Напевно, ви вважатимете мене поганою людиною, але я особисто шкодую про те, що маю дитину. І я не збираюся виправдовуватися, адже чудово знаю характер своєї дочки. На моєму місці кожна б зробили подібні висновки.
Стала матір’ю я не в ранньому віці, як дехто може подумати. 30 років. Але вже тоді я знала, що буду матір’ю-одиначкою. Потенційний татусь утік. Не витримав тягаря відповідальності і просто зник із радарів.
Лікарі сказали, що в моєму віці є ризик для здоров’я, якщо я надумаю переривати вагітність. Тому я і вирішила народжувати. Гроші з неба не падають, тому ні про який декрет не могло бути й мови.
Я залишала доньку зі своєю мамою, а сама йшла працювати. Робочий день із 7 ранку до 9 вечора сам по собі вимотував. Але після цього не приходив відпочинок, адже потрібно було ще піклуватися про немовля.
Яке, треба сказати, вже тоді почало проявляти характер. Але час не стоїть на місці, і ми з мамою сяк-так пережили цей період. Йому на зміну прийшло дитинство і школа.
Це нормально, що першокласники можуть розлютитися, заявити, що йдуть із дому? Таке буває, навіть у нормальних сім’ях – діти обожнюють ображатися з вигаданих приводів, але моя дочка двічі тікала, і її не могли знайти по кілька днів.
Але ж тоді їй не було й дев’яти років. Що ми тільки не пробували. Намагалися поговорити. Ніякого діалогу. Я погана, тому що погана, а бабуся взагалі стара й противна. Їй потрібні друзі й більше ніхто.
Нескінченна низка психологів радила всяку нісенітницю: знайти спільне хобі, витрачати більше часу на спілкування, познайомитися з її друзями. Одному з них вона плюнула в обличчя. Навіть не від злості.
Просто так, їй було нудно. Фізичні покарання теж не працювали. Не те щоб я була великою, але вже по п’ятій точці надавати сил вистачить. Тоді дочка починала кричати на весь будинок.
Сусіди стукали в стіни, кричали, що викличуть поліцію. Дочка кричала ще голосніше, з триповерховими матами і такими прокльонами, що навіть мені ставало якось не по собі. Потім вона могла щось зламати з помсти.
Телефон, стілець, телевізор… Що під руку потрапить. Я не бачила її друзів у нас вдома. Одного разу мигцем застала її з якимось хлопцем, на кілька років її старшим, але вони просто втекли від мене.
Вдома донька не захотіла мені нічого говорити. У принципі, я й не розраховувала. До слова, бували в нас і нормальні періоди. Ну як, нормальні… Просто донька мовчала і не обзивала старших.
Від нас із мамою вимагалося лише мовчки готувати їжу, застеляти ліжка, прати. Робити все те саме, що й завжди, намагаючись при цьому зайвий раз не розмовляти з “дитиною”. І, боже упаси, не казати їй іти в душ.
З цього приводу в неї завжди був особливий пунктик. Тепер їй 18 років. І якщо раніше я називала проблемами її зриви та істерики, то тепер я хотіла б усе повернути назад. Ми влаштували її в коледж, у який вона не ходить.
На роботу дочка теж не хоче. Хоча грошей я їй намагаюся не давати. День вона проводить або вдома, або з друзями. Якщо між нами виникає конфлікт, вона погрожує мені, що піде з дому назовсім.
Їй подобається думати, що вона не пропаде без материнського нагляду, а я знаю, що її оточення ні до чого доброго не приведе. Раніше це були юнаки, старші за неї, а тепер це здорові мужики, незрозуміло з якою кашею в голові.
Мені набридло працювати за трьох. Мама отримує копійки пенсії, дочка тільки витрачає, а я роками не виїжджала за межі міста. Це хіба нормально? Залишити квартиру хоча б на кілька днів не можу.
Боюся уявити, що за притон зустріне мене після приїзду назад. Це навіть якби в мене були гроші на відпочинок, але їх, на жаль, немає. Намагалася познайомитися з чоловіками. Чесно сказати, було нелегко.
Я дуже віддалилася від чоловіків. З усіма цими домашніми проблемами забула, що таке залицяння. І через будь-який прояв уваги з боку в мене стрес. Коли ж з’явився дуже цікавий претендент, усе знову закінчилося сумно.
Донька побачила, що мені телефонують, взяла слухавку і, поки я цього не бачила, наговорила про мене купу бруду. Що я міняю чоловіків щодня, що морю її голодом, постійно п’ю.
Можливо, їй і не повірили, але складно починати стосунки з жінкою, у якої є ось таке створіння в ролі дочки? Я доросла людина і розумію поняття добра і зла. Також у мене є якісь принципи кінця і краю цьому кошмару немає.
Через доньку я не можу нормально жити. Відпочити – не можу. Знайти чоловіка – як би не так. Навіть просто побути хоча б тиждень у тиші та спокої немає жодної можливості.
У якийсь момент я і зловила себе на думці, що шкодую про те, що погодилася народжувати. 90% моїх нещасть відбуваються саме через це необдумане рішення. І, найголовніше, я не бачу жодних перспектив.
Заміж ми її не видамо, а змінитися вона не зможе. Повірте, це її єство, натура. Безвихідна ситуація, з якої неможливо вибратися. Тепер, коли я читаю новини або дивлюся телевізор, завжди помічаю сюжети про поганих батьків.
Можливо, справа далеко не в них, а саме в їхніх дітях? А батьки зриваються через вічну психологічну напругу. Хто знає, як воно насправді. Як то кажуть, чужа сім’я – потемки!
