Мій ранок розпочався доволі “цікаво” та насичено .
Не почувши вчасно будильник, я прокинулась хвилин за 5 до запланованого виходу…
Їсти вже не було часу. Чай чи каву теж нема коли заварювати . Побігла до ванної вмитися та почистити зуби, а вже на роботі, думаю, трохи попоїм…
Ага… з просоння схопила один тюбік – швидко нанесла крем на обличчя, схопила інший – почистила зуби…
І тут я відчуваю, що щось не те – крем пече обличчя, а в роті дивний неприємний жирний присмак…
Дивлюся в дзеркало… обличчя намащено зубною пастою, а зуби почистила кремом для обличчя… Але на цьому моя комедія тільки розпочалася….
Швидко одягаюсь, хапаю ключі та гроші на проїзд. Хапаю сумку, вибігаю з квартири, зачиняю двері, біжу вниз на вулицю.
Згадую, що, начебто, не вимкнула газ і забула про світло у ванній кімнаті… Якщо друге нестрашно, хоча потім відобразиться у платіжці, то газ – страшно…
Біжу по сходах на 7й поверх, відчиняю двері, прибігаю на кухню, дивлюся – все нормально . Згадую, що через брак часу нічого не готувала.
Біжу до ванної – світло вимкнене, вибігаю з квартири, зачиняю двері, біжу на зупинку…
Прибігаю на зупинку.
Ой леле, автобус буквально в 30 метрах від мене вже поїхав далі по маршруту.А наступний тільки через півгодини, а я вже починаю спізнюватись…
А на мене всі так дивно дивляться та посміхаються… Дивлюся на своє обличчя у відзеркалення на телефоні – все чисто та нормально…
Під’їхала маршрутка .Вбігаю до маршрутки, одягаю маску на обличчя, віддаю водієві гроші за проїзд. Сідаю на вільне місце біля дверей… думаю – фух – встигла…
А люди, чогось, дивно дивляться на мене та посміхаються…
І тут до мене на одній з зупинок повертається водій і добрим спокійним голосом каже :
– Вам, може, свою куртку поки-що дати, аби ви не змерзли?
– Дякую, але все нормально.Кажу йому, та не можу “наздогнати”, чого всі на мене дивляться, наче я якась зірка в громадському транспорті…
– Я б запропонував взуття, але без власного буде незручно кататися цілий день . Так само по-доброму продовжує до мене водій…
І тут я дивлюся на свої ноги – а я…. в домашніх капцях !)))
Дивлюся на свій одяг – а я в піжамі! в піжамі, Карл !)))
Думаю… І як виявилося в голос.
– Повертатися додому перевдягатися вже не встигаю, поїду як їду, щось вигадаю. Але на вулиці початок зими й трохи прохолодно…
– То, й, я запропонував власну куртку – одягайте! А потім якось віддасте.
Знову спокійним добрим баритончиком сказав до мене водій і подав свою легку, але теплу куртку, яка приємно пахла якимсь парфюмом.Трохи схожим на запах кальяну
Що, ж, робити – одягнула куртку й дивлюся – моя зупинка – подякувала й вибігла.. в капцях на роботу…
Біжу, а сама думаю – оце, так, пригода пригод… в піжамі, чужій куртці та в капцях…
Прибігла на роботу, на здивовані погляди колег з посмішкою сказала, що так модно (хоча й сама в це не дуже вірила).
Забігла до свого кабінету й тільки зараз зрозуміла, як було б мені неймовірно соромно, якби я все це помітила до того “прозріння” в маршрутці..
Але є що є .
Благо, мені не потрібно ходити по залах чи-то стояти перед учнями ,чи студентами . Я просто працюю в офісі в окремому кабінеті й можу день попрацювати в піжамі та чужій … блін – забула запитати координати в водія маршрутки…
День пролетів напрочуд легко та швидко – ввечері викликала таксі.Поїхала додому, а на здивований погляд таксиста сказала, що в офісі була “піжамна вечірка”…
Зранку я цілеспрямовано вийшла на 20 хвилин раніше й стояла “пропускала” на зупинці маршрутки.Шукаючи того самого водія-добродія…
Ввечері так само шукала його у вікнах громадського транспорту.
Через тиждень таких пошуків мені, чесно кажучи, набридло тягати його куртку постійно з собою в рюкзаку, бо до сумочки вона не влазила…
В неділю зранку поїхала на службу до церкви – відстояла службу, вже збираюсь виходити з храму, а тут дуже знайомий теплий голос з-за спини каже:
– Вітаю, міледі, як ви? Як, там, моя куртка?…
Повертаюсь, аби грубо різко відповісти якомусь парубку чи-то чоловікові …
Зустрічаюсь з неймовірно гарними очима, і такими знайомими, одночасно. Й кажу – “міледі?.. куртка? ти нічого не плутаєш, парубче?”
На що у відповідь чую спокійним голосом – “Так, міледі. Саме моя куртка, синя така, легка та тепла”.
І тут я зрозуміла, що до чого .Це був саме той водій, якого я шукала цілий тиждень по різних “бусиках”, тягаючи його куртку. Яка мене, ще тиждень тому, непогано врятувала…
Ми розговорилися. Прогулялися трохи районом після служби, попиваючи каву з паперових стаканчиків.
Потім ще зустрілися, аби я віддала Яну (так його звати) його куртку…
А потім, ще через зустріч обидва зрозуміли, що почали закохуватись один в одного .І вирішили “зійтися” й одружитися…
Кажуть, що там, на небесах, для всіх є гарні сценарії життя .
І це саме той гарний мій сценарій. Бо спізнилась на автобус і знайшла кохання в маршрутці…
