Важкі сумки неабияк тягнули плечі. Олена не звертала на це уваги. Подумки вона перебирала покупки: «Так, сьомгу купила, печінку купила, сирок купила, ківі, апельсини, огірочки, черрі — все на місці. Моркву по-корейськи теж не забула!»
Жінка похвалила себе і усміхнулася з таким азартом, що довелося прикусити губу, а то ненароком перехожі подумають — тітка з глузду з’їхала.
А посміхатися було з чого. Олена згадала, яким хтивим поглядом оцінив її продавець полуниці. Прямо язиком зацокав — вай, вай, вай, яка жінка!
Спочатку вона навіть розгубилася, а потім — звідки це взялося! — кокетливо похитала головою і сказала:
— Так, я така!
Швидко поклала моркву в сумку і, сяючи, рушила далі за покупками.
А адже продавець мав рацію! Олена й справді сьогодні нагадувала модель з обкладинки модного жіночого журналу. І все завдяки доньці. Саме донька буквально змусила Олену купити цю прекрасну помаранчеву туніку в стилі бохо, стверджуючи — і це правда! — що вона вдало підкреслює мамині зелені очі.
У поєднанні з білими лляними брюками вийшов приголомшливий образ. А помаранчеві сережки у вигляді пелюсток троянди додали родзинку.
Зазвичай Олена на ринок бігала в джинсах і футболці, а тут вирядилася. Саме вирядилася — так вона вважала, виходячи з дому. Але отримавши кілька заслужених компліментів, жінка подумки замінила слово «вирядилася» на «нарядилася». Чому була невимовно рада.
Давно вона не відчувала себе такою красивою. До речі, вчорашній похід до перукаря також сприяв кільком додатковим компліментам. Ще б манікюр оновити. Але й без манікюру краса на всі сто.
Рідко, ох як рідко, Олена була собою задоволена. Як же це чудово — відчувати за спиною шелест крил. Навіть сумки не тягнуть, хоча це твердження вельми сумнівне.
Не вчасно машина Олени почала капризувати. Тепер доводиться тягнути сумки. Можна було б викликати таксі, але жінка, на свій сором, досі не завантажила цю програму на телефон.
Може, вона й не набирала б стільки продуктів, якби не мала машини, але сьогодні треба — ввечері очікується сімейна вечеря. Треба постаратися порадувати сім’ю смаколиками.
Пиріг із вишнями вона вже вчора спекла. Тісто на кіш із куркою чекає свого часу в холодильнику. Треба встигнути запекти червону рибку для своїх дівчат — дочки та невістки. А хлопцям — чоловікові, синові та зятю — приготувати стейки. І печінковий паштет обов’язково — онуки його дуже люблять.
Прокручуючи всі ці роздуми, Олена неспішним кроком рухалася в бік зупинки. Пару зупинок на маршрутці — і вона вдома.
Пролунав сигнал машини. Жінка ніяк не відреагувала. Знову сигнал. І знову повне ігнорування. Все просто — думки вже понесли Олену на кухню.
Третій сигнал змусив жінку здригнутися. А різке гальмування взагалі вибило з колії — Олена смішно відскочила на середину тротуару.
— Дівчино! Можна вас підвезти? — з вікна висунулася кучерява чоловіча голова.
— Женя? — придивившись, Олена впізнала свого першого чоловіка.
-Саме він, — засміявся чоловік, виходячи з машини.
Він забрав у Олени сумки, поклав у багажник і, протяжно зітхнувши, окинув Олену захопленим поглядом. Потім нахилився і поцілував у щоку.
-Ого! Оленко, роки тобі на користь! Прошу! – чоловік галантно відкрив перед нею двері машини.
-До речі, жінці непристойно натякати на вік. Сумнівний комплімент! – засміялася Олена, знову подумки висловлюючи дочці подяку за поиоранчеву туніку.
-Ну ти ж знаєш, що компліменти – не моя стихія. Скажу тільки одне, якби не мій вік, я б на тобі знову одружився.
-Ось же брехун!
Олена поправила ідеальну стрижку і засміялася, знаючи, що виглядає чудово.
Це додавало впевненості. А, як відомо, впевненість робить з жінками дивовижні речі.
-Ти мене ображаєш, — Євген розвів руками, зобразивши на обличчі повну невинність. — Я кажу чисту правду.
— Гаразд, зроблю вигляд, що повірила. Поїхали вже, бо в мене купа справ. Треба все встигнути.
-Ну ось як завжди — навіть нормально поговорити з дружиною не можна.
-З колишньою дружиною. Відчуваєш різницю?
-Відчуваю, — видихнув чоловік, ставши серйозним. — Адреса та сама?
-Та сама.
Євген закохався в Оленку з першого погляду. Вона прийшла до їхньої школи у шостий клас , у другому семестрі. Прийшла і відразу ж вкрала серце підлітка, подарувавши йому натомість своє. Перше кохання, тим більше взаємне, — це чарівне почуття.
Євген, двієчник, балагур, красень і улюбленець усіх дівчат, був готовий дістати для коханої зірку з неба. Він невідомо де купував дефіцитні тоді жуйки для Оленки. Завжди дарував перші тюльпани та букети бузку неймовірних розмірів, який так сильно любила Оленка.
Якщо Оленка хворіла, він міг принести коханій дівчині посеред січня полуницю. Де він її брав, залишалося таємницею за сімома печатками.
Все було як у казці. Але, як це зазвичай буває, у бочку меду все ж таки затесалася ложка дьогтю. Незважаючи на безмежну любов до Оленки, Женя встигав кокетувати й давати порожні обіцянки всім дівчатам, які кружляли навколо нього. Він мав славу справжнього Казанови серед старшокласників.
Любов засліплює. Олена, тиха й вірна, нічого не помічала. Або не хотіла помічати.
Минули роки. Здано іспити. Пройшов випускний.
Повним ходом йшла підготовка до весілля. Мама Олени не особливо раділа майбутній події — чи то особистий досвід, чи то життєва мудрість, а може й те й інше підказували, що Євген — не той чоловік, який зможе зробити доньку щасливою. Занадто вже вони були різні.
Марш Мендельсона, щасливі посмішки, підписи в першому сімейному документі, перший танець новоспечених чоловіка та дружини — все як у всіх.
А далі — побут, об який часто розбиваються сімейні човни. Оленка намагалася стати дорослою, намагалася вити гніздо. А вісімнадцятирічний Євген навіть не намагався дорослішати.
Але це не найстрашніше. Він обожнював компанії. Особливо ті, в яких були красиві дівчата.
Знаючи про свою чоловічу чарівність, він миттю ставав душею компанії, танучи від уваги, яку йому приділяли дівчата. Олена ревнувала. Іноді влаштовувала сцени, злячись на чоловіка за те, що він такий, і на себе за те, що стає істеричкою.
Молода сім’я розпалася через півроку після весілля.
Незабаром Євгена забрали в армію. Він писав ніжні листи, сповнені кохання та запевнень, що Олена — його єдина любов на все життя.
Вона повірила, пробачила. Після служби вони спробували знову жити разом. Кілька місяців — суцільна ідилія. А потім усе по-новому — компанії, дівчата, пізні повернення додому, образи, сварки, перемир’я.
Рік протрималися у такому ритмі. Обоє втомилися. Сварки та перемир’я виснажували їх обох. Олена мріяла про дитину, потай сподіваючись, що дитина приборкає Євгена. Але ва…ність не наставала.
Чергова сварка закінчилася розривом, який давно витав у повітрі. Олена, грюкнувши дверима, пішла від чоловіка. Два місяці Женя оббивав пороги будинку Олени, купував квіти цілими оберемками і в повному сенсі слова кидав їх до ніг коханої.
Він схуд, змарнів. Було видно — страждав. Але щось змінилося в Олені. Вона більше не вірила.
-Ні! — була відповідь Олени на чергове благання про мир.
-Це твоє остаточне рішення? — Женя дивився на кохану дівчину з благанням в очах.
-Остаточне, — видихнула Олена, відчуваючи, що серце розривається від болю.
-Це твій вибір! – буркнув молодий чоловік, розвернувся і пішов.
Він більше не прийшов. Олена видихнула, раптом відчувши себе щасливою у спокої, що запанував. На розлучення Женя не прийшов. Але їх все одно розлучили.
Через рік Олена познайомилася з молодим чоловіком, і за кілька місяців вони одружилися. На весіллі турботливі подруги пошепки повідомили Олені, що Женя теж збирається одружитися. І що його обраниця на кілька років старша за нього.
Олені тоді ця новина дуже сподобалася. Як би там не було, вона вважала себе винною і завжди хвилювалася за Женю. Але раз він збирається одружитися, значить, заспокоївся.
За дивним збігом обставин, і в родині Олени, і в родині Євгена первістки народилися практично одночасно.
Але Олена про це навіть не думала. Вона поринула у щасливе сімейне життя, у довгоочікуване материнство, лише зрідка згадуючи високого хлопця з невгамовною любов’ю.
А життя летить, аж капелюх зносить.
Ось уже й п’ятдесят набігло. Зморшки наполегливо прикрашають жіноче обличчя. Зайві кілограми настирливо осідають на талії та стегнах. Все частіше взуваєш зручні кросівки замість туфельок на підборах, все рідше хочеться сперечатися, все частіше хочеться просто посміхнутися.
Онуки називають бабусею і просять пиріжків з вишнями. Іноді стає страшно від усвідомлення того, що велика частина життя прожита. Іноді навалюється ностальгія за юністю. Але коли поруч коханий чоловік, улюблена родина, можна впоратися з усіма проявами віку.
Адже так воно й є — які ж наші роки!
Чи згадувала Олена першого чоловіка? Ну звичайно! Це ж життя — іноді пробіжишся пам’яттю по звивинах молодості. Та й не тільки згадувала.
Навіть бачилися на зустрічах випускників. Навіть танцювали і навіть по-доброму жартували над своїм невдалим першим коханням.
Під час танцю Олена відчула, як сильно Женя притиснув її до себе, як стиснув її долоню, з такою щемливою ніжністю дивився в її зелені очі. Та й голос його охрип, коли він намагався зробити комплімент.
А потім Женя, немов повернувшись у молодість, жартував за столом, зачаровуючи брутальним поглядом усіх жінок навколо.
Олена лише посміхалася, дивлячись на те, що відбувається, і дякувала долі за коханого чоловіка. А ще трохи шкодувала дружину Євгена. Правда, ходили чутки, що вона тримала його в їжакових рукавицях.
Вони ще пару раз бачилися мимохідь — то в магазині обмінялися кількома словами, то одного разу Женя навіть підвіз Олену з донькою на тренування.
Вони завжди раділи зустрічі, завжди, розмовляючи, сміялися, жартували один над одним, ніби не було ні сварки, ні образи. А прощаючись, Олена завжди помічала в очах Євгена дивний смуток. Мабуть, через молодість…
Він уже дідусь. Вона вже двічі бабуся. У кожного своє життя. Давно не бачилися, а тут всесвіт знову дозволив їм зустрітися.
-Євгене! Що це таке?! Коли встиг так від’їстися? – сміялася Олена, вказуючи на випираючий чоловічий живіт.
-Коли, коли? За роки старанної праці! Ми ж з тобою, напевно, років п’ятнадцять не бачилися. Це моя гордість! – чоловік погладив живіт. – Нехай народ знає, що я добре їм. Раз добре їм, значить добре заробляю!
-А це що? – Олена реготала, втупившись у досить довгу бороду.
-Це брутальність! – Женя скорчив смішну гримасу. – Хочеш, по секрету скажу, навіщо я відростив бороду? – запитав Женя, виразно поглянувши на Олену.
Цей погляд змусив жінку випрямити спину і вкотре пообіцяти, що при зустрічі розцілує розумну доньку і що й надалі прислухатиметься до її порад щодо вибору одягу. І обов’язково купить те розкішне пальто, про яке мріє вже кілька днів. Олена почувалася чудово, а виглядала ще краще.
-Ну давай, навіщо тобі ця рослинність, – жінка кокетливо надягла окуляри, вдаючи, що хоче краще роздивитися бороду.
-Борода – найкращий спосіб приховати друге підборіддя, – з видом шпигуна промовив Женя.
Вони обоє засміялися. Несподівано Женя став серйозним. Але й це ще не все. Він — раптом! — поклав руку Олені на коліно і подивився на неї надто виразно.
-А знаєш, адже ти фатальна жінка, — голос чоловіка тремтів.
-Я?! — Олена обережно зняла чоловічу руку зі свого коліна. — Чому це раптом?
-Я ж так і не зміг тебе забути, — серйозно відповів чоловік.
-Женя! Давай залишимо це в минулому, – Олена спробувала знову перевести розмову в жартівливе русло.
-Дружину люблю, тебе…любив, люблю і завжди буду любити. Ось так.
-Женя…
-Та не треба нічого говорити, просто знай, що ти фатальна жінка.
-Євгене! Я — квочка, яка тільки й робить, що пече пироги та бавиться з онуками. Я навіть як слід не працювала. Розчинилася у сімейному житті, у вічних домашніх справах. Я бігаю у кросівках, вже давно забувши про підбори. А фатальні жінки — вони модниці, завжди у повному параді, з макіяжем…
-Ні, — перебив Олену Євген, похитавши головою. — Ти не розумієш.
-Що не розумію?
-Фатальна жінка — це та жінка, яку не можна вигнати зі свого серця. Не можна забути. І це саме ти, Оленко!
Він назвав її так, як називав у юності. Десь у душі спалахнула туга за минулою молодістю.
-Євгене, спасибі за такий неординарний комплімент. Ти таки став справжнім майстром компліментів. Я це оцінила.
Олені стало радісно, що вони під’їхали до її будинку. Їй хотілося швидше закінчити цю розмову.
-Спасибі тобі, – повторила жінка.
-Це тобі спасибі, що ти була і є в моєму житті.
Женя вийшов з машини, відчинив перед Оленою двері, допоміг вийти, дістав сумки з багажника і доніс до під’їзду.
-Можна поцілувати тебе в щічку? — збентежившись, ніби знову повернувшись у дитинство, запитав Євген.
-Ні-і! — кокетливо відповіла Олена, простягнувши руку для поцілунку.
-Ну ти точно фатальна жінка, — засміявся чоловік і галантно, немов середньовічний лицар, припав губами до жіночої руки.
Увійшовши до квартири, Олена поставила сумки на кухні й одразу підбігла до дзеркала. На неї дивилася симпатична і, що дуже важливо, модно вбрана особа з пустотливими зеленими очима. Справжня фатальна жінка!
Олена випрямилася, думаючи, що все-таки жінці дуже важливо чути компліменти, тим більше від першого кохання.
Вона підморгнула відображенню, поправила туніку, провела руками по струнких стегнах і промовила:
-Ну що, фатальна жінко, підемо готувати вечерю для родини?
