Наталка вся внутрішньо стиснулася, коли побачила племінницю чоловіка, Олеську. Дівча не дивлячись у вічі і шморгаючи носом подала складений навпіл листок у клітинку і швидко втекла. Наталка розгорнула листок, вона внутрішньо чекала чогось подібного, тому написане не шокувало.
«Наташа, я йду, вибач. В мене немає сил, я втомився, вибач, дітей не кину, з тобою жити не буду. Дім я продав ось твоя частина. Їдь до матері. Тобі вистачить на перший час грошей». Наталка байдуже опустила руки і стояла тихенько погойдуючись, вона дивилася байдуже на папірці, що розсипалися.
– Наталко… Що там? — прошелестіла бабуся Віра, заглядаючи в очі Наталі, — телеграма?
-Все добре … ба … йди чай пити, я там печиво… витягнути треба, а то згорить.
По кімнаті розплився запах ваніліну і тіста, що підгоріло. Вона чекала чогось подібного, будинок був Віктора, дістався йому від бабусі, останнім часом він почав частіше не приходити ночувати додому, посилаючись на те, що у брата затримався допізна, вони будували там свинарник.
Казав що до заморозків необхідно встигнути. До Наталки доходили невиразні чутки. Дружина брата Віктора, Світлана, все намагалася щось розповісти, натякала як могла, але вона не чула або не хотіла чути.
-Мам, – з вулиці зазирнув десятирічний Іванко, – мам там дядько Петро сусід, просить вийти.
-Бабусю, приглянь за Катериною я зараз, – сказала і накинувши пальто вийшла на вулицю.
-Так що Наталя, привіт, що я це, прийшов ось оглянути, що … Я це … Як його… це саме.
-Це ви будинок купуєте?
Кивнув.
-Ти це … не психуй, якщо не я, то хтось інший. А я це … ти живи скільки треба, поки Ксенька моя не виросте, це я для неї … ну, тут це саме, по-сусідськи.
-Дайте мені три дні і я з’їду, – сухо сказала і зайшла до хати.
-Та куди ж ти… Наталка…
Жінка мовчки зачинила двері. Слідом забіг Іванко, що розчервонівся на морозі.
-Мамо?
-Все добре синку.
-Мамо, а де тато?
Жінка обійняла рідне худеньке тільце, поцілувала у спітнілу маківку, вдихнула рідний запах і… заплакала, тихенько витираючи сльози.
-Мам, Він пішов, так? Пішов?
-Синочку, ми сильні, ми впораємося.
Заплакала Катеринка, заспокоїла її, посадила дітей вечеряти. Зайшла до кімнати до бабусі Віри. Та сиділа біля віконця, тихенько здригаючись худими плічками.
-Наталко, ти мене здаси кудись?
-Чого? Збожеволіла?
Бабуся Віра була рідною сестрою її бабусі Валі, яка померла. У бабусі Віри були дві дочки, цілком благополучні, невелике село в якому жила бабуся Віра, майже вимерло – жили тільки ті, кому не було куди їхати. Бабуся Віра опинилася ледь не на вулиці. Одна її дочка жила на іншому краю країни, а інша в невеликому містечку, недалеко від того, жила Наталка.
От якраз друга дочка попросила Наталку на якийсь час забрати бабусю, мовляв, будинок великий у тебе, вона на свіжому повітрі та з дитиною тобі допоможе. Перша обірвала будь-який зв’язок, як тільки замаячила перспектива забрати матір, так бабуся Віра і залишилася у Наталки.
-Не вигадуй, поїдемо з нами.
-Куди, Наталю.
-Поки не знаю, там видно буде.
Наталка не думала що Віктор негідник, що залишив її без житла з дітьми, вона завжди знала що будинок не її, мріяла побудувати свій, їх з Віктором та дітьми будинок, не доля. Подзвонила матері. Та заохала, погрожувала подати на зятя до суду, всіляко співпереживала.
-Що ти робитимеш? Іди до цього негідника хай дім тобі з дітьми залишає, кинь йому в морду ці гроші погані.
Мати вона розуміла, у неї давно інша сім’я, діти. Вітчим ледь дотерпів, коли Наталка закінчить школу і виставив її з дому. З Віктором познайомилася, рік зустрічалися, потім вийшла заміж. Радувалася який хороший… Мати знову зателефонувала.
-Наташа щось зв’язок перервала, а куди ти подінеш бабусю Віру?
-Ну, вже точно не до тебе привезу.
-Навіщо ти так?
-Все, мені ніколи.
Взяла стару записну книжку, знайшла номер. Вийшла надвір, набрала.
-Але, тітко Наталя, – сказала тій, на чию честь назвали, – я з Віктором розійшлася, бабусю Віру до тебе привезу?
-Ні, ти що, у мене тиск. Сиди там, що ви?
-Вона твоя мати, у тебе три кімнати.
-І що? У мене тиск, у мене приходять онуки.
-Зрозуміло.
Вони їхали у плацкартному вагоні. Худенька молода жінка, зовсім дівчисько, з великими сумними очима, хлопчик, тихий і серйозний, дівчисько з живими очима і сухенька бабуся, яка тихо витирала сльози.
— Доброго дня, тату.
-Наталю… Діти? Ой, бабусю Валю?
-Віра …
-Що?
-Це бабуся Віра.
-Проходьте, проходьте.
-Тату, ми не будемо проходити, дай будь ласка ключі від моєї квартири, вона ж ще є?
-Хто, дочко?
-Моя квартира, яку мені бабуся Маша, твоя мама заповіла.
-Аааа, так звичайно, а ви проходьте, Людо, Люся … щастя-то яке, донечка ось з онуками в гості … Люся, і це, з бабусею Вірою, давайте заходьте, заходьте. Там розумієш, люди живуть.
-Ну Ми тоді в готель, тату, поки люди нове житло знайдуть.
-Який готель, – розплився в усмішці Людмила, – що ми чужі …?
За три дні Наталка почула шепіт Людмили про те, коли з’їдуть гості
-Тату, що там з людьми? Коли вони з’їдуть?
Людмила кинула ложку, батько подавився супом, що його приготувала Наталка.
-Розумієш дочку … там …
-Та немає в тебе ніякої квартири, ти губи розкотила, батько їй аліменти до 18 років платив …
-До 16.
-Що?
— Кажу до 16, пам’ятаєте, я до вас приїхала в гості, а ви мене потягли відмову на аліменти писати?
Підібгала губи Людмила.
-То що, тату? Нам би вже визначитися, бо втомилися на пташиних правах.
-Та що ти мовчиш? Скажи їй. Немає тієї квартири давно, нема.
-Як це немає, тату?
Не дивиться у вічі.
-Ми з мамою твоєю … ми продали, гроші поділили … відразу.
-Як? Вона ж мені… Бабуся Марія мені…
-І що? Він син, дякую, що вам якісь гроші…
-Я… Дайте термін три дні…
-Донечко …
-Три дні.
-Мамо, куди ми?
-Тут жити будемо, синочку, ми ж сильні, ми впораємося. Це моя батьківщина. Нам з тобою розкисати не можна, у нас бабуся Віра та Катеринка
-Так! Я в школу після канікул тут піду?
-Так.
– Вибачте, з дітьми не здаємо.
-А Ви точно платоспроможна?
-Мені за три місяці вперед треба.
-А що, домовимося? Без чоловіка чи що?
-Ну ось така кімната, туалет зате є, інші на вулицю ходять. Вода з труб взимку гаряча, холодна є, душ у сусідки, познайомитеся з нею, вона теж одинока… Вперед за два місяці.
-А Ви маєте досвід?
-Без досвіду не беремо
-Маленькі діти?
— Вибачте, ви нам не підходите…
-Без досвіду? Ну що ж, навчитися доведеться. Мене Борис звуть, це наш дружній колектив. Молода, швидко навчиться. Дівчата приймайте…
-Нова, три дні тобі на навчання і вперед, працювати. Квартир багато здається, зараз начебто покупка пішла добре, поки на оренді посидиш навчишся і угоди почнеш укладати.
Знову три дні, думає Наталя. Бабуся, діти, ми переїжджаємо.
-Куди? — злякано дивиться Іванко.
-Побачиш!
-Ух ти! Ми тут житимемо?
-Так, це ваша з Катериною кімната, а ми з бабусею в іншій.
-А третя кому, мамо?
-А в третій ми гостей прийматимемо!
-Ууух ти, ось це так …
Плаче бабуся Віра.
-Тяжко я тобі дитинко, три роки одна живеш, це не нормально? Не було б мене, може чоловіка б собі завела, ти он яка дівка справна, здай мене…
-Що таке кажеш? Ми сім’я, зрозуміла? Сім’я. Нікому ми з тобою не потрібні, чуєш? Тільки дітям, дякую тобі, що дивишся за ними, що весь побут на тобі, ти моя помічниця, що я без тебе? Я запитати хотіла, поради. Борис Аркадійович пропонує вчитися піти, йому юрист потрібний хороший.
-Іди, дитинко, я чим можу допоможу, йди моя мила.
-Мамо, це правда, що ми квартиру купуємо?
-Катеринка підслухала?
-Її, бабуся по секрету сказала.
-Та синочок, тільки з татом розлучуся.
Іванко вже підліток, уперше заговорили про батька. Допомога, яку він обіцяв…А не було жодної допомоги…
-Мамо, це наше? Все наше? Така величезна? І в мене, і в Іванка будуть свої кімнати?
-І у бабусі, і в мене!
-Ух ти, а гостей приймати ми тут?
-Тут …
-Але, Наталю, у мами ж день народження сьогодні.
-Серйозно?
-Ну так, – невдоволеним тоном, – ти що не знаєш? 7 червня.
-Угу, лише липня.
-Так?
-Так. Тільки два роки як немає бабусі з нами, осиротіли ми.
-Як це? Ти що погань? Ти приховала від мене, що моєї мами немає?
-Я приховала? Та я тебе повідомленнями і дзвінками бомбила, ти ховалася від мене, а потім твоя донечка сказала щоб я, дала вам спокій. Сестра твоя до речі знає, попросила заощадження мамині їй відправити, їй потрібніше.
-Які заощадження?
-Не знаю, вам видніше. Ви напевно думали, що вона зі мною живе, а пенсію свою дбайливо складає для дочок улюблених.
-Так немає заощаджень чи що?
Наталя вимкнула телефон. Дорахувала до трьох. День пам’яті бабусі, вона якраз у неї. Розповідала, що Іванко відучився, знайшов гарну дівчину, Катерина школу закінчила, а в неї начебто намітилися зміни в житті.
-Ба, пам’ятаєш Сергія, – шепоче Наталя, – пам’ятаєш ти мені казала, що він хороший … Я тебе напевно послухаю … Він мені три дні дав, на роздум, сказав що занадто довго чекав. Так що ти не переживай, я не самотня.
Глянуло з-за хмарки сонечко і лагідно обійняло своїми променями Наташу. Це бабуся Віра, подумалося їй…
