– Мамо, навіщо їхати? А я? На два тижні сам? А що їсти? – Ярослав заглянув у холодильник, переконавшись, що приготованої їжі в ньому зовсім мало. Ну, якщо тільки на пару днів. Він знову подивився на матір, і в його очах застигло здивування.
– Ярику, я всього на два тижні, а ти тут залишайся, господарюй. Та й не вперше їду, пора звикнути, тож будь самостійним.
Валентина Василівна, жінка досить велика, навіть огрядна, зростом вище середнього, вже прибрала волосся, піднявши його вище, як вона любить робити багато років.
У неї в одязі і в зовнішності все просто, без вишукувань і зайвих деталей. Ось і зараз, зібравшись на відпочинок, поклала в сумку спортивний костюм, ще кілька необхідних речей, застебнула на блискавку і пішла відкривати двері.
– Яночка, проходь. – Зустрівши погляд двадцятитрирічної Яни, трохи здивованої, вона привітним жестом вказала на зал.
– А я йду і думаю, що за терміновість, може, щось сталося.
– Нічого не сталося, абсолютно нічого, просто я сьогодні їду і прошу тебе про допомогу…
Яна працювала в аптеці, якраз зайняла місце Валентини Василівни, як тільки вона вийшла на пенсію. До того ж сама Валентина Василівна ввела її в курс справи, переживала за залишене місце роботи, якій присвятила багато років. А потім вони подружилися.
– Ярик, це Яна, зустрічай!
Він кивнув їй як старій знайомій, хоча бачилися вони разів три тут же, коли Валентина запрошувала Яну до себе.
– Ось, Ярик, це твоя «швидка допомога», – вона вказала на Яну. – Яночко, знаю, що не відмовиш… я їду на два тижні… хочу попросити: врятуй Ярика від голоду, буквально пару раз на тиждень забігай, супчик звари хоча б, а то ж він не вміє готувати, все життя з мамою живе, одним словом, «мамин синочок».
Яна зніяковіла, ніби поперхнулася власними думками.
– Що, Яночко, не зможеш? Я тебе засмутила своєю пропозицією?
– Ні-ні, – скромна Яна ще більше зніяковіла і поглянула на Ярослава. – Не знаю, чи зручно…
– Зручно! Так, Ярику? – Валентина Василівна зловила погляд сина. – Погоджуйся, а то без гарячого схуднеш.
– Так, я згоден, буду вдячний.
*****
Потяг рушив, вагон наповнився звичними звуками.
– Як же ти, Валечка, сина залишила одного? Він же у тебе…
– Хочеш сказати: «мамин синочок»?
Сусідка винувато посміхнулася.
– Ну чому відразу «мамин синочок»? Я не це мала на увазі. Просто розумію, що Ярослав з тобою живе, звик… Вона називала її ласкаво, по-дружньому Валечка.
Валечка без тіні образи посміхнулася.
– Все правильно, Ярик до тридцяти років за мою спідницю тримається, одружитися ніяк не виштовхну, каже: «Мені, мамо, і з тобою добре». Старший у мене давно одружений, онуки скоро дорослими будуть, а ось Ярик… розлінився, мама приготує, прибере, вислухає…
Тепер уже посміхнулася Марія Марківна.
– Ну, з іншого боку, це ж добре, навіть приємно.
– Звичайно приємно, особливо якщо неодруженому синові тридцять років, а матері сімдесят.
Валентина Василівна придумала собі відпочинок у Трускавці, та ще й подругу переконала поїхати з нею. І ось дві жінки вибралися із затишного Харкова і вирушили до санаторію, коли осінь була в самому розпалі.
Марія спочатку була проти, але раз Валечка їде, то можна і за компанію.
Замість озера – басейн. І це анітрохи Валентину Василівну не бентежило. Вона занурювалася з трепетом у воду і на обличчі відбивалося блаженство, яке передавалося навіть іншим.
– А ти з водою вітаєшся? – запитувала вона Марію. І та, яка знала Валентину добрий десяток років, не переставала дивуватися.
– А навіщо з водою вітатися?
– Ну, як же, вона ж жива, вона нас лікує.
Марія вважала все це дивним, але, дивлячись, як щиро радіє подруга, погоджувалася.
– Ой, Валечка, пощастило твоїй старшій невістці, ти просто знахідка для неї. Спокійна, розуміюча і… трохи дивна.
– Молодшій теж пощастить, якщо мій дурень не проґавить, – відповіла Валентина Василівна, плавно рухаючись у воді. – Хоча, він, звичайно, не дурень, він у мене з освітою, працює і взагалі хороший хлопчик.
*****
Яна застигла перед дверима своєї доброї знайомої, як укопана. Чого їй коштувало прийти сюди, тим більше погодитися.
Валентину Василівну вона обожнювала. Так, саме обожнювала – як наставника, як добру знайому, майже подругу, хоча різниця у віці – ціла прірва.
Вона і додому до неї прийшла вперше з величезним бажанням подружитися ще більше. А там – Ярослав. Для неї це стало тоді сюрпризом.
Їй здавалося, що обидва сини Валентини Василівни давно одружені і у них підростають діти.
Зі старшим – так і було. А ось молодший… він зустрів Яну, здавалося, без емоцій. Стримано привітався і пішов до своєї кімнати. Валентина Василівна буквально витягла його на чай з тортом.
А потім Яна прийшла ще раз, і ще. І цей неодружений хлопець, син Валентини Василівни, їй сподобався. Напевно, з першого погляду сподобався, і, звичайно, вона зрозуміла наміри Валентини Василівни, але, натрапляючи поглядом на Ярика, ніяковіла як школярка, тому що постійно думала про те, що у нього хтось є. І ось ця неясність вибивала дівчину з колії.
Вони розмовляли з Валентиною про роботу. Дуже багато розмовляли. Але про Ярослава – ні слова.
І Яна вже подумала, що вона й не збиралася їх знайомити, просто вийшло випадково, що Валентині Василівні подобається з нею спілкуватися і що Яна, мабуть, є та нитка, яка пов’язує її з колишньою роботою.
І раптом запрошення і прохання… незвичайне прохання, допомогти приготувати обід синові.
Можна було знайти десятки способів, як вижити тридцятирічному, дієздатному хлопцю без мами. Тим більше, що він працює і навколо повно кафе і їдалень.
І Яна це все зрозуміла, але відмовляти не стала. Звичайно, вона допоможе. Борщ – будь ласка, котлети – із задоволенням, оладки – із радістю!
– Привіт! Ну ось, прийшла, як і обіцяла. – Вона вперше увійшла в квартиру за відсутності Валентини Василівни.
– Заходь, – Ярик запросто взяв її пальто, повісивши його на вішак, і якось ліниво повернувся до вітальні. – Сідай! – він показав на крісло.
– Слухай, я обіцяла Валентині Василівні допомогти тобі приготувати обід…
– Так завзято рвешся на кухню? Ну, добре, ходімо, я б з’їв чогось смачного…
– А що хочеш? Може суп зварити?
– Суп потім, давай оладки, я їх люблю, мама часто робить…
Яна розгублено оглянула шафки.
– А-аа, зрозумів, дивись, тут борошно, он в холодильнику все інше, ось сковорода, вмикається ось так…
– Дякую.
Він сів навпроти.
– Може, в зал підеш, не можу, коли за мною спостерігають.
– Так, будь ласка, не буду тебе бентежити. – Він вийшов.
Хвилин через двадцять, коли Ярослав відірвався від телевізора, почувся запах гару в квартирі, і тоді він заглянув на кухню, намагаючись зрозуміти, що там підгоріло.
Яна мила сковороду, а на тарілці лежали майже згорілі оладки. Вона схопила їх і викинула у відро.
– Навіщо? – Тільки й встиг запитати Ярослав. – Підгорілі теж смачні.
Вона повернулася до нього. У її великих очах – сльози. Ярослав тільки зараз розгледів, які в неї красиві очі.
Вона спробувала посміхнутися.
– Смієшся? Звичайно, сама винна, погодилася на авантюру…
– А в чому авантюра? Допомогти – це хіба авантюра?
– Може, і ні, але якось соромно. Взялася готувати і все зіпсувала…
Він підійшов до неї, взяв з рук рушник, кинув його на спинку стільця.
– Та й добре, подумаєш, оладки…
Він обійняв її і, злегка нахилившись, поцілував.
*****
Вже стемніло, а вони так і лежали на дивані, обійнявшись.
– Темно, мені треба бігти додому… а я тобі так і не приготувала нічого…
– Хочеш їсти? – запитав він.
– Хочу.
– Тоді полежи ще трохи, я скоро.
Він пішов на кухню, і вона слухала, як брязкав посуд, потім почувся приємний запах, який дратував її все більше. І вона, відкинувши ковдру, зісковзнула з ліжка і пішла на кухню.
– Пригощайся! – Ярик махнув рушником, вказавши на стіл.
Оладки, ароматні, гарячі, із золотистою скоринкою, зі сметаною, вже були на столі.
Вони їли з таким апетитом, що навіть не було часу перекинутися парою слів.
– Я обов’язково помию посуд. Дякую, так смачно вийшло, – вона опустила голову.
– Що не так? – занепокоївся Ярослав.
– Соромно, звичайно, але я так не вмію. І взагалі, я не дуже готую…
– Та й добре, – він знову обійняв її. Приходь завтра на борщ. Обіцяю, буде смакота.
*****
Валентина Василівна поверталася з легким серцем. Онуки старшого сина дзвонили часто, та й у сина з невісткою все було в повному порядку. Молодший син теж дзвонив, і Валентина Василівна, запитавши, чи приходила Яна допомогти приготувати, почула відповідь Ярика, що приходила і допомагала.
Не просто допомагала, а готувала оладки, борщ, котлети, салати.
Щодо салатів Ярик сказав правду. А ось борщ вони варили разом.
– Так швидко? – Валентина Василівна, зустрівши Яну і посадивши сина та гостю за стіл, дізналася про їхнє рішення одружитися.
– Мамо, ти казала, що мені вже тридцять років, – нагадав Ярик.
– Казала, пам’ятаю… але минув лише місяць, як я приїхала з санаторію, а ви вже одружуєтеся. – Вона подивилася на збентежену Яну.
– Хоча, я рада. Ну, що діти, настав час вам жити окремо. Тим більше, Яночка чудова господиня, з нею точно голодувати не будеш.
– Так, мамо, жити будемо окремо, але поруч.
– Поруч – це де? У сусідньому районі?
Ярик і Яна переглянулися.
– На сусідній вулиці? – уточнила Валентина Василівна.
– На одній вулиці, – сказав син.
– Ти ще скажи: в одному будинку.
– Не в одному, але в сусідньому. – Ярослав показав у вікно побудований будинок. – Мамо, квартиру там візьму. В іпотеку.
– Слава Богу, а я вже думала, ти ніколи не відчепишся від маминої спідниці.
*****
Коли Яна і Валентина Василівна залишилися наодинці, дівчина занепокоїлася.
– Валентина Василівна, знаєте, я дуже рада, що так вийшло… Ярик мені відразу сподобався… і він теж сказав потім, що і я йому відразу сподобалася. Але я хочу вам зізнатися…
– Яночко, не лякай мене, в мої роки хвилюватися шкідливо, адже я хочу ще онуків дочекатися…
– Я хотіла зізнатися, що обдурила вас тоді, що вмію готувати. Я… я не вмію готувати, ну, поки що погано готую…
– Ніколи не треба говорити, що ти щось робиш погано, – зупинила її Валентина Василівна, – треба говорити: «я обов’язково навчуся».
– Добре! Я навчуся! Я обов’язково навчуся! Та й взагалі, салати, каші можу… А ще Ярик навчив мене борщ готувати… я ось тільки одне не зрозуміла: звідки він все це знає, так смачно готувати вміє…
Валентина Василівна розсміялася і обійняла майбутню невістку.
– Дитинко, так на те він і «мамин синочок», щоб вміти… не дарма зі мною до тридцяти років жив.
– Так ви знали, що Ярик цілком може собі обід приготувати?
– Звичайно знала, хто ж свого сина не знає… а твої кулінарні здібності мене не турбують, було б бажання… і воно у тебе є.
Спеціально для сайту Stories
