– Уявляєте, я цю Свєтку прийняла як рідну! З однієї тарілки, вважай, їли. А вона? Відібрала у мене все! – скаржилася Єлизавета Максимівна.
Вона була жінкою доброю, чуйною, ніхто про неї ніколи не чув поганого слова. Про таких людей кажуть, що у них «золоте серце».
Двері Єлизавети Максимівни завжди були відкриті для всіх, хто потребував допомоги. До того дня, поки не сталася ця історія.
З дитинства Ліза і Свєта дружили. П’ятирічні дівчатка познайомилися у дворі.
Обмінялися ляльками і зрозуміли, що стали найкращими подружками на світі.
Зовні дівчатка зовсім не були схожі. Ліза – темненька, спокійна. Свєта – світленька, спритна, справжня пустунка. Вони як плюс і мінус доповнювали одна одну. Разом пішли до школи і так просиділи за однією партою до самого випускного.
У юності у дівчат з’явилися свої інтереси. Ліза мріяла зустріти і вийти заміж за надійного і турботливого хлопця, а Світлана хотіла, щоб майбутній чоловік був забезпеченою людиною, при грошах.
– Ми з мамою намучилися. Досить! Вона одна нас трьох ростила. Я постійно обноски від старших сестер доношувала.
І бажання Світлани здійснилося. Заміж вона вийшла відразу після закінчення школи. Її обранець був із заможної родини. Казали, що хлопцю довелося одружитися, бо наречена чекала на дитину.
Ліза ж зустріла своє щастя тільки після тридцяти років. Її обранець, Микола, виявився розумним і перспективним. Розробляв комп’ютерні програми. Вони жили душа в душу. Засмучувало пару тільки одне – відсутність дітей.
Нерозлучні подруги давно жили в різних містах. Світлана переїхала з чоловіком, пообіцявши Лізі писати і дзвонити. Спочатку так і було, а потім Свєта зникла.
Ліза намагалася її розшукати, але в підсумку так і не знайшла. За відомою їй адресою вже жила інша сім’я, на телефонні дзвінки подруга не відповідала.
Зустрілися вони, коли обом виповнилося сорок п’ять. У квартирі Єлизавети пізно ввечері пролунав дзвінок. Коли вона відкрила двері, то насилу впізнала в худій, виснаженій жінці свою красуню-подружку.
Світлана кинулася до неї з риданнями. Пізніше, сидячи за столом на кухні, вона розповіла Лізі про свою біду:
– Мій синок потрапив в страшну аварію. Його більше немає. З тих пір чоловік став прикладатися до чарки. Почав постійно звинувачувати мене, мовляв, це я розпестила сина, ні в чому йому не відмовляла.
Наполягла, щоб купили машину. А Сергій любив лихачити, ось і аварія, – плакала Світлана.
– А Анатолій, після його відходу, немов з розуму з’їхав. Почав злість на мені зривати. Руку на мене підняв. Останній раз я місяць у лікарні провела. Зібрала речі і поїхала.
Ми завжди жили в достатку. Тільки чоловік так все влаштував, щоб мені нічого не дісталося. Сестри мене прийняти не захотіли, дорікнули, що поки була багата – не згадувала про них. Тепер і я їм не потрібна.
А йти мені, Лізонька, більше нікуди. Можна я у тебе кілька днів поживу? Поки знайду відповідне житло і роботу?
Добродушна Ліза, звичайно, не відмовила.
– Залишайся. Квартира у нас простора. Живи, скільки треба.
Незабаром Світлана оговталася від пережитого горя. Привела себе до ладу. Ліза влаштувала її на хорошу роботу. Подруга не поспішала з’їжджати. Вечорами жінки пили чай, багато розмовляли.
– Пощастило тобі, Лізо. Микола твій дуже хороший. Турботливий і надійний. Грошей, правда, небагато заробляє, але це вже краще, ніж мій…! – говорила Свєта.
Вона виглядала набагато молодшою за подругу. Струнка, без сивини, одягнена по-молодіжному. Ліза ж до сорока п’яти років погладшала, не завжди стежила за зачіскою і не користувалася косметикою.
Через пару місяців, після появи Світлани, в родині Лізи відбулися зміни. Миколу запросив на роботу однокласник. Він відкрив свою фірму, куди потрібен був програміст з хорошими мізками. Справи різко пішли вгору. Ліза охала від захвату:
– Ніколи ми так добре не жили!
Наївна жінка раділа. З’явився достаток і поруч близька подруга. Вона поділилася зі Світланою найпотаємнішим:
– Я дитинку хочу взяти з дитячого будинку. Коля завжди хотів дітей.
Про це знала і її колега по роботі Марина. Вона не схвалювала такої відкритості Лізи:
– Дивись, потім не пошкодуй, що пустила до себе в дім Свєту. Я бачила, який у неї погляд. Хижий, недобрий. Як би не відвела твого Миколу.
– Марино, як ти можеш так думати? Ми ж зі Світланою як рідні сестри!
А через деякий час Ліза помітила, що найкраща подруга почала набирати вагу.
– Ось і твоя черга прийшла! – сміялася вона, обіймаючи Свєту.
– Ти готуєш дуже смачно! – та пожартувала у відповідь.
У той нещасливий день Ліза летіла додому, окрилена щастям. У дитячому будинку їй дозволили удочерити восьмирічну дівчинку. Вона передчувала, як зрадіє цій новині Микола. Адже чоловік давно мріяв про дитину.
“- Тепер заживемо повноцінною сім’єю! “- мріяла Ліза.
Прибігши до квартири, вона кинулася до чоловіка, але Микола чомусь відштовхнув її. Світлана стояла біля вікна, відвернувшись до неї обличчям.
– Миколо, у мене хороша новина! – почала Ліза.
– Нам зі Свєтою теж треба тобі дещо повідомити! – перебив її чоловік – Тільки давай без істерик. Гаразд? Я сподіваюся, що ти все зрозумієш. Ти ж добра за своєю природою людина.
Тут Микола замовк, а замість нього продовжила Світлана:
– Та скажи ти їй вже! – вона повернулася до Лізи. – У нас з Миколою буде дитина! Я й повірити не могла в таке щастя. Син пішов на той світ, а Бог мені замість нього ще дитину подарував.
Ліза впала в ступор, а коли вийшла з нього, то не відразу зрозуміла сенс того, що відбувається:
– Від Колі? Як це?
– Лізо, я покохав Свєту. Вона незвичайна! Я сам подам на розлучення.
Після цих слів у Лізи почалася істерика. Чоловік пішов по воду на кухню, а Світлана прошипіла:
– Послухай, ти і так добре пожила! Дай і мені пожити! Навіть не думай, що я в чомусь каюся. Я завжди така була. І до тебе б ніколи не прийшла, якби сестри не відмовили. На зло всім у мене все добре склалося!
Квартира за документами належала Миколі, тому Лізу попросили з неї.
Вона оселилася на заміській дачі, яку, на щастя, при покупці оформила на себе. Після того, що сталося, Єлизавета Максимівна жила як робот. Майже нічого не їла. Ходила на роботу на автоматі, а після довго сиділа на лавці в саду, втупившись в одну точку.
Одного разу з цього стану її вивів незнайомий голос:
– Гей, з вами все гаразд? Жінко, ви мене чуєте?
Ліза обернулася. За парканом стояв чоловік.
– Ви хто?
– Я – ваш новий сусід. Генерал у відставці. Зовуть мене Михайло. А вам би теплицю треба відкрити. Дуже спекотно. Згубите врожай.
Далі Ліза не чула його слів. Втратила свідомість. Прокинулася вона в будинку. Сусід поклав її на ліжко.
– А що це у вас в холодильнику порожньо? Ви що, взагалі нічого не їсте?
Єлизавета Максимівна розридалася, а Михайло вийшов.
– Звичайно, кому захочеться на мене дивитися. Я ж не Свєтка! Таких, як вона, чоловіки люблять.
Генерал з’явився на її порозі через п’ять хвилин. З каструлею гарячого борщу. Налив повну тарілку.
– Їжте! – суворо наказав чоловік.
Ліза слухняно поїла, а потім заснула спокійним сном. Михайло вкрив її і тихо пішов до себе.
Вранці Єлизавета Максимівна виявила на ґанку букет волошок. На серці стало тепліше. Вона пішла подякувати сусідові і не помітила, як розповіла йому про своє горе.
– Та вже! – похитав головою Михайло – Підло з вами обійшлися. Тільки не варто так вбиватися. Життя на цьому не закінчується.
– Я вже не сподіваюся. П’ятий десяток на носі. Кому така потрібна?
– Яка така? – здивувався генерал – Я бачу красиву жінку, тільки дуже сумну. Я – вдівець вже рік. Діти давно живуть своїми сім’ями. А я ось дачу придбав.
З тих пір Ліза і Михайло почали ходити один до одного в гості. Прибрали паркан. Поставили альтанку, зробили басейн. А коли розписалися, забрали з дитячого будинку ту саму дівчинку і стали для неї мамою і татом.
Про Миколу і Світлану Ліза почула випадково. Виявилося, що фірма друга чоловіка прогоріла. Утримувати на колишньому рівні вимогливу дружину і дочку він тепер не в змозі. Тому постійно скандалить зі Світланою, а та погрожує його кинути.
Єлизавета Максимівна більше не вірить у жіночу дружбу і додому нікого не приводить.
– Правильно моя бабуся казала: «Найкраща подружка – мати і подушка»!
Спеціально для сайту Stories
