Мені вже за 60. От життя пройшло, а я і не жила. Я весь час чекала, що ще трохи і почнеться в мене те саме життя. Адже мені завжди чогось не вистачало. І я думала: “Ось ще трохи, і буде щастя”… Ні, щастя у мене, звичайно було, але в далекому дитинстві.
Коли дитині, в принципі, і не треба нічого, аби мама та тато були поруч і любили. А я потім почала зрости. Швидко набридло сільське життя з його одноманітністю — доїння вранці, кури, свині. І думала я: «Ось закінчу школу, поїду в місто, тоді і заживу». Втекла, вступила в училище.
«От закінчу, влаштуюся на роботу, тоді все буде добре», — думала я тоді. І все чекала, коли це «добре» настане. Вивчилася, начебто і робота є. І навіть непогана, але тепер би вийти заміж, тоді й настане світле майбутнє. І вийшла заміж. За хорошу людину, але перші роки не було дітей.
«Ось будуть діти, тоді заживемо як люди. Буде у нас справжня сім’я», – думала я і страждала, що не як у всіх. Чекала… За лікарями та бабками бігла. І діти з’явилися. Спочатку хлопчик – Дмитро, а потім донечка – Вірочка. Чоловік був на сьомому небі від щастя. Перший, син!
А на доньку взагалі надивитися не міг. Сукні дарував. Тоді важко було щось дістати, але ж він знайшов. Але мені було не до сукні, хоча вона мені дуже подобалася. Повісила її в шафу і все думала: «Ось підростуть діти, стане легше. Тоді і надягну, зачіску зроблю, крила розправлю».
І все чекала, коли ж виростуть Дмитрик з Вірою, а то хвороби замучили, капризи їх, ночі безсонні. Куховарство без кінця та краю та прибирання, прання, яка тут сукня… Виросли трохи діти, садок, школа, але крила не розправлялися. Квартиру нову чекала, трикімнатну.
Отримати швидше, обставити. Стінку шведську, кришталь за скляними дверцятами, килими … Ось на новосілля і одягну я ту сукню, а поки почекає вона до кращих часів. Обставили нову квартиру, але новосілля не було. На машину в чергу стали. Гроші відкладали.
За кожну копійку тряслася. Зайвого боялася дозволити. Думала – ось купимо машину, потім підвищать чоловіка на посаді, тоді заживемо вже як люди. І сукню надягну… Роки минали. Дітям до інституту треба. От вступлять, вивчаться, людьми стануть, роз’їдуться, — тоді й заживемо для себе.
І чекала я, коли, нарешті, настане справжнє життя і одягну я ту сукню, яка так і висіла в шафі. Нікому я вже нічого не буду винна. Свобода. Але не встигла зітхнути. Почала мріяти про онуків. В усіх онуки є, а в мене немає. І все чекала, коли ж. Коли ж прийде довгоочікуване щастя.
Коли з’явилися онуки, я допомагала, звичайно, але було важко. І мріяла, що підростуть і вони. Тоді я візьме їх за руки, підемо у парк. Красиві онуки і я – у гарній сукні, але діти з онуками переїхали до іншої країни. Там і живуть до цих пір. Плакала я, а потім із чоловіком купили дачу.
Давно я про дачу мріяла, але й тут не раділа. Все думала, ось відремонтуємо її, розширимо, тоді і заживемо, а до того часу все гроші збирали. Я навіть їздити туди не любила. Все чекала, коли ж зробимо з неї «цукерку», тоді й натішимося. Покличемо сусідів, надягну сукню і святкуватимемо.
І так усе життя. Взимку чекала я літа, влітку — зиму. У спеку чекала дощу, в дощ — сонця. Я все майбутнього якогось чекала. Життя на потім відкладала. Мене подруга все в храм кликала, а я говорила: «Ось постараю – потім». А потім я захворіла. Дивлюся назад – скільки ж я пропустила.
Мені б радіти – все ж так добре складалося в моєму житті. Робота, чоловік, діти. Повернути б усе. Я б кожного дня спасибі говорила. Селу, де на світ з’явилася. Світанкам та заходом сонця. Посмішкам сина, доньки, першим словам. Як швидко вони виросли. Хоч би дякую говорила.
Скільки всього хорошого було, але я все думала: «Ось ще трохи, і настане справжнє життя». А те саме справжнє не бачила, не хотіла. Не вміла бути щасливою. Не жила, а ніби репетирувала життя. Так і промайнули роки. Навіть сукню берегла до кращих часів. Так і не наділа жодного разу.
