Я була далеко не найкращою матір’ю. Інакше як пояснити те, що діти мало того що не допомагають, так ще й відбирають що тільки можна? Донька просить для онуків, а син постійно заходить що-небудь поїсти.
Мені не шкода. От тільки чим мені потім оплачувати комунальні послуги, незрозуміло. Коли я говорила про це з дітьми, ті ігнорували мої слова або стверджували, що в квартирі точно щось мало б завалятися.
Зараз же я змушена просити милостиню. Я не знаю іншого способу добути грошей. Долаючи почуття сорому й ніяковості, я разом з іншими жебраками просила в перехожих бодай якийсь дріб’язок. Наслідувала їх і читала молитви.
Але жебраків було занадто багато, а щедрих перехожих мало. Мені діставалося зовсім небагато дріб’язку, а сидіти на колінах у вітряну погоду їй було зовсім важко. Якось я зробила те, чого вона сама від себе не очікувала.
Один за одним я почала декламувати вірші. Пушкін, Єсенін, Набоков, Фет… Усіх, кого вона пам’ятала. В мене завжди це добре виходило, та й пам’ять не підводила. Грошей стало трохи більше. Люди зупинилося послухати мене.
Серед них була велика жінка в окулярах із товстою оправою. Та підійшла до мене і сказала, що мені не місце серед жебраків. Спершу я відмовилася. Мені так було ніяково і страшно, а тут ще й цікавіть з боку незнайомки.
Жінка запитала, чи хочу я їсти. Я лише кивнула. Повільно піднялася з колін, підібрала грошики і пішла з незнайомою жінкою. Через кілька вулиць ми завернули у двір і пройшли в під’їзд.
У квартирі незнайомки я вперше за весь день розслабилася. Мене пригостили супом і картоплею з сардельками, а потім подали чай із цукерками. Я розповіла все як є. Про маленьку пенсію, про невдячних дітей, про жебрацтво.
У якийсь момент жінка розплакалася, і я співчутливо обійняла її. І тут несподівано вона запропонувала залишитися жити в неї. Виявилося, що я нагадую її матір. Вона теж була такою тихою інтелігентною жінкою.
Через це їй боляче бачити мене серед інших жебраків. Я залишила свою однокімнатну квартирку і переїхала до цієї жінки. Діти спочатку обурювалися таким вчинком, але потім квартиру зайняв син, і суперечки вщухли.
Більше ніхто не брав мою пенсію, а я нарешті повернулася до улюблених занять – в’язання, куховарства та неквапливого читання. А з жінкою, що мене врятувала, ми стали жити як дві найкращі подруги.
