Вона відчувала, що набридла всім, включно із сином і онуком з онукою. Знала, що всі підлеглі в її величезному офісі звуть її не інакше, як стара. Мимоволі підійшла до дзеркала:
“Хіба я стара? Нехай шістдесят, але маю прекрасний вигляд, – крутанулася, вкотре роздивляючись себе з усіх боків. – І фігура в повному порядку, і обличчя гарне. Мій лікар на мені вже на хорошу машину заробив.
Чоловіки на мене перестали увагу звертати. Цілими днями компліменти роблять, яка я гарна, а в очах жодної крапельки захоплення, не кажучи вже про кохання. Мій Федір давно пішов з життя. Він на п’ятнадцять років старший за мене був. Мені тоді двадцять було, а йому тридцять п’ять. Я тоді в нього працювала і все кар’єру мріяла зробити, але, щоб стати його дружиною навіть і не мріяла.
Сорок років відтоді минуло, і двадцять, як його нема, а вдруге так заміж і не вийшла.
Він перед відходом щасливий був, хоч і знав, що останні дні на білому світі живе. Онук у нього з’явився. Усе переписав на мене і наказав, щоб берегла його справу, доки син і онук не стануть гідними наступниками.
Так весь цей час бережу і примножую його бізнес. Син трохи злиться, що все ще я тут командую. Вони, звісно, з онуком і без мене впораються. Ось тільки в житті в мене, крім цієї справи, нічого не залишилося.
Усе поїду додому, не в котедж, а у свою однокімнатну квартиру, яка залишилася, як пам’ять про молодість”.
– Ганно Іванівно, – пролунав голос секретарки. – До вас Рябченко.
– Нехай увійде.
Пролунав легкий стукіт у двері й увійшов один із її начальників:
– Ганно Іванівно, який у вас приголомшливий вигляд! – вимовив рівним голосом, зобразивши на своєму обличчі захоплення й одразу. – Ось тут прийшли папери від замовника…
– Іди до Валерія Федоровича! – роздратовано махнула рукою. – Нехай вирішує.
– Добре, – і зник за дверима.
“Усе, завтра субота. Скажу синові, що на вихідні я ні для кого не існую”.
Дістала телефон і зателефонувала синові:
– Валере, я на вихідні зникаю.
– У сенсі.
– Я можу хоч два дні прожити для себе?
– Мамо, ти що надумала? – у голосі сина почулися якісь добрі нотки.
– Валере, просто відпочину. Телефон відключаю.
– Мамо…
– Синку, все буде гаразд!
***
– Вільний до понеділка! – наказала вона водієві.
Узяла пакет із продуктами і попрямувала до під’їзду.
Піднялася на другий поверх, відчинила ключем свою однокімнатну квартиру, в якій жила в молодості. Раз на рік вона з’являлася тут. За сорок років кілька разів було зроблено ремонт, але й після ремонту, все нагадувало про юність. Навіть одяг у шафі був за модою її молодості. Раз на місяць приходила жінка, подивитися, чи все гаразд у квартирі.
Розклавши продукти в холодильнику, сама приготувала чай із бутербродами.
Потім вимилася в простій ванні. І лягла спати. Хто сказав, що багаті люди не втомлюються? Ще й як втомлюються.
***
Вранці встала, посміхнулася, вкотре згадавши свою молодість. Попила кави і стала збиратися.
Відкрила шафу. Там висіли сукні, які їй подобалися раніше. Нехай недорогі, не модні, але улюблені. Одяглася. Золоті прикраси так і залишилися на тумбочці. З усмішкою глянула в дзеркало:
“Як не схожа на грізну начальницю. Піду просто погуляю. Так хочеться, щоб хтось звернув на мене увагу не як на начальницю, а просто, як на жінку. І нехай шістдесят! У душі все одно вісімнадцять…, – мимоволі розсміялася. – Ну, не вісімнадцять, сорок п’ять”.
Гуляти попрямувала не в бік центру, а туди, де гуляла в молодості. Тут вона, якщо і з’являлася, то дорогою з одного свого підприємства в інше, і все бачила лише з вікна автомобіля, розмовляючи одночасно телефоном.
Дійшла до парку. Згадала, що в юності часто гуляла тут з однокласниками, а пізніше і з старшими хлопцями. Їли морозиво…
Озирнулася, побачила лоток. Підійшла і стала розглядати:
“Ой, ой, ой, ой! Хорошого морозива тут схоже немає. Яке ж вибрати?”
– Дайте два морозива! – пролунав поруч чоловічий голос.
– Вам яке?
– Яке найсмачніше?
– Ось це, – вказала продавчиня. – Але воно дороге.
– Давайте!
Продавчиня подала здачу і дістала дві порції.
– Дякую! – вимовив чоловік і… простягнув одне Ганні. – Пригощайтеся!
Добру хвилину Ганна Іванівна суто професійно розглядала чоловіка, немов чергового кандидата на високу посаду в її імперії:
“На вигляд шістдесят або близько цього. Не дуже красивий. Судячи із зовнішнього вигляду на високих посадах не працював, схоже, звичайний верстатник. Не одружений. Одружені сторонніх жінок на вулиці морозивом не пригощають, – трохи отямилася. – Але ж я і хотіла знайти пригоди на свою…”
– Дякую! Моє улюблене – посміхнулася чоловікові. – Але воно дороге.
– Я досить добре заробляю, щоб пригостити красиву жінку, – і раптом запитав. – Вас як звати?
– Ганна.
– Мене – Борис, – ви не поспішаєте?
– Ні. А чому ви таке запитання поставили?
– Цілий день робота, робота…
– У мене – теж, – кивнула головою Ганна.
– То можемо ми в суботу просто погуляти, поїсти морозиво?
– Можемо.
– Тоді переходимо на “ти”? – якось по-простому вимовив чоловік.
Вони йшли, їли морозиво, яке Ганні зовсім не подобалося, та й відверто солодке для її віку небажане. Їла маленькими ковточками. Виручила спекотна погода, морозиво потекло.
– Ой, розтануло! Вимажуся! – скрикнула жінка і викинула його в урну.
Чоловік, відкусивши великий шматок, відправив рештки до тієї самої урни, і щоб згладити незручність, запитав.
– Ганно, а де ти працюєш?
“Жах, – подумки вимовила жінка, вона зовсім не була готова до цього питання. – Він, схоже, вважає мене молодшою за себе. Що я мовчу? Треба щось відповісти, більш-менш правдоподібне. Так і скажу правдоподібне. У нашому офісі понад тисячу людей працює”.
– В офісі нашого підприємства.
– У старої баби?
– У якої старої? – Ганна одразу не зрозуміла, про кого він.
– Підприємством же стара керує, дружина Карповича.
– А, так, – а самій хотілося крикнути. – “Яка я тобі стара?”
– Коли він пішов з життя, вона все у свої руки взяла. Так-то начебто вона все правильно робить. Син їй допомагає.
– Борисе, не така вже вона й стара, – і щоб відвести розмову від цієї теми, запитала. – А ти, де працюєш.
– На метизному, фрезерувальником. Наш завод теж їй належить, – і навіщось повідомив. – Я вже старий. Мені через рік шістдесят виповниться. Думав, що в шістдесят на пенсію піду, але нам молодість продовжили, ще п’ять років працювати.
– А що з дружиною?
– Був одружений двічі. Зараз діти від першого шлюбу великі, а я один живу. Квартира в мене, хоч і однокімнатна, але моя. Машина є, хоч і стара, але ще бігає.
– У мене теж квартира однокімнатна, – вимовила, щоб остаточно піти від небезпечної розмови.
– Пішли по шашлику з’їмо, – кивнув на шашличників. – Тут смачні.
“О, Боже! Він що буде пропонувати мені все, що мені не можна”.
– Борисе, я жирне м’ясо не їм.
– Тоді пішли просто погуляємо, – простягнув напівзігнуту руку. – Дорогою зайдемо в якесь кафе.
– Пішли! – взяла його під руку, – але тільки куди-небудь подалі від усіх цих кафе.
***
Ганна йшла, не боячись, що йде під ручку не зрозуміло куди із зовсім незнайомим чоловіком. Що боятися, коли тобі шістдесят. На душі було добре і лише одна думка трохи псувала настрій:
“Це, напевно, моя остання любовна пригода, і закінчиться вона, коли цей цікавий чоловік дізнається, скільки мені років. Або, коли дізнається, яке становище займаю в суспільстві, тоді вийде, що я його купила”.
Він щось розповідав про свою роботу. Ганна із задоволенням слухала, підтакувала і боялася, що він зупиниться і їй самій доведеться розповідати про свою роботу і про своє життя. А так не хотілося брехати.
Ще Ганна помічала, що її супутник усе частіше й частіше поглядав на вивіски, де продавали щось їстівне. Нарешті, він не витримавши, запропонував:
– Ганно, давай зайдемо, що-небудь поїмо! – це було сказано так звичайно і так хвилююче, немов поруч чоловік.
– Борисе, я тут недалеко живу! Підемо до мене! Зараз я замовлю що-небудь і ми пообідаємо.
– Гаразд, – і тут же гордо додав. – Ганно, ти замовляй, що хочеш! Гроші в мене є.
– Добре! – вона дістала телефон. – Тільки ти не дивись, що я замовляю.
І вона замовила в найкращому ресторані їжу і напої, не дивлячись на ціну. На ціни вона ніколи й не дивилася.
– Доставлять не пізніше за годину! – і взявши його під руку додала. – Треба трохи поквапитися, вони раніше доставлять.
***
Зайшли у квартиру.
– Проходь на кухню! Ванна там!
Вимовила Ганна скоромовкою, а сама кинулася в кімнату. Заштовхала в шафу свій дорогий костюм, що так не поєднується з її сьогоднішньою скромною зовнішністю. Зібрала в жменю золоті прикраси, заштовхала в сумочку, а сумочку в шафу.
Пролунав дзвінок домофона. Вже привезли замовлення.
Стали разом розбирати й накривати на стіл, і Борис із задоволенням зрозумів, що сьогодні додому він не потрапить. Та й самому шалено хотілося залишитися до ранку з цією загадковою жінкою в недорогій сукні, але такою, що зробила замовлення з ресторану на суму, яку можна порівняти з його місячною зарплатою.
– Ганно, давай переведу тобі гроші за це, – він кивнув на стіл.
– З тебе завтра тістечко на сніданок, – сміливо сказала жінка.
– Згоден.
***
Що вони хотіли від цих вихідних? Романтики? І вони отримали її сповна. Ось тільки, в душі в обох зародилося почуття більш високе, ніж романтика.
Вихідні закінчилися, час розлучатися.
– Ганно, – рішуче сказав її друг. – Виходь за мене заміж. Будемо жити разом. Заробляю я добре, машина є. Проживемо!
– Борисе, я не можу тобі відразу відповісти, – а в очах сльози.
– Я розумію. Давай гарненько все обміркуємо. Я в суботу прийду.
– Гаразд!
Він пішов, а Ганна Іванівна впала на ліжко і заплакала:
– Догралася! Закохалася! Що я наробила? Що я йому скажу? Я та сама стара, мені шістдесят років.Звичайно, можу заплатити йому за його любов, але я не хочу цього.
***
Минув тиждень.Ганна Іванівна твердо вирішила, що мабуть ніколи не зустрінеться з Борисом. Але сказала тій жінці, яка стежила за її квартирою, щоб зранку була там.
І ось чекала від неї дзвінка. Хотілося, щоб її друг не прийшов, щоб це було безглуздою нічого незначущою пригодою.
На телефоні заграла мелодія. Схопила:
– Так.
– Ганно Іванівно, він прийшов із квітами. Я йому сказала, як ви веліли, що просите в нього вибачення і, щоб більше не приходив. Він кивнув головою і пішов, сам одразу таким сумним став.
– Дякую! – вимкнула телефон, і сльози самі бризнули з очей.
***
Майстер роздав розрахунки. Борис подивився, здивовано похитав головою:
“Знову зарплата вдвічі більша, ніж раніше. Уже третій місяць так. Перед друзями соромно. Уся хороша робота мені. Нормувальники, немов забули про моє існування. Раніше на двісті відсотків виконував постійно обурювалися, зараз на чотириста виконую, а вони наче не помічають цього. Начальник цеху. Зараз у нього запитаю.”
– Сергію Петровичу, звісно дякую за таку зарплату! Але щось не зрозуміле.
– Борисе, я й сам не розумію. Спробував дізнатися в керівництва, кажуть, що все гаразд, – начальник цеху якось єхидно посміхнувся. – Схоже, стара про тебе турбується.
– Яка стара?
– Яка, яка? Ганна Іванівна, – начальник доброзичливо ляснув його по плечу. – Тож усе гаразд!
Борис здивовано дивився йому вслід:
– Ганна Іванівна… Ганна…
***
Секретарка відчинила двері кабінету і здивовано сказала:
– Ганно Іванівно, вам передали квіти, – і простягнула букет білих троянд.
– Хто передав?
– Охорона сказала, що якийсь чоловік, і відразу пішов.
Здивовано знизала плечима, припускаючи, хто б міг їх принести. І тут побачила записку. Серце шалено застукало. Відкрила:
“Ганно, нам потрібно зустрітися і поговорити. Ти так і не відповіла на мою пропозицію. Борис”.Спеціально для сайту Stories
