Мар’яна стояла біля плити, готуючи вечерю. Її пальці механічно нарізали овочі для салату, поки думки блукали десь далеко.
Останні місяці видалися особливо важкими, кожен день перетворювався на випробування – нескінченна низка взаємних докорів, недомовок, роздратування через дрібниці.
Вона пам’ятала, як усе починалося.
Одинадцять років тому вони були впевнені, що їхнє кохання здатне подолати будь-які перешкоди. Будували плани, мріяли про майбутнє, підтримували одне одного.
Сергій тоді тільки починав свій бізнес – невелику компанію з ремонту комп’ютерів. Мар’яна працювала в рекламному агентстві. Вони економили на всьому, збирали на перший внесок за квартиру.
Перші роки були непростими, але вони справлялися разом. Головне слово – разом.
– Сергію, ти знову забув заплатити за інтернет? – запитала вона, намагаючись зберігати спокій.
Чоловік сидів у вітальні, втупившись у телефон. Навіть не підняв голови, коли відповів:
– А чому це маю робити саме я? У тебе що, рук немає?
Як же вона ненавиділа цей його тон. Поблажливий. Зневажливий. Немов розмовляє з маленькою дитиною, яка не розуміє елементарних речей.
– Тому що ми так домовлялися, – Мар’яна відклала ніж. – Я плачу за комунальні, ти – за зв’язок та інтернет. Елементарний розподіл обов’язків.
У пам’яті спливла розмова тримісячної давнини. Вони тоді довго обговорювали сімейний бюджет, розписували, хто за що відповідає. Сергій сам запропонував узяти на себе ці платежі – мовляв, йому простіше, він усе може зробити онлайн.
– Ах, давай тепер усе пригадувати! – Сергій нарешті відірвався від телефону. – А хто минулого місяця забув оплатити за світло? І борг набіг!
Це була його улюблена тактика – за будь-якого зауваження одразу переходити в напад, згадувати всі минулі промахи.
– Знаєш що?! – Мар’яна розвернулася до чоловіка. – Я втомилася від цього! Ти постійно перекладаєш відповідальність на мене. То забудеш щось зробити, то не встигнеш, то просто не хочеш. А потім ще й звинувачуєш мене!
Скільки разів вони проходили через це? Сотні? Тисячі? Ті самі докори, ті самі виправдання. Замкнуте коло, з якого, здавалося, немає виходу.
Дев’ятирічний син Тимофій тихенько прикрив двері своєї кімнати, намагаючись відгородитися від чергового скандалу. Дістав із шухляди столу навушники – подарунок на день народження. Тепер вони завжди були під рукою, маленький порятунок від батьківських сварок.
– Ну звісно, я в нас у всьому винен! – Сергій театрально сплеснув руками. – А сама-то? Вічно незадоволена ходиш, чіпляєшся до кожної дрібниці!
Вона згадала, яким він був раніше. Уважним. Турботливим. Коли вони тільки одружилися, Сергій завжди намагався передбачити її бажання.
Що змінилося? Коли їхні стосунки перетворилися на це нескінченне з’ясування, хто правий, а хто винен? Можливо, справа в його бізнесі? Останні два роки компанія зростала, з’явилися нові клієнти, більше відповідальності. Сергій став дратівливим, часто затримувався на роботі.
– Я чіпляюся?! – голос Мар’яни затремтів. – Я просто прошу тебе виконувати свою частину обов’язків! Це називається доросле життя, Сергію!
– Знаєш що? Мені набридли твої нотації! – Сергій встав і попрямував до виходу.
– Куди ти?
– Погуляти. Чи тепер і це мені заборонено?
Двері зачинилися. Звук вийшов різким, як крапка наприкінці речення.
Мар’яна опустилася на стілець, відчуваючи, як підступають сльози. До кімнати тихо увійшов Тимофій.
– Мамо, ви знову посварилися?
– Усе добре, синку. Просто дорослі іноді не можуть домовитися, – вона спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла кривою.
Тимофій був так схожий на батька – ті самі сірі очі, те саме вперте підборіддя. Особливо коли син хмурився – точно як Сергій у молодості.
Наступні дні перетворилися на справжню боротьбу. Сергій і Мар’яна існували в одній квартирі, але немов у паралельних світах.
Їхня трикімнатна квартира, що колись здавалася затишним сімейним гніздечком, тепер зберігала свої образи.
У кухні вони перетиналися за сніданком і вечерею. Спілкувалися тільки за потреби:
– Передай, будь ласка, молоко.
– Цукор закінчився.
– Тимофію потрібні нові зошити.
Сухі фрази, ніби між чужими людьми. Ні тепла, ні турботи.
Щовечора Мар’яна дивилася на заховану в шафі коробку з планшетом – подарунком на Новий рік, який обирала для чоловіка особливо ретельно. Три місяці відкладала гроші, вибирала модель, радилася з консультантами.
Вона пам’ятала, як Сергій заговорив про планшет. Як загорялися його очі, коли він розповідав про нові моделі. Тоді вона вирішила – це буде ідеальний подарунок. Можливо, він допоможе розтопити лід між ними.
Тимофій намагався розрядити обстановку по-своєму:
– Тату, дивись, яку задачку я вирішив! Хочеш перевірити?
– Не зараз, синку. Я зайнятий.
– Мамо, може, подивимося мультик разом?
– Вибач, малюк. У мене голова болить.
Дитина все розуміла. Занадто добре розуміла для своїх дев’яти років. І це розуміння відбивалося в її очах – недитячий смуток, якого не повинно було там бути.
День за днем напруга наростала. Кожна розмова могла стати спусковим гачком для нового конфлікту.
– Сергію, не забудь, завтра батьківські збори.
– Знову? Чому ти не можеш сама сходити?
– Тому що я була на минулих трьох. Тобі теж потрібно брати участь у житті сина.
– А те, що я працюю цілими днями, щоб забезпечувати сім’ю – це не участь?
І знову сварка. Знову докори. Знову грюкнули двері.
Мар’яна занурилася у спогади. Ось вони з Сергієм вибирають меблі для цієї квартири. Сперечаються, сміються, мріють про майбутнє. Ось в’їжджають, радіючи кожній купленій дрібниці. Ось привозять маленького Тимофія з лікарні…
Куди поділося те щастя? Розчинилося в щоденній рутині, потонуло в побутових проблемах?
За тиждень до Нового року Тимофій підійшов до мами із серйозним виразом обличчя:
– Мамо, а ви з татом розлучитеся?
Мар’яна застигла, вражена прямотою запитання:
– З чого ти взяв?
– У Петрика в класі батьки розлучилися. Вони теж спочатку весь час сварилися, а потім тато пішов.
У горлі встав клубок. Як пояснити дитині те, чого не розумієш сама?
– Тимошку, – Мар’яна обійняла сина, – у нас із татом просто складний період. Дорослі іноді не можуть знайти спільну мову.
Але в глибині душі вона вже не була так упевнена. Можливо, Тимофій просто озвучив те, про що вона сама боялася думати?
Передноворічна метушня захопила місто. Мар’яна з Тимофієм прикрашали квартиру гірляндами і мішурою. Сергій вдавав, що не помічає їхніх старань.
– Тату, допоможи повісити зірку на ялинку! Я не дістаю!
– Потім, синку. У мене важливий дзвінок.
І знову розчарування в дитячих очах. Знову втрачена можливість побути сім’єю.
Вечорами Мар’яна займалася підготовкою до свята. Складала список гостей, продумувала меню. Вони завжди відзначали Новий рік у колі друзів – традиція, яка зародилася ще в перший рік їхнього шлюбу.
Уляна зателефонувала за три дні до свята:
– Мар’яно, може, цього разу без нас? У вас же не все гладко з чоловіком.
– Ні, Уляно. Усе буде як завжди. Тимофію потрібне свято.
– А тобі?
– А мені потрібно хоча б робити вигляд, що все нормально.
Подруга помовчала. Вона знала Мар’яну занадто добре, щоб сперечатися.
Тридцять перше грудня настало невідворотно. Зранку Мар’яна була на ногах – готувала салати, накривала на стіл. Сергій поїхав у справах, сказавши, що повернеться до приходу гостей.
– Мамо, давай я допоможу! – Тимофій крутився поруч.
– Дякую, зайчику. Можеш нарізати огірки для салату.
Удвох вони створювали видимість свята. Розвішували серпантин, розставляли свічки, розкладали подарунки під ялинкою.
О шостій вечора все було готово. Мар’яна подивилася на себе в дзеркало – втомлені очі, бліде обличчя. Потрібно було привести себе до ладу, створити ілюзію щасливої господині дому.
Вона дістала з шафи нову сукню – темно-синю, елегантну. Купила її місяць тому, сподіваючись порадувати чоловіка. Сергій навіть не помітив обновку.
Першими прийшли Уляна з чоловіком і дітьми. За ними потягнулися інші друзі. Квартира наповнилася голосами, сміхом, привітаннями.
Сергій з’явився в останній момент. Пройшов у спальню переодягнутися, навіть не звернувши уваги на дружину.
Гості зібралися у вітальні. Діти носилися між дорослими, роздивляючись подарунки під ялинкою. Мар’яна грала роль привітної господині, посміхалася, підтримувала розмову.
Але всередині все стискалося від кожного байдужого погляду чоловіка.
– Як ви тут поживаєте? – запитала Уляна, допомагаючи розкладати салати.
– Усе чудово! – Мар’яна старанно вдавала,що все добре. – Сама знаєш, передноворічна метушня…
Але Уляна знала її занадто добре. Бачила кола під очима, помічала, як подруга уникає дивитися на чоловіка. П’ятнадцять років дружби не обдуриш награною посмішкою.
– Мар’яно…
– Не треба Уляно. Не сьогодні.
Святковий вечір котився накатаною колією. Дорослі обговорювали рік, що минає, діти хвалилися шкільними досягненнями.
Тимофій світився від щастя в оточенні друзів:
– Мамо, тату, дивіться, що ми з Олегом придумали!
Мар’яна посміхнулася синові. Сергій навіть не повернув голови.
Як боляче бачити, коли рідний батько ігнорує власну дитину.
Час наближався до півночі. Почався традиційний обмін подарунками.
Цього моменту Мар’яна одночасно чекала і боялася.
Тимофій із захопленням розгортав свої :
– Ура! Конструктор! І нова гра! Дякую!
Дитяча радість – єдине, що скрашувало цей вечір.
Сергій отримав кілька подарунків від друзів – нову сорочку, набір інструментів, книжку. Він щиро дякував кожному, жартував, усміхався.
У такі моменти він здавався колишнім – тим самим Сергієм, у якого вона колись закохалася.
Мар’яна, глибоко зітхнувши, простягнула чоловікові коробку з планшетом.
– З Новим роком, – тихо сказала вона.
У цей момент їй здалося, що в його очах промайнуло щось… Співчуття? Ніжність? Але мана тривала лише секунду.
Сергій прийняв подарунок із ледь помітною посмішкою. Навіть не подивився дружині в очі.
У кімнаті повисла дивна напруга. Ніби всі відчули: щось не так.
– А що Сергій подарує Мар’яні? – поцікавилася Уляна, не підозрюючи, яку бурю викличе її безневинне запитання.
Час зупинився. У цей момент можна було все виправити – віджартуватися, перевести розмову, придумати що завгодно.
– Дружина не заслужила подарунка на Новий рік, – сказав чоловік при гостях.
Дзвінка тиша обрушилася на кімнату. Навіть діти притихли, відчувши недобре.
Мар’яна відчула, як фарба заливає обличчя. Серце забилося десь у горлі. Приниження. Пекуче, гостре приниження перед друзями, перед дітьми, перед самою собою.
– Ой, та він жартує! – вона натягнуто розсміялася, намагаючись врятувати ситуацію. – Ми домовилися, що мій подарунок буде пізніше. Правда, любий?
Кожне слово давалося важко. Немов гострі осколки дряпали горло.
Сергій тільки хмикнув і відвернувся, демонстративно почавши розпаковувати свій новий планшет.
У його байдужості було щось особливо жорстоке. Навіть не злість – просто повна байдужість до її почуттів.
Друзі намагалися вдавати, що нічого не сталося. Перемикали увагу на дітей, на їжу, на що завгодно. Але святкова атмосфера була безнадійно зіпсована.
Залишок вечора минув як у тумані. Мар’яна механічно посміхалася, щось говорила, підтримувала розмову. Але всередині все завмерло, заледеніло.
Гості почали розходитися раніше звичайного. Усім було ніяково, усі почувалися свідками чогось ганебного.
Пізніше, коли гості розійшлися, Мар’яна мовчки прибирала зі столу. Тимофій уже спав, заколисаний святковою метушнею.
У порожній квартирі кожен рух віддавався луною. Дзенькіт посуду. Шурхіт пакетів.
Клацання кнопок на новому планшеті Сергія.
– Знаєш, – тихо сказала Мар’яна, – я ніколи не думала, що ти можеш бути таким жорстоким.
– А що такого? – він навіть не підняв очей. – Сама винна.
Кожне його слово було просякнуте отрутою.
– У чому? У тому, що прошу тебе бути відповідальним? У тому, що дбаю про нашу сім’ю?
– Ти не дбаєш, ти командуєш! Вічно вчиш мене жити!
Ці слова звучали так часто, що перетворилися на заїжджену платівку. Але сьогодні вони ранили особливо боляче.
– Ні, Сергію. Я не вчу тебе жити. Я просто хочу жити з тобою разом, як сім’я. Де обидва партнери поважають один одного і несуть спільну відповідальність. Але, схоже, тобі це не потрібно.
Наступного дня атмосфера в будинку стала зовсім нестерпною. Мар’яна сиділа у вітальні, механічно переглядаючи сімейні витрати на наступний місяць.
Цифри розпливалися перед очима. Кожен рядок у таблиці нагадував про роки спільного життя – колись вони планували бюджет разом, мріяли, будували плани…
Сергій пройшов повз, повністю занурений у свій новий планшет. Навіть не глянув у її бік.
– Нам потрібно поговорити про рахунки, – тихо промовила Мар’яна.
– Про що тут говорити? – фиркнув він. – Розбирайся сама, раз така розумна.
– Сергію, це наша спільна відповідальність.
– Знаєш що? – він різко розвернувся. – Дістала! Вічно ти зі своїми моралями!
Тимофій, почувши голос батька, виглянув зі своєї кімнати. У його очах застиг страх – той самий дитячий страх, який не повинен з’являтися в домі, де живе любов.
– Тимофію, йди до себе, – м’яко сказала Мар’яна, намагаючись захистити сина від чергової сварки.
– Так, іди, синку, – усміхнувся Сергій. – Нехай мама продовжує вдавати з себе жертву.
У його голосі звучала накопичена за роки образа. Але замість того, щоб обговорити проблему, він обрав найпростіший шлях – напад.
– Я не зображую жертву, – голос Мар’яни тремтів. – Я намагаюся зберегти нашу сім’ю.
– Яку сім’ю? – він хмикнув. – Ту, де дружина постійно пиляє чоловіка? Де кожен крок контролюється? Де не можна просто спокійно існувати?
Одинадцять років спільного життя стиснулися до цього моменту – моменту, коли слова вже не можуть нічого виправити.
– Ту, де чоловік поводиться як безвідповідальний підліток і вважає нормальним принижувати дружину при друзях!
– А, знову за старе! Може, досить уже про цей Новий рік?
– Ні, не вистачить! Тому що ти навіть не розумієш, наскільки це було боляче і принизливо!
– Подумаєш, яка ніжна! Не заслужила – значить, не заслужила.
У цей момент щось усередині Мар’яни остаточно надломилося. Немов остання ниточка, що зв’язує їх, обірвалася.
– Знаєш, – вона говорила тихо, але твердо, – я довго думала, що ми зможемо все виправити. Що це просто тимчасові труднощі. Але тепер я бачу – ти не змінишся. Ти навіть не розумієш, що робиш неправильно.
– О, почалося! – він театрально змахнув руками. – Зараз знову будеш вчити мене жити?
– Ні. Більше не буду. Я втомилася. Просто втомилася від усього цього.
Вона піднялася і попрямувала до дверей. Кожен крок давався важко, немов прощання з минулим життям.
– Куди зібралася?
– До мами. Ми з Тимофієм поживемо в неї якийсь час. Нам обом потрібно відпочити від цього… від усього цього.
– Що? – у його голосі вперше промайнуло занепокоєння. – Ти не можеш просто взяти й піти!
– Можу. І йду. Тому що я більше не вірю, що ти здатен змінитися.
Тимофій уже стояв у передпокої з рюкзаком, міцно притискаючи до себе улюбленого плюшевого ведмедя. У його очах стояли сльози, але він мовчав – занадто рано навчився стримувати емоції.
– Синку, ти нікуди не підеш! – рявкнув Сергій.
– Піде, – спокійно відповіла Мар’яна. – Тому що йому теж потрібен відпочинок від твоїх постійних скандалів.
У таксі Мар’яна міцно обіймала притихлого сина. Вона не знала, що буде далі, але розуміла одне – іноді піти це єдиний спосіб зберегти себе. Навіть якщо це завдає болю. Навіть якщо це руйнує звичний світ.
А Сергій залишився один у порожній квартирі, гортаючи фотографії в новому планшеті. Усміхнені обличчя, щасливі моменти – все це тепер здавалося кадрами з чужого життя. Він усе ще не розумів, що зробив не так.
Не розумів, чому його дружина вважає його поведінку неправильною.
І це нерозуміння було, мабуть, найяскравішим доказом того, що Мар’яна прийняла правильне рішення.
