— Відчепися від мене! Я не обіцяв одружитися з тобою! І взагалі я навіть не знаю, чия це дитина.
А може, це взагалі не моя? Тому, гуляй собі вальсом, а я, мабуть, поїду . — Так сказав Віктор ошелешеній Валентині.
А вона стояла і не могла повірити ні своїм вухам, ні своїм очам…
Чи це той Віктор, який кохав її і носив на руках? Чи це той Вітя, який називав її Валюшенькою і обіцяв манну небесну?
Перед нею стояв злегка розгублений, а тому сердитий, чужий чоловік…
Поплакала Валюша тиждень, помахавши Віктору назавжди ручкою, але через вік – їй було вже тридцять п’ять, свою непримітність, а значить малу ймовірність знайти жіноче щастя, вирішила залишити дитину…
Народила Валя в призначений термін крикливу дівчинку. Назвала Марією. Дівчинка виросла спокійною, безпроблемною і не доставляла своїй матері ніяких клопотів.
Ніби знала, що хоч кричи, хоч не кричи, а нічого не доб’єшся…
Валя непогано ставилася до доньки, але було видно, що справжньої материнської любові у неї не було – начебто і годує, одягає і іграшки купує. Але щоб зайвий раз дитину обійняти, приголубити, погуляти з нею – ні. Цього не було.
Маленька Марійка часто тягнула руки до матері, але та відштовхувала її. То вона зайнята, то багато справ, то втомилася, то голова болить. Так і не прокинувся у неї інстинкт, мабуть…
Коли Марійці було сім років, сталася небачена річ – Валя познайомилася з чоловіком. Мало того, додому його до себе притягла! Все селище про це пліткувало! Яка Валька жінка легковажна.
Чоловік несерйозний, немісцевий, постійної роботи немає, живе незрозуміло де! Може взагалі шахрай…
Валя працювала в місцевому магазині, а він у них підрядився розвантажувати машини з товаром. На цьому професійному ґрунті у них і закрутився роман.
А незабаром Валя запросила новоявленого нареченого до себе жити. Всі сусіди засуджували жінку — притягла додому невідомо кого! Про доньку б маленьку подумала, базікали сусіди.
Ще й мовчун, слова з нього не витягнеш. Значить, щось приховує.
А Валя нікого не слухала. Немов розуміла, що це її останній шанс жіноче щастя своє здобути…
Але незабаром думка сусідів змінилася щодо цього небагатослівного на перший погляд чоловіка.
Будинок Валентини без чоловічих рук занепав і потребував ремонту – Ігор, так звали чоловіка, спочатку підправив ґанок, потім залатав дах, підняв повалений парканчик.
Кожен день він щось ремонтував і будинок кращав на очах. Побачивши, що у чоловіка руки ростуть звідки треба, люди почали звертатися за допомогою, а він говорив:
-Якщо ти старий або зовсім бідний, то я тобі допоможу. А якщо ні, то плати грошима або продуктами.
З одних брав грошима, з інших консервацією, м’ясом, яйцями, молоком. У Валі був город, а худоби не було — куди без чоловіка. Тому раніше вона Марійку не часто балувала сметаною та молочком.
А зараз у холодильнику стали водитися і вершки, і молоко домашнє, та масло.
Словом, у чоловіка Ігоря руки були золоті. І Валюша, яка ніколи красунею не була, перетворилася з ним — прямо світилася вся, подобрішала, пом’якшала ніби.
До Марійки стала навіть ласкавішою. Посміхається, а у неї, виявляється, ямочки на щоках.
А Марія росла собі, до школи вже ходила. Одного разу сиділа вона на ґанку, та спостерігала, як дядько Ігор працює, а в його руках все вдається. А потім пішла до подружки в сусідній будинок. А прийшла тільки ввечері, загулялася. Відкривши хвіртку, дівчинка остовпіла…
Посеред двору височіли… гойдалки! Вони злегка гойдалися від подиху вітерця і так і манили до себе, так і кликали…
-Це мені?! Дядько Ігорю! Це ви зробили мені? Гойдалки?!! – не вірила своїм очам Марія.
-Тобі, Маріє, звичайно тобі! Приймай роботу! — радісно засміявся зазвичай нетовариський дядько Ігор.
І Марія сіла на сидіння і розгойдувалася сильно туди-сюди, а вітер свистів у неї в вухах і щасливішої дівчинки не було на всьому білому світі…
Валя йшла рано на роботу, тому готування на себе теж взяв дядько Ігор. Він готував сніданок, обід. А які він пік пироги, а запіканки!
Саме він навчив Марію смачно готувати, та столи накривати. Стільки талантів виявилося в цьому нетовариському, мовчазному чоловікові…
Коли настала зима і день став коротким, дядько Ігор проводжав і зустрічав її зі школи. Він носив її рюкзак і розповідав їй історії зі свого життя. Розповідав, як доглядав за тяжко хворою матір’ю, продав свою квартиру, щоб допомогти їй. І як рідний брат вигнав його з рідного дому обманним шляхом.
Він навчив її ловити рибу. Влітку, на світанку, вони ходили вдвох на річку і сиділи тихо, чекаючи клювання. Так він навчив її терпінню.
А в середині літа дядько Ігор купив їй перший дитячий велосипед і вчив на ньому кататися. Він мазав їй коліна зеленкою, коли вона розбивала їх, падаючи.
-Ігорю, вб’ється ж дівка. — бурчала мати.
-Не вб’ється. Вона повинна вчитися падати і підніматися знову. — відповідав він їй твердо.
А одного разу на Новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани. Увечері вони сіли за святковий стіл, який накрив дядько Ігор за допомогою Марії.
Вони вітали один одного, сміялися і цокали келихами. Всім було смачно і весело. А вранці Валя та Ігор прокинулися від пронизливого крику і вереску Марії.
-Ковзани! Ура!!! У мене є справжні ковзани! Білі і нові! Дякую, дякую!!! – кричала Марія, виявивши під ялинкою шикарний подарунок.
Дівчинка притискала їх до грудей і по обличчю її текли сльози щастя…
А потім вони з дядьком Ігорем пішли на замерзлу річку і він довго розчищав сніг з льоду, а вона йому допомагала. Потім вчив її кататися. Вона падала, але він терпляче вів її за руку, поки вона не навчилася міцно стояти на ногах. А потім змогла проїхати по-справжньому і жодного разу не впала.
Марія раділа і верещала від щастя. А коли вони вже йшли з річки, кинулася йому на шию:- Дякую тобі за все! Дякую, тату…
Тепер плакав Ігор. Від радості. Він потайки змахував скупі чоловічі сльози, щоб Марія не побачила, але вони котилися самі собою і відразу замерзали на морозному повітрі…
Потім Марія виросла. Поїхала вчитися в місто. І у неї було дуже багато складнощів у житті. Як, напевно, і у всіх. Але він був поруч завжди. Він був на її випускному. Він возив їй до міста сумки з продуктами, щоб, не дай Бог, його донечка, його Марійка не голодувала…
Він вів її під вінець, коли Марія виходила заміж. Разом з її чоловіком він стояв під вікнами пологового будинку, чекаючи новин. Він няньчив своїх онуків і любив їх так, як не люблять іноді рідних.
А потім він пішов, як колись підемо ми всі. На прощанні Марія разом з матір’ю стояла в глибокій скорботі і кинувши жменю землі, важко зітхнувши, сказала:
-Прощавай, тату… Ти був найкращим батьком у світі. Я завжди буду тебе пам’ятати…
І він залишився в її серці назавжди.
Не як дядько Ігор, не як вітчим, а як Батько… Адже батько іноді не той, хто народив, а той, хто виховав, хто ділив твій біль і радість. Хто був поруч…
Спеціально для сайту Stories
