Він зупинив свій автомобіль біля продуктового магазину. Дружина має свій бізнес, вона приходить додому пізніше за чоловіка, і він звик до цього.
Біля магазину сиділа бідна старенька. Рука Максима потягнулася до кишені, але тут він згадав, що крім кількох тисячних купюр, там нічого немає. Так, і розплачувався він найчастіше карткою.
Продукти вибрав, не дивлячись на цінники, так само не дивлячись на суму, що висвічувалася, набрав код.
Сховав картку в кишеню і попрямував до виходу. Погляд знову ковзнув по старенькій.
Підійшов до своєї машини, поклав пакети на заднє сидіння, сів на водійське сидіння. І тут перед очима так ясно спливла сільська вуличка. Він восьмирічний хлопчик, разом з другом Колькою в темряві йдуть за сливами в чужий сад.
***
Батька він не пам’ятав. Жив з матір’ю. У дев’яності в селі жилося погано. Тільки город і виручав, та кури. На городі мама садила тільки картоплю і овочі. З фруктів тільки одна яблуня.
Зате у баби Зої такі смачні сливи росли. Бабу Зою вони, хлопчаки, не любили – жила та одна і зла була. Ось і вирішили з Колькою, як стемніє, набрати слив в її городі.
У Кольки батько, хоч і був, але вживав сильно, перебиваючись випадковими заробітками. Нікому до хлопців справи не було.
Перестрибнути паркан для них хвилина справа. Нахилившись, в тіні заростей малини дісталися до сливових дерев. Тільки почали збирати, чиясь собака загавкав, потім – інший.
Вискочила баба Зоя, схопила хорошу палицю і за ними. Колька встиг перестрибнути паркан, а його тітка спіймала і добре палицею відходила.
Довго тієї ночі перевертався, заснув під ранок на животі. Коли прокинувся, мати вже на роботу пішла. Вийшов у двір, а тут… тітка Зоя відкриває хвіртку і заходить до них, в руці якийсь пакет:
– Що, болить дупа, мабуть! – подивилася на його похмуре обличчя, посміхнулася. – Я тобі сливи принесла.
І пакет подає. А той повний слив, жовтих з червоними боками. Ось чого він від баби Зої не чекав, так цього. А вона пальцем погрозила:
– Ще раз до мене в город залізеш, отримаєш сильніше, ніж вчора.
І пішла.
А сливи такі соковиті, солодкі. Вся злість на бабу Зою минула.
***
Давно вже немає їхнього села. І мама давно пішла з життя. А тітка Зоя, он, сидить біля магазину і жебрає.
Максим вийшов з машини і попрямував до магазину. Підійшов до старенької, дістав з кишені всі гроші і поклав у її простягнуту руку.
Рука старенької радісно стиснулася, але тут же в очах з’явився переляк.
– Навіщо? – прошепотіла старенька розгублено.
– Баба Зоя, ви мене не пам’ятаєте? – він присів.
Та уважно подивилася йому в очі.
– Не пам’ятаю, синку!
– Я – Максим Назаренко. Ми з мамою разом з вами в селі жили.
На очах старенької з’явилися сльози:
– Це ти до мене в город за сливами лазив.
– А ви мене палицею…, а наступного дня цілий пакет слив принесли.
– І ти ще пам’ятаєш стару бабу Зою?
– Пам’ятаю.
– А нашого села вже немає. Кажуть, там якусь ферму побудували. А як твоя мама?
– Немає її, вже років десять.
– Ох, вона, бідна, одна тебе ростила. Царство їй небесне!
– А ви, як, баба Зоя?
– Та живу я тут поруч в однокімнатній квартирі. Пенсія всього три тисячі. З рідні тільки племінниця Катерина. Ти її повинен пам’ятати.
– Пам’ятаю.
– Їй вже шістдесят з гаком. Мені-то самій вісімдесят п’ятнадцятого серпня виповниться. Живе племінниця теж на одну пенсію. Ось піду з життя, де вона гроші на мої похорони знайде? Ось і збираю потихеньку.
Та й на людях тут, все ж веселіше. Вдома був телевізор, не показував, так хоч говорив. А зараз навіть і не говорить, – вона підвелася. – Дякую, тобі, синку! Дай, Боже тобі здоров’я. Вже темніє, піду додому.
– Баба Зоя, ви в якому будинку живете?
– Он у тому, в п’ятдесятій квартирі. Так, ти, Максиме, не турбуйся! У мене все добре! Дякую тобі!
– До побачення, баба Зоя! Ще побачимося.
***
Максим проводжав поглядом стареньку. Сів у свою машину, а перед очима – далеке дитинство, яке ніколи не повернути. Дістав телефон, знайшов номер друга, з яким востаннє спілкувався по телефону років п’ять тому. У Миколаєві він вже років п’ятнадцять живе.
– Привіт, Колька!
– Максим, скільки років?
– Як поживаєш?
– Нормально. Син вступив до коледжу. Дочка – в п’ятому класі.
– Моєму, тільки одинадцять.
– Максим, а ти, що подзвонити надумав?
– Ти знаєш, кого я зараз зустрів?
– Кого?
– Тітку Зою. Пам’ятаєш, вона з нами в селі жила?
– Так, вона ще жива? Скільки ж їй років?
– Каже: вісімдесят.
Максим чітко почув важке зітхання з телефону, потім голос друга:
– І ми з тобою вже давно не молоді.
– Колька, давай, бери відпустку і приїжджай!
– Не обіцяю, але… спробую вирватися!
***
Сьогодні бабі Зої виповнилося вісімдесят. Зранку спекла пиріг. І ось тепер чекає гостей. Точніше, гостю:
«Племінниця обіцяла прийти. Та щось все немає і немає. Забула, мабуть. Ой, дзвонять! Згадала».
Господиня побігла в передпокій. Відчинила двері. Чоловіки. У одного квіти. У іншого – щось велике.
– Ой, Максим! – і сльози полилися з очей.
– Все, все, баба Зоя! – він обійняв стареньку, потім кивнув головою. – Дивись, кого я привів. Колька Старчук. Пам’ятаєте такого?
– Вітаю, баба Зоя! – Микола також обійняв стареньку.
– Як же так, – не могла заспокоїтися господиня. – Я вас у дитинстві ганяла, а ви мене не забули.
– Ех, баба Зоя, повернути б назад той час!
– Колька, почекай з розмовами! – Максим урочисто простягнув квіти. – З ювілеєм вас.
– Це від нас з Максом подарунок, – Колька підняв величезний згорток. – Телевізор. Ми відразу його встановимо. Показуйте, куди.
– Ой! Та ви що, хлопці!
А «хлопці» вже зайшли в кімнату і почали свердлити стіну навпроти ліжка.
Тут вхідні двері знову відчинилися, племінниця.
– Тітко Зоя, що це у тебе?
– Катя, гості! – радісно вигукнула старенька. – Пам’ятаєш, у нас в селі жили маленькі хлопчаки – Максим Назаренко і Колька Старчук. Вони згадали мене.
– Тітко Зоя, ну, чому ти плачеш? – хитро посміхнулася – Піду на хлопчаків подивлюся!
– О, тітонько Катю! – вигукнув Максим.
– Які ви дорослі?! – вигукнула жінка.
***
Хіба могла мріяти баба Зоя про такий день народження. До вечора погостювали у неї хлопці та племінниця. Добре посиділи. Згадали життя в селі, односельців своїх.
І ось пішли. Залишився на згадку великий телевізор на стіні. А як яскраво показує і каналів багато. Колька навчив, як їх перемикати, як звук додавати.
Відчувала баба Зоя, що це останній ювілей у її житті. Добре б ще рік-два протягнути. Телевізор тепер є, хоч не так самотньо. Та й Максим іноді відвідував стареньку.
Спеціально для сайту Stories
