— Наталю, знову твій залицяльник іде, — промовила рація голосом охоронця.
— О, тортик поїмо! — радісно потирав руки Віталик з кредитного відділу, почувши попередження. — Наталю, попроси наступного разу піцу або роли, набридло солодке.
— Та йди ти! — кинула Наталя в жартівника канцелярським коректором.
— Та годі тобі, Наталю, людина старається, ходить до тебе щотижня, солодощі тягає, компліментами сипле, як мій тато в день маминої зарплати, — заступилася за Віталика Ліля.
— Та він мене вже дістав, — надула губи Наталя. — Гаразд би купив щось у нас, так ні, просто так ходить.
— Ну, у нас так-то не АТБ, — нагадав Віталик, відтираючи від сорочки пляму, залишену коректором.
— А навіщо мені бідний чоловік за тридцять? Я ж не остання жінка на землі, необхідності в першому-ліпшому немає, а ось потреба в продажах є.
— Знаєш, гроші — це не головне. Я, наприклад, теж не можу собі наші товари дозволити! І що? Хіба це мені якось заважає? — заперечив Віталик.
— А ти думаєш, чому тебе Оля з гарантійного ігнорує? — тут же заперечила йому Ліля.
— А що? Тому хіба?.. — втиснувши голову в плечі, менеджер відвернувся і тепер ображено бурмотів щось собі під ніс.
Нарешті двері салону сільгосптехніки роз’їхалися, і торговий зал освітила промениста посмішка Івана — кремезного рожевощокого любителя пишних вусів, м’ятих сорочок і різкого парфуму.
Його грайлива танцювальна хода змушувала всіх навколо теж мимоволі посміхатися. Всіх, крім Наталі. В одній руці чоловіка шурхотів пакет-майка, відтягнутий коробкою з тортом, а в другій — букет хризантем, загорнутий в папір.
— Ну ось, почався в колгоспі ранок, — нахмурилася Наталя, а сама машинально почала поправляти волосся і сорочку. Помітивши це, колеги насилу стримали смішки.
— Дами, — підморгнув чоловік Лілі та Наталі, — Віталій, — відсалютував він кредитному менеджеру. — Як справи з обраницею вашого серця?
— Стабільно погано, — сумно зітхнув Віталик.
— Просто треба бути більш уважним і галантним, а ви, напевно, їй, як і мені, пропонували цей ваш вульгарний лізинг.
— Боюся, ви не до кінця зрозуміли сенс цього слова, — почав було Віталик, але Іван вже переключився на Наталю.
— Наталя, я йшов повз ваш палац ковшів і гідромолотів і вирішив ще раз проконсультуватися у його принцеси щодо нового китайського навантажувача.
— З тортом і квітами повз йшли? — плеснула у відповідь Наталя сарказмом.
— Зрозуміло, що ходити повз палаци з порожніми руками — це моветон, — анітрохи не збентежившись, відповів Іван. — Чи не могли б ви мені ще раз розповісти про особливості трансмісії на вашому новому китайському апараті?
— Я ж минулого тижня вам все розповіла…
— З ваших вуст я готовий слухати про трансмісію вічно, — посмішка Івана стала ширшою, ніж у Чеширського кота.
— Ви все одно нічого не купите, навіщо вам це? — не здавалася продавчиня.
— Помиляєтеся, Наталя, обов’язково куплю. Знаєте, я ж як вперше вас побачив, відразу на курси тракториста записався. Скоро буду з документом, — з серйозним обличчям заявив Іван, ставлячи торт на стіл і простягаючи квіти об’єкту свого захоплення.
— Гаразд, ходімо, розповім, — здалася дівчина, розгледівши в целофані етикетку дорогої кондитерської.
Вони гуляли серед виставкових тракторів і екскаваторів хвилин сорок, зупиняючись біля кожного експоната і детально обговорюючи автора і його твір. Наталя розповідала Івану про гідравліку, вантажопідйомність і виривне зусилля, а Іван читав їй вірші власного авторства.
— Ну, що вирішили? — запитала без жодної надії в голосі Наталя після завершення екскурсії.
— Вирішив, що у вас ангельський голос і прекрасно підтягнута матчастина.
— Я мала на увазі — взяти щось надумали?
— Тільки вас у свої супутниці, — посміхався, як закоханий студент, чоловік.
— Вибачте, мені працювати треба! — не витримала Наталя. — Ви вже три місяці сюди ходите, питаєте, прицінюєтеся, просите знижку, а самі нічого не берете!
— Та я візьму, візьму, — пообіцяв Іван. — А ви зі мною до кафе сходите?
— Ось коли візьмете, тоді і піду, — поставила крапку Наталя і зацокала підборами в бік свого робочого місця.
— До зустрічі, принцеса! — долинуло їй услід.
Іван, точний як годинник, повернувся через тиждень. Цього разу з піцою і ролами. І все пішло по колу. Знову обіцянки покупки, знову відмова від побачення, знову слова «до зустрічі!»
— Наталю, ну сходи ти з ним на побачення, — вмовляла Ліля колегу в кінці чергового візиту Івана.
— Я сама знаю, що мені робити, — огризнулася Наталя.
— Ну і даремно. Хороший же чоловік, а ти одна, а вік-то… Він, знаєш…
— Що — вік?! — закипіла Наталя.
— Вік — не тітка, вірніше, тітка, коли тобі за тридцять п’ять, — радісно вставив свої п’ять копійок Віталик, за що спіймав вухом степлер.
Через два місяці Іван буквально увірвався в магазин. Він був збуджений і нестриманий. У високо піднятій руці він стискав документ, немов олімпійський вогонь.
— Наталя, я здав, привітайте! — кинувся він до коханої, яка в цей самий момент проводила презентацію для клієнтів з великого аграрного підприємства.
— Відійдіть, будь ласка, у мене тут зустріч, — шикнула на нього Наталя, і чоловік слухняно пішов до стійки оформлення угод, де дістав пляшку ігристого і передав колегам Наталі.
— Вітаємо вас, Іване, ви молодець! — щиро похвалила Ліля. Віталик теж промурмотів щось захоплене і нечленороздільне.
— Як думаєте, піде на побачення? — прошепотів Іван, перекинувшись через стійку.
— Ви любите самообман? — запитав Віталик.
— Обожнюю! — кивнув чоловік.
— Тоді піде!
— Супер. Порахуй-но мені кредит на екскаватор-навантажувач, тільки з відсотками щось придумай. Ну там, як малозабезпеченому або багатодітному сироті.
— А ви багатодітна сирота?
— Ні. Ну раптом, — посміхнувся чоловік.
— Іване, а вам точно потрібен цей навантажувач? — спробувала втрутитися Ліля.
— Заради кохання — потрібен, — твердо відповів той.
Угоду уклала Наталя, коли закінчила з презентацією.
— Я здивована, — радісно посміхалася вона, оформляючи папери. — Взяли і дотримали слово.
— Тепер справа за вами, — підморгнув чоловік Наталії.
— Ну добре, раз обіцяла, давайте в четвер.
— А давайте! Я приїду за вами на своєму новому коні!
— Краще на таксі або пішки, — тривожно посміхнулася Наталія, уявляючи цей цирк.
— Як накажите, — відкланявся Іван і вийшов із салону своєю фірмовою ходою.
— Наталю, ну ти безсердечна, звичайно, — поглянула на колегу докоряючим поглядом Ліля. — Людина заради тебе взяла непотрібну їй річ і влипла в кредит на п’ятнадцять років.
— Я його не змушувала. До того ж він сам захотів. Та ти знаєш, Ліль, може, ви й мали рацію, чоловік непоганий. Гідний вчинок . Дам йому шанс.
— А ось це правильно. Молодець, Наталю! Відзначимо? — запропонував Віталик, показавши на принесене Іваном ігристе.
***
Настав четвер. Наталя з’явилася на роботу незвично ошатна і якась загадково добра. Всі оцінили її позитивний настрій і яскравий макіяж. Всі, крім Івана. Він чомусь не з’явився. І в п’ятницю не з’явився. І через тиждень теж не прийшов.
Наталя ходила знервована: злилася на колег, рідних, клієнтів обслуговувала без запалу, погано їла, мало продавала.
— Дивись-но, сам зник, — зауважила Ліля, коли минуло два тижні з моменту покупки Івана. — І заморочуватися не потрібно. Пощастило тобі, Наталю.
Всупереч очікуванням колег, Наталя виглядала безрадісною.
— Може, з ним щось сталося? — відповіла вона на заяву Лілі. — Треба зателефонувати, напевно, поцікавитися, — потягнулася вона за телефоном.
— Я тебе не впізнаю, — посміявся Віталик.
— Ну так, ти правий. Чого це я, — сумно посміхнулася дівчина і повернулася до роботи.
***
Наталя здалася через тиждень. У дівчини був просто огидний настрій. З самого ранку їй вилили на голову відро помиїв, назвавши некомпетентною дівчиною, коли вона випадково переплутала моделі екскаваторів.
А ще погода похмура: весь день йшов сніг, місто потопало в сірості. Хотілося солодкого, поговорити з кимось на абстрактні теми, послухати компліменти.
— Алло, Іване? Добрий день, це Наталя, — набрала вона номер з картки клієнта.
— А-а-а? Хто?! Вибачте, не чую, працюю! — голос у динаміку проривався крізь гуркіт двигуна. — Хвилинку, зараз заглушу!
Наталя терпляче дочекалася, поки шум стихне.
— Алло, добрий день, ви з приводу копання траншеї? Я до наступного тижня зайнятий, зателефонуйте в понеділок, — повідомив знайомий голос.
— Ні-ні, це я, Наталя.
— Наталя? — перепитав Іван, явно не розуміючи, про кого йдеться. У Наталі всередині все стиснулося від такої реакції.
— Так, із салону сільгосптехніки. Ми з вами на четвер ніби домовлялися, — нагадала вона про побачення.
— А-а-а, Наталя! — радісно вигукнув Іван. — Наталко, вибачте, я винен перед вами. Ви знаєте, мені зараз зовсім ніколи. Уявляєте, я купив у вас навантажувач, доїхав додому, у мене приватний будинок у передмісті, до речі.
Ну ось, не встиг доїхати, а до мене вже сусід біжить, просить під’їзд до будинку розчистити. Ну, я вирішив, що треба попрактикуватися. Поки практикувався, до мене інші сусіди підійшли. Була ж хуртовина.
А потім якось само собою пішло. Виклав оголошення, та й сарафанне радіо швидко спрацювало. Загалом, катаюся то тут, то там. Навіть з роботи довелося піти, уявляєте? Найкраще придбання за останні десять років!
— Я рада за вас, — нещиро відповіла Наталя.
— Дякую! А я-то як радий! У мене записи на тиждень вперед. Поперло!
— Я так розумію, вам зараз не до зустрічей? А то я готова!
— Так, не до них. Та й я буду чесний з вами, Наталю, не можу інакше. Зустрів днями одну прекрасну принцесу, коли витягав її карету, що сіла пузом на сніг.
Вона в якомусь роді ваша колега, самоскиди продає. Випили з нею каву, поспілкувалися. Прекрасна людина! Загалом, не можу я на два замки, нечесно це!
— Ну… ну добре. Щастя вам, — промурмотіла в трубку Наталя.
— І вам щастя, Наталю, а Віталику скажіть, щоб теж трактор купив, може тоді, полюбить його та дама. Ви ж йому порадите потрібну модель, я не сумніваюся, ви знаєте, як потрібно правильно поступати! Всі принцеси це знають. Все, обіймаю! Бувай-бувай!
— До побачення, — Наталя скинула дзвінок, а потім немов у трансі промовила вголос: — Нічого принцеси не знають.
Спеціально для сайту Stories
