Марія була небажаною дитиною у своїй родині. Точніше, категорично проти її появи був батько, Михайло. На момент появи Марії, в їхній родині вже було четверо дітей, син, і три дочки. Молоді люди жили бідно, в невеликому сільському будинку, який дістався у спадок главі сімейства.
Подружжя працювало на фермі, заробляло копійки, природно, одягнути і прогодувати чотирьох дітей було дуже нелегко. Але мати Марійки, Марина, навіть думати не сміла про те, щоб позбутися дитини. Вона не послухала чоловіка.
Михайло довго сварився з нею, а потім, зрозумівши, що свого не доб’ється, махнув рукою, і сказав, щоб Марина сама думала, як буде піднімати на ноги п’яту дитину, яка їм просто не потрібна в родині.
Дійшло до того, що він навіть з лікарні дружину не забрав. Марина довго чекала чоловіка біля входу, сидячи на лавці. А зрозумівши, що він не приїде, витерла сльози, і пішла ловити попутку, щоб встигнути вдосвіта дістатися з малятком додому.
Йшли роки, Марійка підростала, а ставлення батька до дівчинки так і не стало кращим. Здавалося, він зовсім не помічає доньку, яка дивилася в його очі наївним, чистим поглядом і не розуміла, що вона робить не так. Чому тато грається з братом і сестрами, а її цурається.
Марина довго страждала від такого ставлення чоловіка, а потім просто звикла, і намагалася якомога більше приділяти уваги молодшій донечці. Це не залишили без уваги старші діти, і наслідуючи батька, просто-напросто зненавиділи Марійку, вважаючи її чужою в їхній родині. Адже ця дівчинка дратувала їхнього батька, і була улюбленицею матері.
В один з літніх сонячних днів, Марія з Мариною, пішли пасти корову на луг. Погода стояла чудова. Мати з дочкою пообідали і, сидячи під деревом, розучували новий вірш.
Раптом небо затягнули темні, свинцеві хмари. Піднявся сильний вітер, і через кілька секунд почалася злива і вибухнув гучний гуркіт грому.
– Мамочко! Гроза! Я боюся грому. Біжимо додому, – злякано промовила дівчинка.
– Заспокойся, люба. Це не надовго. Адже ми з нашою коровою Нюсею, не побіжимо. Промокнемо наскрізь. Перечекаємо негоду під деревом, – посміхнулася жінка, і міцно притиснула дочку до себе.
У наступну мить, пролунав настільки гучний грім, що здавалося земля тремтить. Нюся злякалася грози, і кинулася бігти не розбираючи дороги від господині.
– Мамочко! Вона ж втече від нас! Ось нам сьогодні дістанеться від батька, – в розпачі закричала Марійка, і кинулася наздоганяти неслухняну тварину.
– Марію! Стій! – крикнула Марина, і кинулася слідом за дочкою.
Побачивши, як прямо перед нею блиснула яскрава, величезна блискавка, Марія зупинилася, і закрила руками обличчя від страху. Обернувшись через хвилину назад побачила маму, яка лежала на землі і не подавала ознак життя.
– Мамочко! Вставай, ти ж захворієш. Прошу, підемо додому, будь ласка, – плакала дівчинка.
В силу свого віку вона ще не усвідомлювала, що сталося непоправне. Але дивлячись на неприродно біле обличчя найріднішої людини розуміла, що мама швидше за все ніколи не встане.
– Де мати і корова? Чого поперлися на луг у таку негоду? – гаркнув Михайло, як тільки Марія переступила поріг будинку.
– Я не знаю, де Нюся. Вона побігла, я хотіла наздогнати її, але потім прямо переді мною з’явилася величезна блискавка. Я злякалася і заплющила очі, а коли відкрила, то Нюсі не було, а мама лежала під дощем на землі. Це я винна. Не треба було мені бігти за коровою, – плакала Марійка, плутано розповідаючи батькові про те, що трапилося.
– Негідниця! Що з матір’ю? – крикнув батько, блиснувши недобрим поглядом.
– Не знаю. Вона спить, і не прокидається, – заїкалася від страху і холоду Марія.
– Що з матір’ю? Де вона? – кричав несамовито від злості чоловік, і став тремтячими руками знімати ремінь.
– Михайло, синку, не чіпай її. Вона ж вся тремтить від страху, – благала мати Михайла, Надія Єгорівна. – Біжи на луг! Як би біди з Мариною не сталося, – заголосила літня жінка, обіймаючи перелякану Марійку.
Кілька днів Марія перебувала немов у тумані. Вона розуміла, що мами більше немає і ніколи не буде, і в усьому звинувачувала себе. Принаймні, так говорили старші сестри.
– Даремно мама тебе на світ привела! Не дарма наш тато був проти, бо знав, що ти накличеш біду в наш дім. Ненавиджу тебе! – плакала і кричала сестра Ліда, з ненавистю дивлячись на Марію.
– Йди від нас! Ти нам чужа! Через тебе у нас більше немає мами! – докоряв брат.
Марія забилася під ліжко, і стала гірко плакати. Вона відчувала, що залишилася зовсім одна, що абсолютно нікому не потрібна. Дівчинка не знає, скільки часу провела в темній кімнаті. Її ніхто не кликав і не шукав.
Вже вранці до них прийшла бабуся, і схаменувшись, що Марія зникла, стала шукати її. Того ж дня Надія Єгорівна забрала онуку до себе. Дівчинка зітхнула з полегшенням. Бабуся хоч і не була з нею особливо ласкавою, але зате ніколи не ображала.
Але радість дівчинки була недовгою. Через кілька місяців бабуся пішла з життя, і Марійка знову залишилася сама.
– Збирайся, Марійко, завтра в місто поїдемо, – грубо сказав батько, не дивлячись доньці в очі.
– А навіщо? – тихо запитала дівчинка.
– Поживеш поки в інтернаті. Мені одному не прогодувати всіх вас.
– Татку, я багато не буду їсти. Обіцяю. Мені страшно, я не хочу в інтернат, – благала Марія.
– Це не обговорюється. Та й по всьому видно там тобі буде краще, – сказав батько, дивлячись на задоволених дітей, які дуже тішилися тим, що Марійка нарешті зникне з їхнього життя.
Батько виявився правий. Марія відчувала себе комфортніше в інтернаті, ніж у рідному домі. Принаймні тут її ніхто не ображав. Її не сварили через дрібниці, і врешті-решт ніхто не звинувачував у тому, що вона з’явилася небажаною дитиною на світ Божий.
За десять років, які Марія провела в інтернаті, батько відвідував її всього два рази. Він приїжджав не надовго, привозив яблука і груші з власного саду, сидів мовчки біля дочки хвилин десять, дивлячись кудись вдалину, і так само мовчки йшов.
Після випуску, Марія поїхала додому, в рідне село. Вона знала, що її ніхто там не чекає, але все ж сподівалася. А раптом рідні люди змінилися. Адже сестри і брат вже досить дорослі, може забули вони давно свої дитячі образи, і приймуть сестру в свою сім’ю.
Але, на жаль, в будинку Марії нічого не змінилося. Вже біля воріт, її зустріла старша сестра Ліда. Вона пильно і з цікавістю роздивлялася худеньку, симпатичну дівчину, а впізнавши в ній сестру, насупилася.
– Марійко? – запитала з неприязню.
– Привіт, Лідо. Я дуже скучила за вами. Як у тебе справи? Як тато? – посміхнулася дівчина.
– Ти чого причепилася? Сумувала вона! – нервово посміхнулася Ліда. – Ти думаєш, ми забули, як ти нашу маму на той світ відправила? Зрозумій, ти ніколи не станеш нам рідною. Забирайся Марію, щоб очі мої тебе не бачили.
– Лідо, та в чому ж я винна? Тоді ж гроза сильна почалася, а ми одні серед поля. Ти думаєш мені легко? У мене ця жахлива картина все життя перед очима стоїть. За що ви так зі мною? Чому ненавидите з самого народження?
Марія заплакала в розпачі. У цей момент їй не хотілося нічого, не хотілося жити.
– Ніде тобі тут жити. Сама знаєш, будинок у нас невеликий, а у мене чоловік і троє дітей, ще й батько на мені. Сестри з братом в місті влаштувалися, ось і ти їдь, не пропадеш, – втомленим голосом промовила Ліда.
З будинку вийшов Михайло. Побачивши Марію, він зовсім не виявив жодних емоцій. Дівчина помітила, як постарів і змарнів батько. В очах хронічна туга, руки трясуться.
– Вітаю, тату, – прошепотіла, ковтаючи сльозу, Марія.
– І тобі не хворіти. Лідка має рацію. Нічого тобі робити тут. Ти й так достатньо горя нам принесла. Їдь звідси. Тут твого нічого немає, – спокійно сказав він, і пішов назад до будинку.
Опустивши очі, Марія мовчки пішла в бік місця спочину. Знайшовши могилу матері, дівчина дала волю емоціям і сльозам. На душі була повна порожнеча. Такого відчаю і безвиході вона ще ніколи не відчувала.
У дитинстві, Марії часто снився рідний дім. Снилося, що сестри і батько посміхаються їй, зустрічають з радістю і непідробною добродушністю. Вона вірила, що одного разу цей сон збудеться, але помилялася. Мрії про те, що рідні люди приймуть її і пробачать, так і залишилися мріями, а доля виявилася занадто жорстокою по відношенню до неї.
Приїхавши на автовокзал великого міста, Марія сіла на лавку і гірко заплакала. Грошей у неї не було, вона не знала, куди йти і що робити далі. Повз проходили байдужі люди, вони кудись поспішали, не звертаючи ніякої уваги на дівчину, в очах якої читався біль і відчай.
– Тебе хтось образив? – почула Марія приємний чоловічий голос і, піднявши погляд, побачила симпатичного хлопця у формі.
– Ні, – відчуженим голосом промовила Марія. – Мені просто ніде жити, немає роботи і грошей, а так, все добре.
– Зрозуміло, – простягнув хлопець. – Ти сьогодні що-небудь їла?
– Ні. Сьогодні нічого не їла, – байдуже відповіла Марія.
– Все ясно. Ходімо зі мною. Не бійся, я не ображу. Для початку зайдемо в кафе, повечеряємо, ну а потім подумаємо, як можна тобі допомогти. Мене Сашко звуть, – посміхнувся хлопець, простягаючи Марії руку.
Минуло десять років.
Сьогодні Марія і Сашко відзначали олов’яне весілля. Молода жінка не могла натішитися своєму щастю. Адже в найтемніший період свого життя доля пожаліла її, і послала на допомогу прекрасного чоловіка, який повернув їй віру в людей, подарував їй щастя і безтурботне життя.
Марія шалено кохала свого чоловіка, і просто обожнювала своїх діток. Сім років тому у них з’явилися двійнята, хлопчик і дівчинка. З того самого моменту Марія усвідомила, що вона найщасливіша жінка на землі.
З рідними жінка не спілкувалася. Марія якось писала батькові. Розповідала, що у неї все добре. Вона закінчила медучилище, і вийшла заміж за кохану людину. Жінка не сподівалася, що батько відповість на лист, просто хотіла, щоб він знав, що у неї все добре.
І ось сьогодні їй прийшла телеграма від Ліди. Сестра повідомила, що батько не сьогодні-завтра піде засвіти, і бажає побачитися з Марійкою.
– Що трапилося, Марійко? – запитав Сашко, побачивши, як засмутилася дружина.
– Тато хворіє, – тихо сказала жінка, і відвернувшись до вікна заплакала.
– Люба, не засмучуйся. Він прожив довге життя. Ти хочеш поїхати туди?
– Так. Сестра просила. Батько хоче побачитися зі мною, – пояснила Марія.
– Одну я тебе туди не відпущу. Поїдемо разом. Може прямо зараз, – сказав Сашко, обіймаючи дружину.
– Але у нас же сьогодні свято. Ми так довго готувалися, – розгублено вимовила Марія.
– Наше свято вже затьмарене. Нічого страшного, відзначимо як-небудь іншим разом. Поїхали, я ж бачу, що подумки ти вже там. По дорозі завеземо дітей до батьків.
– Дякую мій рідний, – прошепотіла Марія. – Як же добре, що ти у мене є.
У дворі рідного дому, Марія побачила сестер. Всі троє були в зборі. Вони з цікавістю розглядали чоловіка Марії, і заздрісно шепотілися про щось. Марія впізнала лише Ліду, з якою бачилася десять років тому, інших сестер не впізнала. Аж надто багато часу минуло з моменту їхньої останньої зустрічі.
Жінка пам’ятала, як вони сміялися і знущалися над нею, коли батько відвозив її в інтернат. Роки минули, а близькі їй люди зовсім не змінилися. Зараз вони так само з ненавистю дивилися на Марію.
– Прибігла? – замість привітання промовила Ліда. – Марійку, ти навіть не розраховуй на спадщину. Ти тут ніхто. А надумаєш судитися, пошкодуєш.
– А де тато? – спокійно запитала Марія.
– У будинку, де ж йому бути, – з презирством відповіла Ліда.
Марія насилу впізнала батька. Він сильно постарів за ці роки, виглядав вкрай нездоровим. Михайло побачив дочку, і трохи пожвавився, в очах заблищали сльози.
– Приїхала? Ох, дякую! – прошепотів він. – Побачив тебе, тепер і піти можу спокійно. Знаєш, до мене щоночі приходить Марина, дорікає, що я так з тобою вчинив. А що я міг зробити, залишився один з купою дітей. Та й зізнатися чесно, не любив я тебе ніколи Марію, адже саме ти внесла розбрат у наші з Мариною стосунки.
Але все ж хочу попросити у тебе вибачення. Хочу піти спокійно, зняти з душі цей важкий тягар. Заповіт я розділив порівну. Хоч тут не обділив тебе.
– Мені не потрібен цей будинок, тату. Я не за цим сюди приїхала. Хочу теж зізнатися. Незважаючи на всі ваші образи, я вас все життя любила. Адже не розумію, як можна ненавидіти рідних людей. Гаразд, як то кажуть, хто старе згадає, – махнула рукою Марія. – Скажи, що з тобою? Чим ти хворий? І показували тебе сестри лікарям?
– Старістю хворий. Ось, ноги відмовили. А лікарів у нас тут немає, – сумно посміхнувся Михайло. – Я щиро радий, що у тебе все добре в житті. Шкода, що онуків не привезла. Хотів і з ними побачитися.
– Марію, пробач, що я втручаюся, але мені здається, що Михайла Трохимовича варто показати лікарям. Не годиться людині сидіти в чотирьох стінах і чекати відходу.
– Дякую, любий, – посміхнулася Марія. – Я теж про це подумала. Не такий він важкий, як вважає Ліда.
Того ж дня подружжя відвезло Михайла до міста. Марія домовилася з головним лікарем лікарні, в якій працювала медсестрою, і батька вже наступного дня поклали в стаціонар. А через місяць після лікування, він став на ноги.
Того дня Марія з дітьми приїхала відвідати його. Побачивши тата на прогулянці біля лікарні, жінка посміхнулася, радіючи, що вони з чоловіком зуміли допомогти рідній людині.
– Доню, а я виглядаю тебе зранку, – зрадів Михайло. – Знаєш, мені сьогодні знову наснилася Марина, і вперше за всі ці роки вона посміхалася. Це означає, що душа її заспокоїлася нарешті. І ще, я збрехав тобі тоді. Сам не знаю чому так сказав.
Я завжди любив тебе. Все життя кожен день думав про тебе. Але, ніяк не міг переступити через свою гордість. Ревнував до Марини, і не міг пробачити того, що ти забрала її у мене. Пробач мені донечко, пробач рідна, – промовив чоловік і вперше в житті заплакав.
– Все у нас буде добре, тату. Залишайся з нами. Будинок у нас великий, діти до тебе звикли, та й мені спокійніше буде, – посміхнулася Марія.
– Дякую, донечко, – тихо прошепотів батько.
Нарешті, між рідними людьми була зруйнована темна безодня, яка не давала спокійно жити довгі роки. Марія була рада, що хоч і через роки, але все ж знайшла рідну людину. А Михайло сподівався, що встигне надолужити згаяний час, і зможе довести дочці, що любить її, і все життя любив.
