Микола не повинен був опинитися на цій вулиці. Взагалі-то спочатку він їхав, не пам’ятаючи себе від радості, до кохання всього його життя – Анни. І уявляв, як вона кинеться йому на шию, як зрадіють діти. Не рідні йому по крові, але він так їх любив.
Прожили разом 5 років. Він працював по вахтах. Хотів, щоб у Анни все було. Платили багато, гроші всі відсилав їй. Але цього разу захворів колега, Юрко. Микола зголосився його супроводжувати. Накупив хлопчикам подарунків і поїхав. На місяць раніше терміну.
Вийшло як у поганому анекдоті. Він відкриває двері, Анна обіймає незнайомого чоловіка. Ну а далі німа сцена. І її крики про те, що це не чужа людина – батько дітей. І нехай Микола котиться, звідки приїхав. Тому що кохання всього життя Анни повернулося.
Про те, що ця сама любов часто її ж і ображала, пропи…ючи останнє, Анна, мабуть, забула. І хлопчаки дивилися на нього скоса, ті, кого він вже вважав своїми.
– Іди. Справжній тато приїхав. Ти нам не потрібен, – тільки й почув він від них.
Микола навіть гостинці з машини вивантажити не встиг. Вийшов і поїхав, куди очі дивляться.
Загальмував у незнайомому дворику. Зупинився, машинально погладив Білка на сидінні поруч – білого тюленя, іграшка, смішна, маленька, подарована ще мамою. Він, дорослий чоловік, трохи соромився, що Білок лежить в машині. Але коли брав його на руки, немов розчинялися двері в дитинство – і аромат маминих фіалкових парфумів огортав, і навколо був чарівний райдужний світ, де батон з цукром, секретики зі скелець, закопані в пісок. Величезне вселенське щастя дитинства.
Микола вийшов з машини, повітря від хвилювання не вистачало. Анна стала рятувальним жилетом після відходу мами.
Він тоді відчував себе шматком м’яса, який пропустили через м’ясорубку. Вийшов фарш. І цьому фаршу треба жити далі. А хотілося вити вголос і кинутися туди, за нею, впасти на ту саму кришку, яка закрила найрідніше і найулюбленіше обличчя на землі. Маму можна було врятувати.
Але… Поставили не той діагноз, втратили дорогоцінний час. Якби він знав, що потрібна термінова операція, якби його друг дитинства Костя, найкращий хірург області, був у місті, якби…
Йому потрібно було жити заради когось. Але він був єдиним сином у мами. З далекими родичами контакту не було. Батько покинув їх дуже давно, мама не розповідала чому, а він і не питав. Що з ним, чи живий, теж не знав.
Сам не помітив, як дійшов до лавки. І раптом почув розмову:
– Смачніше, напевно, з майонезом було б.
– А може, з кетчупом?
– Так, з кетчупом теж. У тебе є ще гроші? Може, ще на один пакет вистачить?
– Ні, немає.
– Ну тоді цей і все. Смачно, правда?
– Дуже!
Зрозуміло, діти їдять чіпси. Він пройшов лавочку і раптом обернувся. Двоє хлопчиків, років восьми. У руках локшина, не чіпси.
Перший рудий кучерявий, на блідому личку прищики, немов шматочки кориці, розчинені в тарілочці. Другий кучерявий, чорноокий. Шортики, стоптані сандалики, вицвілі футболки. Подивилися на нього. Недитячий погляд, сумний.
Йому б далі пройти, але немов невідома сила посадила його на цю ж лавку.
– Нічого, якщо я тут посиджу, хлопці? – глухо запитав Микола.
Хлопчики дружно кивнули. Вони продовжували їсти свою локшину. І захлинаючись розповідати один одному про бажання, гра так у них називалася, як він пізніше з’ясував.
– Ось я б хотів пасти шоколадної. І батон з булочної. Щоб намазати, хрусткий, солодкий, смачний!
– Котика б ще. Хочеш котика, Стас? Котик, котик, товстенький животик. Ми б з тобою росли, і котики наші росли.
– А змія, змія теж? Щоб бігти, і він в небі, так?
– Дідусь би одужав. От би грошей знайти, а то мама каже, все дорого, на ліки майже і немає вже, він сліпне.
– Моя мама все реве. Як тато пішов на той світ, реве і реве. Сказала, що працювати поки не може.
– Стас, а хочеш цукерок?
– Ага. Тільки б я Свєтці половину їх відніс. Ми давно цукерки не їли, з Нового року.
Микола мовчки прислухався. Це як, давно не їли цукерок? Втім, хлопчаки одягнені так собі. І розмова ця їхня, занадто доросла, чи що. Він переживає через Анну, та й нехай її. Дріб’язкове, порівняно з ними. Так не повинно бути, щоб проблеми дорослих тягарем падали на дитячі плечики.
Щоб і повітряний змій у них був, і цукерки, і щоб дідусь незнайомого хлопчика на ім’я Стас одужав, і щоб мама другого перестала плакати. Де ви, добрі чарівники? Агов, ви тут так потрібні!
У цей момент до лавки підійшла худенька темноволоса жінка. Обійняла кучерявого хлопчика. Він до неї притиснувся. Мама, значить.
Миколі б іти далі. Може, впиватися жалістю до себе. Може, згадувати Анну.
Тільки вихор пам’яті раптом закрутив. І відчайдушно, до того, що хотілося скластися навпіл, йому раптом захотілося до своєї, покійної мами. Також притиснутися, вдихнути запах фіалкових парфумів і зрозуміти – не один, потрібен.
– Синочку рідний! Кожен день я починала зі слів: «А що я сьогодні зробила, щоб зробити світ кращим?» – згадалися Миколі її слова.
Тоді він не розумів їх значення. А зараз раптом зрозумів.
Встав, повернувся до молодої жінки.
– Можна вас… На п’ять хвилин?
Вони відійшли вбік. І він плутано пояснив, що приїхав у гості, начебто до своєї родини, а там… не склалося. А в машині у нього іграшки, їжа, багато пакетів з смаколиками.
– Ви не подумайте, я не аферист, нічого такого. Звичайний нещасний дорослий чоловік, який заплутався. Як вас звати? – запитав він жінку.
– Варя, – прошепотіла вона.
– Ви, Варенька, тримайтеся. Гірко це, без рідних людей жити. Я все без мами мучуся, хоча сам вже десять разів як татом мав би стати. Немає поки своїх дітей, ось така штука.
Думав, сім’я є, але воно якось не так повернулося. Чоловік ваш в кращому світі. Але синок-то поруч. Ви вибачте, я розмову їх підслухав. У другого хлопчика дід хворіє?
Варя мовчки кивнула.
– Ви не йдіть, будь ласка. Я автомобіль зараз підгоню. Можна вас і дітей пригостити? Ви не подумайте нічого такого, я від душі, візьміть, прошу! – видихнув Микола.
Жінка нерішуче кивнула. Було видно, що їй дуже хочеться повірити в щось хороше і добре, але коли навколо вистачає брехні, обману і злості, це так складно часом…
Микола до машини майже біг. Під’їхав. Думав, пішли. Але вона як і раніше стояла на місці. І хлопчаки дивилися на нього з цікавістю.
А він уже діставав пакети, відчайдушно жестикулюючи, щось говорив.
– Куди нести? – тільки й запитав.
– Мамо, а це нам? А хто цей дядько? – пошепки запитав темноволосий хлопчик.
– Це… просто добрий дядько, Петре.
А потім Микола піднімав пакети в квартиру. І діти з захопленням дивилися на цукерки і торт, ковбасу, сир, курку-гриль, піцу, фрукти, іграшки та інше. Все те, що він віз Анні та її синам. Незнайома до цього моменту Варя ледь не плакала.
– Послухайте. Я ось що. Я хочу допомогти. Вам і родині цього хлопчика, якого Стасом звуть. Він розповідав, що дідусеві там на ліки не вистачає. У мене є можливість, не відмовляйтеся. Не повинні діти ось так… по-дорослому. Варя, номер свій скажіть, – плутано вимовив Микола.
Молода жінка стояла розгублена, трохи почервонівши. Їй здавалося, що все це відбувається не з нею. Ця кухня, заставлена пакетами з їжею, веселий Петро з другом, які щось захоплено наминають.
Довіряти не можна. Навколо багато шахраїв і поганих людей. Так вона завжди повторювала собі. Хто він, цей Микола. Що йому треба? Стільки пишуть всього і по телевізору показують. Може, якийсь пройдисвіт?
Варя раптом злякано подивилася на нього. Ні, вона не права. Їй здалося, що з блакитних очей Миколи ллється невідоме світло. Чи може людина з такими очима бути поганою?
Вона автоматично продиктувала номер. Микола кивнув і пішов. Сів в автомобіль. І зробив переказ. Потім ще раз. Сумно посміхнувся.
– Ти здурів, Микола. Віддати стільки грошей незнайомим людям? – так би присвиснув його товариш Юрко.
Але раптом в пам’яті знову виник образ мами. Її ласкава рука у нього на щоці. Коли-небудь, підбігаючи вгору по небесних сходах, він нарешті викрикне їй головні слова: «Щастя – це ти, мамо».
Автомобіль повільно покотився вулицями.
А в тісній квартирці плакала молода жінка Варя. Дивилася на екран. І не могла повірити.
– Стас… Сходи до своїх. Поклич маму і Світланку. Біжи, малюк. Скажи, у нас нарешті хороші новини! – вимовила вона.
Того вечора, коли дві жінки сиділи обійнявшись, Варя раптом запитала маму Стаса, Ірину.
– Іра, а ти в дива віриш?
– До сьогоднішнього дня не вірила. Точніше, я знала, що вони є. Але думала, що не для таких, як ми. Тільки микаємося…
Батька шкода було. Тепер і на ліки гроші будуть, і в санаторій відправимо, на все вистачить. Розкажи, Варя, який він був, цей Микола? І звідки взявся? Чи бувало таке, щоб незнайомим людям стільки грошей віддати просто так, – похитала головою вона.
– Його до нас прислали! – раптом пролунало збоку.
Жінки обернулися. Стас стояв у дверях.
– Хто прислав, синку? Ти що таке говориш? – здивувалася Ірина.
– Дідусь… – відповів хлопчик.
– Дідусь? Наш? Та ти що, вони ж навіть не знайомі, не вигадуй, – відмахнулася Ірина.
– Ходімо. Покажу. Ходімо! – Стас тягнув матір і сусідку до себе в квартиру.
Там всередині на ліжку спав його дід. Тихо пройшли повз.
– Не наш, інший, ось цей дідусь! Він святий. Наш дід сказав! – дитина показала в куток.
Варя скрикнула. Ірина притиснула руку до губ.
Зі стіни уважно і ласкаво дивився на них з ікони Миколай Чудотворець…
– Ти вчора плакала, мамо, знову. І казала, що нам ні на що не вистачає грошей. І роботи немає. І все погано. Тоді я пішов сюди. Попросив, щоб до нас допомога прийшла. Нехай би дідусь одужав. Їжа щоб була. У нас і у Петра з тіткою Варею. Він допоміг нам, так, мамочко?
Дідусь часто повторює, що це святий. Він допомагає дуже багатьом людям, – прошепотів Стас.
А Варя згадала, як Микола на прощання обмовився:
– Ніби якась сила привела мене сюди. Знаєте, Варя, я не повинен був взагалі тут опинитися. Мій день був розпланований зовсім інакше. Але я радий, що все ось так вийшло. Мама завжди вчила, що, якщо у тебе є їжа – поділися з тим, хто голодний.
Якщо у тебе щось добре – треба цю радість передати іншому. Тоді баланс щастя буде дотриманий. Вона вважала, що всі ми приходимо на землю для того, щоб нести світло, любов і добро.
Обов’язково треба допомагати ближньому, завжди, протягом усього життя, інакше не можна. Я після її відходу багато чого зрозумів. Всі ми тут у школі, школі світобудови. Переходимо з класу в клас, будучи дорослими. Здаємо уроки. За своїми справами і отримаємо потім.
Ви ось запитали, чи не шкода мені грошей? На старих і дітей, ні, не шкода. Якщо на них можна купити чиєсь здоров’я і посмішки, анітрохи не шкода! Думаю, мама зараз вперше радіє там, нагорі за мене.
Дивний день сьогодні. Тільки от якби кожен простягав руку тому, хто впав, стало б краще, як вважаєте? І котиків дітям візьміть, котики – це класно!
Перед сном, дивлячись в небо з надією, вперше за багато днів заспокоївшись, Варя взяла телефон. Довго думала. І написала:
– Приїжджайте! Якщо хочете. Ми вас всі чекатимемо. Я і Петро. Стас і Світланка, Ірина і її батько. Приїжджайте… І дякуємо вам за те, що ви є. Ви нам диво подарували, Микола!
Спеціально для сайту Stories
