За своє життя я багато де побувала і багато чого бачила. У молодості здобула непогану освіту, потім, щоправда, спробувала попрацювати на себе. Якийсь час ця справа приносила мені задоволення і навіть невеликий прибуток. Але далі, коли заговорили цифри, виявилося, що я працюю собі у збиток.
Податки та інші витрати не залишали жодної вигоди. Десь у цей же період я вийшла заміж. Він був дуже харизматичним молодим чоловіком. З тих, з якими хочеться бути завжди поруч. Мені пощастило, що він умів заробляти. Чоловік закрив мої борги, забрав до себе і попросив, щоб завжди було чисто.
А все інше він бере на себе. На жаль, наш шлюб тривав недовго. Так вийшло, що я завагітніла. Чоловік довго сумував з цього приводу. Адже він був занадто молодий, ще стільки планів, стільки всього цікавого. Ми сварилися, він закрився в собі, і закінчилося це все банальним розлученням.
Я отримала квартиру, стала молодою матір’ю-одиначкою, але навіть не сердилася на свого колишнього. Просто не могла. Дивне почуття, я розумію. Але це був він, злитися на нього просто неможливо. Доньку я ростила сама. Не розумію, чому всі навколо кричать про те, яка це відповідальність.
Діти сильніші за нас, дорослих. Так закладено природою. Погодувати, помити й залишити гратися. Усе. Не потрібно цілодобово сюсюкатися з дитиною, реагувати на кожен її схлип. Тим паче, піддаватися на випадковий плач чи інші маніпуляції. Діти таке відчувають.
Просто залишайтеся сильними і продовжуйте жити як жили. Не скажу, що я була обділена чоловічою увагою, але залицяльників у мене поменшало. Колишній платив непогані аліменти, але жити на подачки – це не моє. Я хотіла кудись поїхати, жити повним життям, бачити інших людей.
Але підмоги для цього не було ніякої. Роки йшли, і я вже починала приростати до дивана, як якась домогосподарка з телевізора. Навіть набрала кілька кілограмів. Поки не сталася дуже вдала подія. У місто приїхала моя тітка. Вона у мене по маминій лінії, тож спілкуватися з нею буває нелегко.
Але щодо всього іншого – золота людина. Тітка швидко потоваришувала з моєю донькою, але ж їй на той момент було всього 8 років. Мало-помалу ми розговорилися, і я поскаржилася, що задихаюся вдома, у цьому місті, до того ж усередині я глибоко нещасна.
На що тітка запропонувала мені чудову ідею: вона побуде з моєю донькою якийсь час, поживе в нас удома, а я можу поїхати, куди хочу. Якщо мені вдасться вхопитися за якийсь вдалий проект, буду відправляти їм гроші. Таким чином, кожен займатиметься своєю справою. Це ж просто казка!
Того ж року я полетіла за кордон. Там у мого колишнього був один хороший друг, який влаштував мене до себе на фірму. Я почала переказувати гроші тітці, а коли доньці виповнилося 16, то і вона стала отримувати від мене фінансову підтримку. Дівчатка люблять ходити по магазинах самостійно.
Ви можете мені не вірити, але весь цей час я дійсно працювала в іншій країні. Не заводила шашні, а саме пахала. Тому другого чоловіка в мене немає досі. Але це вже лірика, штамп у паспорті нічого не означає. Головне – прожити гідне життя, а не сидіти в нірці, як сіра миша.
Коли доньці виповнилося 19 років, вона делікатно натякнула мені, що в неї вже з’явився хлопець з серйозними намірами. Та й тітка почала себе погано почувати. Треба було повертатися додому. А то раптом ще доньчине весілля пропущу, яка ж я мати тоді буду?
Виїхати назад можна в будь-який момент, але не можна забувати про найважливіші моменти. Прибувши на батьківщину, я очікувала побачити свою дочку хоч трохи схожою на себе саму в її віці: з палаючими очима, діловою хваткою, підвішеним язиком, адже гени, з ними нічого не поробиш.
Але на мене чекало справжнє розчарування. Одна справа спілкуватися з власною дитиною по відео в соцмережах, а інша – під час зустрічі. Мене зустріла дівчина зі скляним поглядом, тонною косметики на обличчі і якимось апатичним тембром голосу.
Здавалося, їй абсолютно байдуже, що перед нею стоїть її мати. Ми розмовляли з нею добрих півгодини, але говорила переважно я. Вона лише кивала або вставляла якісь заготовлені фрази. Про погоду, про майбутнє. Як робот. Наречений теж виявився тим ще фруктом.
Весь у сережках, з безглуздою стрижкою. Наче йому 15 років. Я прекрасно розумію, що таке неформальний вигляд і в курсі специфіки субкультур, але це має бути лише верх айсберга. Просто акцент на особистості, а виглядати як опудало просто заради зовнішнього вигляду – це соромно.
Добило мене прохання дочки дати їй ще трохи грошей, бо вона заміж зібралася. Але розписуватися вони не хочуть, просто зроблять парні татуювання обручок. Це ж недорого. Гроші їм потрібні на медовий місяць. Щоб полетіти туди, де погарячіше.
Я ж повинна їх розуміти, їхній стиль життя, адже в їхніх очах ми заодно… Я стримала себе тоді й нічого не відповіла… Тітка була єдиним світлим промінчиком у цьому царстві жаху. Вона жваво ділилася зі мною свіжими новинами. Дякувала за надіслані гроші.
Навіть відзвітувала про покупки за недавній період, хоча я, звісно, цього не вимагала. Єдиним, що стерло посмішку з її обличчя, була моя донька. Вона і тітці здавалася загубленим дитям, але вплинути на племінницю не могла. Та їй просто не давала цього зробити. Тепер переді мною стоїть вибір.
Або повернутися назад і жити як жила, або ж зайнятися дочкою. Я розумію, що вона доросла. Але, може, я ще зможу якось на неї вплинути. Я не вважаю себе старою, тож ми, принаймні, можемо стати подругами. Ось така дилема. Кар’єра або шанс на перевиховання рідної доньки. Що ж мені вибрати?!
