Всім привіт. Ось і я наважилася поділитися своєю ситуацією з громадськістю, так би мовити. Звати мене Василіса, мені 58 років. Є чоловік, на 5 років старший.
Зараз працюємо, але останні роки півтора подумуємо про пенсію. За життя встигли щось досягти, а щось просто накопичили. Загалом усе як у всіх: радіємо тому, що маємо, але хотілося б більше.
Коли діти були малі, їх вихованням займалася я. Хлопчик і дівчинка з різницею в півтора року. Я пам’ятаю ті часи дуже виразно, і повірте, що жили діти дружно. Напевно, завдяки житловим умовам. Ми маємо чотирикімнатну квартиру. Потреби сидіти один у одного на голові не було жодної. Особисте місце, своя територія. Саме те, що потрібно людині будь-якого віку.
Вони ходили в одну школу, всіляко допомагали одне одному, потім пішли вузи, і зв’язок став помітно губитися. Син довго не міг знайти собі дівчину. Були, звісно, якісь спроби. Але закінчувалося все приблизно однаково: кілька місяців депресії та сумні очі з темними колами під ними.
Дочка, навпаки, хотіла всю себе присвятити навчанню, а згодом зробити хорошу кар’єру. Але почуття самі привели її до хлопця, який згодом і став її чоловіком. Потім народився онук, і дочка стала класичною домогосподаркою. Професія, яку вона опановувала, досить динамічно розвивається і з кожним роком дочка втрачала кваліфікацію. Цей факт для мене особливо сумний.
І ось нарешті син знайшов собі наречену. Спокійна дівчина з іншого міста. Розписалися, не робили галасливого весілля. Ми з батьком подарували молодій родині добрий конверт із грошима. Щоб був якийсь розвиток. Час зараз не спокійний, гроші всім потрібні. Син узяв кредит на квартиру та авто. Однією проблемою поменшало.
Але, виявилося, ми дуже помилялися. Це якраз таки був лише початок. Почну, мабуть, із дочки. Роль материнства їй дуже близька. Вона хоче стати фахівцем, повернутися у професію та вирішувати поставлені завдання. Онучку вона любить, але не розуміє, як можна витрачати вільний час на сім’ю. Каже, важко неймовірно.
Її чоловікові це не дуже до душі, а тим більше що квартира його. Виходить, що кожен раз у сварці він використовує цей козир, щоб закрити рота дружині.
Це прикро, особливо коли розумієш, що вдіяти вже нічого не можна. Не те щоб він був поганою людиною, але в його розумінні чоловік повинен приносити гроші, а жінка стежити за будинком та дітьми. Але доньці такий підхід не близький.
Син теж почав розчаровуватися у шлюбі: дружина пиляє. Не хоче вона виплачувати гроші за кредит із частини своєї зарплати. А потім ще й за плитою стояти. Молодість у неї одна, і свої кошти їй знадобляться на щось корисніше. Це, звісно, за її словами. Якщо він чоловік, то нехай він і працює. Ось такі нині запити у панянок.
Ось син і здався першим. Зустрівся із сестрою, поскаржився на життя. Вона теж не залишилася осторонь. І ось що вони вигадали. Повідомили нас, щоб ми, у нашому віці, писали заповіт. Квартира хороша, район сприятливий. Їм, бачите, потрібніше. Батьки повинні допомагати дітям.
А ми ще самі працюємо. Руки-ноги, слава богу, у нормальному стані. Як і голова. У планах трохи відпочити, зайнятися цікавим хобі, мандрівками. Ми розраховували, що діти вже дорослі, може, й нам почнуть допомагати. А тут такі новини. Але син був абсолютно непробивним. Вимагав, навіть репетував. Стояв на своєму.
Ось тепер ми з чоловіком порадилися і дійшли такого висновку: квартиру ми розміняємо. Двокімнатної нам вистачить із головою, та й платити менше треба буде. А гроші, що залишилися, розділимо навпіл між дітьми. Повірте, там зовсім небачені багатства вийдуть. А якісь кошти і у нас відкладено на чорний день.
Але тепер наше ставлення до спадкоємців змінилося повністю. Було ухвалено рішення стати з ними жорсткішими. А це означає ніякої допомоги в майбутньому. Ні грошима, ні подарунками. Батьки починають жити для себе. Діти вже дорослі. І досить нахабні. Нехай вирішують свої проблеми самі. Ось думаємо, чи це нормально.
Може, ми надто суворі, і вимога про заповіт не така вже й погана ідея? Можливо, це згуртує, допоможе дітям, а ми тільки дарма на них лаємось? Чоловік непохитний. А я все ще маю сумніви. Ну, життя покаже. Дякую, що прочитали, навіть якось легше на серці стало.
