:
– Ось, батько, Василь для тебе її вибирав. Думаю, з розміром не помилився.
– Дякую, Іване ,- задоволено кректав дід, розглядаючи дивовижні обновки.
– Іване, а що там Василь? Сам-то коли? Знову не приїде? Робота?
– Так, матір, робота. Не відпускають його. Нікому залишити об’єкт на Новий рік. Всі до дружин, сімей, а він, як неодружений, за всіх віддувається. Зате грошей багато дадуть. Премію. До речі, він просив передати ,– Іван витягнув на стіл товстий згорток, загорнутий у газету, розгорнув, у ньому виявилася пачка грошей.
– Це вам. Тут і на дрова, що ви просили, і на життя. На все вистачить.
– Дякую, Іване. І Василю дякуй. Скажи, що ми дуже за ним скучили. Так сильно, що просто сил немає. Ми старі. А він так далеко. Навіть побачити не встигнемо, якщо щось трапиться.
Старенька заплакала і сіла на стілець біля печі.
– Ну! Що за сльози?
– Мати! Та ти чого? – суворо, майже по-справжньому, скрипів старий.
Він теж був засмучений, що син знову не приїхав… але… не можна розводити сльози, а то потонути можна!
– Мати, Василь навесні приїде! Я їх начальнику лист напишу. Скажу, що півтора року сина не бачили! Нехай відпустить хоч на кілька днів.
– Так, батько, ти пиши! А я відвезу! У січні. Як на вахту поїду ,- жваво підтримав Іван.
Старенька повеселішала.
Потім Іван дістав ще якісь гостинці, з дуже апетитним ароматом і виглядом, а на довершення, товстенький лист від сина! На багато сторінок. Так як зір у старого і старенької був поганий, то лист читав сам Іван. Читав довго, ретельно. Багато зупинявся, пояснював.
Щасливі старі так не хотіли їх відпускати. Якось домовившись про нехитрі гостинці з банки консервованих помідорів і огірків, Сергій і Іван вибралися з гостей. На годиннику було без п’ятнадцяти дванадцять.
– Блін, Сергію, я тебе затримав, – занепокоївся Іван.
– Та нічого, – мляво відмахнувся Сергій, – моя все одно ще їде.
– Дзвонила?
– Ага.
Вони сіли в машину. У Іван в очах стояли сльози.
– Ти чого? Старих шкода?
– Угу…
– Так. Шкода, – погодився Сергій ,– єдиний син далеко. Зовсім самі.
– Угу… – кивнув Іван.
– Добре, що ти є, привіз звістку, гостинці. Частинку сина.
– Та його немає…
– Кого?
– Василя. Замерз, минулої зими. Напідпитку.
– Та ти що…
– А як сказати старим, не знаю. Ось і брешу. Посилку від нього привіз.
Іван сидів згорбившись, постійно змахуючи з обличчя невидимі в темряві сльози.
– Ех, життя… – ледь чутно відгукнувся Сергій, вражений таким жахливим кінцем. Потім він поліз у пакет, дістав звідти пляшку, яка мала стояти на новорічному столі, сьогодні ввечері.
– З новим роком, чи що?
– З новим…
Пили мовчки, без закуски. На годиннику дванадцять. У світ входив новий рік. Новий. Щасливий. Ще нічим не затьмарений. Повний любові і надії на краще. А як інакше?
Спеціально для сайту Stories
