Анна зачинила дверцята архівної шафи трохи різкіше, ніж зазвичай. Телефон дзвонив уже втретє за годину — мелодія врізалася настирливим свердлом.
— Де ти пропала? — голос Михайла прорізав тишу сховища. — Знову граєшся у свої папірці?
— Я на роботі, — відповіла Анна, не відриваючись від документів.
— На роботі! — він посміхнувся уїдливо. — Копаєшся в запилених папках за копійки. Коли ти нарешті зрозумієш, що це не кар’єра, а жалюгідне проведення часу для невдах?
— Ці «папірці» зберігають історію нашого міста, — заперечила Анна спокійно. — Можливо, це перевищує твоє розуміння цінностей.
— Твоя «історія» не принесе нам грошей. Ти живеш у світі ілюзій!
Анна мовчки вимкнула телефон. Шість років у краєзнавчому архіві, визнання колег, подяки дослідників — все це Михайло називав «грою в папірці». Її диплом історика з відзнакою для нього був просто прикрасою стіни, а дисертація — марною тратою часу.
Двері сховища відчинилися. Увійшла незнайома жінка років сорока, елегантна, впевнена.
— Вибачте, ви Анна Вікторівна? Я Катерина. Колишня дружина вашого чоловіка.
— О! — Анна підняла брови. — Несподівано. Проходьте. Сподіваюся, скандалу не буде?
— Ні. — Катерина озирнулася. — Мені ніяково так втручатися, але у нас з вами є що обговорити. Де можна поговорити?
— Є кафе неподалік. Там спокійно. Тільки прошу без емоцій.
Катерина сіла навпроти неї в невеликому кафе поруч з архівом, витончено зняла рукавички.
— Михайло розповідав вам про мене? — запитала вона, розмішуючи цукор у чашці.
— Так, говорив, що ви не зійшлися характерами. Версія лаконічна до неподобства.
— Характерами? — Катерина посміхнулася з гіркотою. — Витончене формулювання. Я викладач літератури. Була ним шість років. Коли познайомилася з Михайлом, він захоплювався моєю ерудицією, цитуванням класиків, називав мене «своєю музою».
Анна відклала ложечку, уважно слухаючи.
— А через рік почав називати мене невдахою, яка не може заробити нормальні гроші. «Навіщо тобі ці поети?» — говорив він. «Займися чимось корисним!»
— Знайомі нотки, — зауважила Анна з сарказмом. — У нього дуже обмежений репертуар.
— Він спеціально вибирає таких, як ми, — продовжувала Катерина. — Освічених жінок із соціально значущих професій. Спочатку захоплюється інтелектом, потім систематично руйнує самооцінку. Музейні працівниці, бібліотекарі, вчителі — ми всі для нього однакові. Розумні, але «непрактичні».
— Навіщо ви мені це розповідаєте? — запитала Анна, хоча відповідь уже формувалася в голові.
— Тому що після розлучення я повернулася до викладання. Зараз завідую кафедрою в університеті. Виявляється, я зовсім не невдаха. Просто жила з людиною, яка переконувала мене в зворотному.
— І що змінилося?
— Все. Коли отруйний голос замовкає, ти раптом розумієш, що можеш дихати на повні груди, — Катерина посміхнулася. — Мої статті публікують у рейтингових журналах. А Михайло досі вважає, що література — це баловство.
— Схоже, його думка про гуманітарні науки непохитна, — Анна похитала головою.
— Він боїться освічених жінок. Але ще більше боїться нашої незалежності. Тому спочатку приручає, а потім ламає.
***
Після обіду Петро Олександрович, завідувач архівом, увійшов до кабінету з конвертом у руках і урочистим виразом обличчя.
— Анна Вікторівна, у мене для вас пропозиція. Регіональна телекомпанія планує документальний цикл про місцеву історію. Їм потрібен консультант і автор сценаріїв.
Анна відкрила конверт. Сума гонорару перевищувала її місячну зарплату втричі.
— Вони хочуть саме вас, — продовжував Петро Олександрович з гордістю. — Ваша здатність перетворювати архівні документи на живі історії вразила продюсерів. Проект розрахований на рік з можливістю продовження.
— Заманливо, — зізналася Анна. — Мені потрібно подумати.
— Анна, це шанс не тільки для вас, але і для всього архіву. Регіональна історія отримає широку аудиторію. Люди дізнаються, які скарби зберігаються в цих стінах.
— Ви праві. Це можливість показати цінність нашої роботи.
— І розвіяти міф про те, що історія — це нудно. У ваших руках вона оживає.
Вдома Анна обережно розповіла про пропозицію, заздалегідь готуючись до бурі. Реакція Михайла була передбачуваною, але перевершила очікування.
— Ти з глузду з’їхала! — він підхопився з дивана, обличчя спотворилося від злості. — Будеш виставлятися на всю область? Люди подумають, що я не можу прогодувати дружину! Що у мене жінка працює на телебаченні!
— Це моя професія, Михайле. І досить престижна, між іншим.
— Професія? Ти копаєшся в паперах за копійки! І тепер хочеш зганьбити мене на телебаченні, розповідаючи про якихось…?
— Зганьбити? — Анна подивилася на нього з подивом. — Я буду розповідати про культурну спадщину нашого регіону. Де тут ганьба?
— Де ганьба? — він схопився за голову. — Та всі мої колеги будуть сміятися! «Дивись, дружина Михайла корчить із себе вчену!» Ти що, не розумієш?
— Розумію, що ти більше дбаєш про думку колег, ніж про мої досягнення, — спокійно відповіла Анна.
— Я забороняю тобі ганьбити нашу сім’ю!
Анна спокійно дістала телефон і набрала номер продюсера.
— Приймаю вашу пропозицію, — сказала вона, дивлячись прямо на Михайла.
— Ти негайно передзвониш і відмовишся! — він схопив її за руку. — Я забороняю! Ти мене чуєш? Забороняю!
— Ні.
Слово прозвучало тихо, але твердо. Михайло завмер, не вірячи почутому.
— Що ти сказала? Повтори!
— Ні. Я не відмовлюся. І забери руки.
— Ах, ось як! — очі Михайла звузилися. — Тоді вибирай: або це дурне телебачення, або сім’я! Або твої документи, або чоловік!
Анна подивилася на нього — красивого, успішного менеджера, який чотири роки переконував її у власній нікчемності. Тепер вона бачила в його очах не впевненість, а страх. Він боявся її самостійності.
— Знаєш, що кумедно? — задумливо промовила вона. — Ти називаєш мою роботу неживою, а сам боїшся живої жінки.
— Що? Яку нісенітницю ти несеш?
— Я обираю свободу, Михайле. І це виявилося простіше, ніж я думала.
За півгодини Анна зібрала речі. Дивно, як мало накопичилося за чотири роки — Михайло вважав її покупки непотрібними витратами, книги — мотлохом, а хобі — дурістю.
— Ти пошкодуєш! — кричав він услід. — Без мене ти ніхто! Повернешся через місяць!
— Побачимо, — кинула Анна через плече. — У мене є контракт з телебаченням. А що є у тебе?
Двері зачинилися. Анна не відчувала страху, тільки полегшення — немов зняла тісний одяг після довгого дня.
***
Валентина Петрівна, ветеран архівної справи, зустріла Анну з розумінням і гарячим чаєм.
— Живи, скільки потрібно, мила, — сказала літня жінка. — Я сама розлучалася у твоєму віці. Знаю, як це — починати життя заново.
— Дякую, Валентино Петрівно. Я швидко знайду житло.
— Нікуди не поспішай. Самотність після сімейного пекла — це розкіш, яку потрібно спробувати.
Наступного дня зателефонувала журналістка Світлана:
— Анна Вікторівна, у мене є пропозиція. В обласному центрі відкривається культурний центр. Шукають керівника історичного відділу. Зарплата гідна, службове житло, перспективи зростання.
— Звучить цікаво.
— Чудово! Ваші роботи з регіональної історії справили враження на комісію. Коли зможете приїхати на співбесіду?
— Хоч завтра. Обмежень більше немає.
Через тиждень Михайло з’явився з букетом троянд і сльозами на очах — класичний набір тирана.
— Пробач мене, Анно, — він впав на коліна прямо в передпокої. — Я зрозумів свої помилки. Буду підтримувати твою кар’єру, обіцяю! Навіть на цьому телебаченні!
— Встань, — спокійно сказала Анна. — Нам нема про що говорити.
— Але… Я усвідомив, що був неправий! Ти можеш працювати де завгодно!
— Ти усвідомив, що втратив контроль. Це різні речі, любий.
— Анно, ну що ти! Ми ж кохаємо одне одного! Чотири роки разом!
— Ні, Михайле. Ти любив у мені слухняну іграшку. А я чотири роки грала нав’язану роль. Вистава закінчена.
— Ти що, здуріла? Через якусь роботу руйнуєш сім’ю!
— Через роботу? — Анна посміхнулася. — Коханий, ти так нічого і не зрозумів. Я йду не до роботи, а від тебе.
***
В обласному центрі Анна знайшла нове життя. Культурний центр надав необмежені можливості для творчості: виставки, конференції, міжнародне співробітництво. Вона відкрила в собі здібності до керівництва, про які не підозрювала.
Фінансова незалежність дозволила орендувати гарну квартиру, подорожувати, зустрічатися з цікавими людьми. Старі друзі, від яких її ізолював Михайло, з радістю відновили спілкування.
— Ти розквітла, — сказала подруга Марина за вечерею. — Я не бачила тебе такою живою багато років.
— Знаєш, виявляється, я не сіра миша, — засміялася Анна. — Просто довго жила в сірому світі.
— А як справи з телепроектом?
— Чудово! Перші випуски отримали відмінні відгуки. Глядачі пишуть подяки. Виявляється, людям цікава історія рідного краю, якщо подати її жваво.
— І ніхто не сміється над «копанням у папірцях»?
— Навпаки. Мене запрошують на конференції, консультації. Минулого місяця виступала в університеті — студенти слухали з відкритими ротами.
***
Тим часом Михайло, слідуючи звичній схемі, через півроку почав зустрічатися з Ольгою — молодим мистецтвознавцем з музею. Як і раніше, спочатку захоплювався її освіченістю і культурністю, немов приміряючи нову маску для чергового акту свого театру одного актора.
Одного разу на конференції в обласному центрі Анна зустріла Ольгу. Дівчина виглядала втомленою, але намагалася триматися.
— Ви Анна? — дівчина підійшла під час перерви, в її голосі чулася невпевненість. — Михайло розповідав про вас. Казав, що ви просто не зійшлися характерами, що у вас різні погляди на життя.
— Зрозуміло, — посміхнулася Анна з легкою іронією. — Цікаво, а як складаються ваші стосунки? Все так само романтично, як на початку?
— Чесно? — Ольга знизила голос, озираючись по сторонах. — Він почав називати мою роботу безперспективною примхою. Каже, що мистецтвознавство — це дороге хобі для невдах, які бояться реального життя. Ще додає, що я живу у світі ілюзій.
— А як же ваша освіченість, якою він так захоплювався? — в голосі Анни пролунала ледь помітна насмішка.
— Тепер він називає це показухою.
Анна згадала свою розмову з Катериною, а також власні муки останніх років стосунків.
— Ольго, дозвольте мені розповісти вам дещо важливе. Те, що може врятувати вам кілька років життя.
— Я слухаю, — дівчина напружилася.
— Найпідступніше в його методах? Він починає з захоплення саме тим, що потім буде методично руйнувати. Спочатку ви — освічена і витончена натура, потім — зарозуміла вискочка. Спочатку ваша робота — покликання, потім — марна трата часу.
— Але ж він каже, що хоче мені допомогти стати кращою…
— Дорога, чоловік, який дійсно кохає, не намагається переробити жінку під себе. Він приймає її такою, яка вона є, і допомагає розквітнути, а не зів’янути.
***
Через три дні Ольга зателефонувала.
— Анно, дякую вам від щирого серця. Я розірвала стосунки з Михайлом. Після нашої розмови все стало на свої місця, як пазл, який нарешті склався.
— Як він відреагував на ваше рішення? Напевно, було непросто.
— Спочатку намагався погрожувати, говорив, що я пошкодую про це до кінця днів. Потім перейшов до благань, клявся, що зміниться, що я неправильно все зрозуміла. А в кінці почав обзивати мене невдячною дурепою, яка проміняла справжнього чоловіка на феміністичні марення.
— А ви встояли?
— Так, і знаєте що? Це виявилося простіше, ніж я думала. Коли бачиш всю картину цілком, маніпуляції стають до смішного примітивними.
— Ви зробили правильний вибір. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на тих, хто нас не цінує.
— Анна, а як ви впоралися з почуттям провини? Він так переконливо говорив, що я руйную наше щастя…
— Дорога, єдине, що ви зруйнували — це його плани перетворити вас на зручну маріонетку. А це, повірте, заслуговує на оплески, а не сльози.
***
Михайло, втративши можливість керувати третьою поспіль жінкою, втратив звичну опору. Він почав метатися між роботами, сваритися з колегами, втрачати друзів одного за одним. Звична схема дала серйозний збій — освічені жінки більше не піддавалися його витонченим маніпуляціям.
Через місяць він спробував зв’язатися з Анною, залишивши кілька голосових повідомлень.
— Анна, це Михайло. Послухай, я розумію, що між нами все скінчено, але навіщо ти налаштовуєш проти мене інших жінок? — його голос звучав роздратовано.
— Ольга розповіла, що ти з нею розмовляла. Що за дитячий садок? Ми ж дорослі люди.
Анна не стала відповідати на перше повідомлення. Друге прийшло через тиждень:
— Ти знаєш, Анно, може, я дійсно був не правий у чомусь. Може, варто зустрітися, поговорити? Я сумую за нашими розмовами. Ти ж розумієш, що таких, як ти, більше немає.
І третє, вже відверто зле:
— Ну і правильно, що ми розлучилися! Ти перетворилася на озлоблену феміністку, яка не може влаштувати власне життя і тому псує чуже! Ольга була дурною, що тебе послухала. Але нічого, вона ще зрозуміє, яку помилку зробила!
***
Останній раз вона бачила Михайла в супермаркеті через рік після розриву. Він виглядав постарілим, розгубленим, в його очах читалася якась приреченість. Помітивши її, спробував підійти, але Анна спокійно пройшла повз, навіть не сповільнивши кроку.
— Анно, зачекай! — крикнув він їй услід. — Невже ми не можемо поговорити по-людськи?
Вона обернулася, подивилася на нього рівним поглядом:
— Михайле, у нас немає спільних тем для розмови. Бажаю тобі знайти себе і перестати шукати винних у власних невдачах.
— Ти стала такою черствою… — пробурмотів він.
— Ні, — спокійно відповіла Анна. — Я стала чесною. І це велика різниця.
Гра в руйнування закінчилася назавжди.
Спеціально для сайту Stories
