Любов Семенівна довго не відчиняла двері, уважно розглядаючи молодого чоловіка через вічко. Розглянула і так само, через двері, запитала:
– Що потрібно?
– Любов Семенівна, добрий день. До вас мені порадив звернутися дядько Федір з першого поверху, – ввічливо пояснив ситуацію хлопець. – Він сказав, що ви теж здаєте кімнату для студентів.
– Що? – Літня жінка поспішно клацнула замками, трохи прочинила двері і непривітно подивилася на несподіваного гостя.
– По-перше, я кімнату здаю не студентам, а студенткам. А по-друге, ти хто такий? Звідки знаєш Федора?
– Я його не знаю. Просто прочитав оголошення на стовпі, про те, що він здає кімнату. Прийшов за адресою, а у нього, виявляється, завтра син приїжджає. Так він мені сказав. Тому, тимчасово кімната буде зайнята. Але він мені повідомив, що ви теж…
– Ще раз кажу, я здаю тільки дівчатам! – категорично повторила жінка. – Зрозуміло?
– Зрозуміло, – кивнув хлопець. – Вибачте. Я, тоді, піду.
– Стривай! – вигукнула вона. – Куди ти відразу побіг? У Федора трикімнатна квартира. Він би міг тобі одну кімнату в будь-якому випадку здати. Може, ти йому просто не сподобався?
Хлопець знизав плечима.
– Не знаю я. Мені здається, ми з ним навіть трохи подружилися. Поки я йому допомагав деякі шафи переставляти з кімнати в кімнату, він мене навіть чаєм напоїв.
– Що? – Любов Семенівна недовірливо подивилася на гостя. – Федір шафи став переставляти? Навіщо це?
– А у нього син не один приїжджає, а з дівчиною. Ось він і вирішив перестановку в квартирі зробити.
– І ти йому допоміг?
– Він попросив, я і допоміг…
– Як це? Адже він же тобі з кімнатою відмовив? Я б на твоєму місці послала його куди подалі.
– Але ж він не винен, що такі склалися обставини. Ну, добре, вибачте… До побачення.
– Та почекай ти! – знову сердито вигукнула жінка. – Піду, піду… Куди ти так поспішаєш?
– На вокзал.
– Виїжджаєш, чи що?
– Ні. Я там сьогодні ночуватиму.
– Як це?
– Так. Вже пізно. Сьогодні у мене, вже точно, не вийде знайти квартиру. Завтра зранку почну знову шукати.
– А ти чому знімаєш кімнату? – з підозрою запитала вона. – З батьками посварився?
– Я студент. Нещодавно вступив до інституту. Обіцяли дати гуртожиток, але не дали. У них там якийсь ліміт закінчився. А робити щось треба. Шкода, що ви віддаєте перевагу тільки студенткам… Прощавайте.
– Та куди ти, знову?! – Було видно, що жінці хотілося ще поговорити. – Твій вокзал нікуди не зникне. Я б, звичайно, взяла тебе, але ж хлопці, вони – дуже шкідливий народ.
– З чого ви це взяли? – посміхнувся хлопець.
– А з того, що я сама, жінка шкідлива. І у мене – характер. Я ж з постояльцями не церемонюся, а чоловіча стать відразу починає огризатися. Я це точно знаю.
– Ну, так… – Хлопець кивнув і знову посміхнувся. – Я це теж знаю. Мене ж, адже, точно така ж бабуся виховувала. Замість батьків вона мені була. Ох, як пиляла… За все підряд. А якщо я їй починав перечити, то вона – відразу – кричала. – Він весело засміявся.
– Так? – Любов Семенівна з ще більшою підозрою подивилася на цього дивного молодого чоловіка. – А чого тоді ти смієшся, якщо вона тобі постійно кров пила?
– Так я за це її і любив, мою бабусю. Вона мене в їжакових рукавицях тримала, і тому я нічого не боюся.
– Чого – нічого?
– Труднощів. Вона мене всього навчила. Я вважаю, що бабусі і повинні бути з хлопчиком такими. Інакше, ми на шию сядемо. Ви ж, не дивлячись на строгість, все одно, чоловічу стать любите більше за дівчаток. Правильно?
– Звідки ти це знаєш? – ще більше здивувалася Любов Семенівна.
– Це ж видно по очах. Ви ж хочете зробити з нас справжніх чоловіків, тому й суворі. І моя бабуся теж… – Хлопець раптом сумно зітхнув.
– Вона мені так і казала: ти, Сашко, повинен стати сталевим, щоб від тебе, якщо що, кулі могли відскакувати!
– А чого ти раптом знітився? – напружилася Любов Семенівна. – Чи, з бабусею щось сталося?
– Її більше немає… Вибачте. Я вас, напевно, затримую. – Він розвернувся і рішуче пішов до сходового прольоту.
– Та стій, тобі кажуть! – сердито закричала вона йому вслід. – Нумо, заходь в квартиру! – вона широко відчинила двері. – Заходь, заходь!
– Навіщо?
– Тому що у мене кімната все одно пустує. І мені потрібен постоялець.
– Але ж ви казали…
– Так, хто знає, що я кажу?! Я ж попереджала, що у мене шкідливий характер. Але, раз тебе Федір обдурив…
– Він не обдурив. Я його прекрасно розумію.
– Ось-ось. Ти всіх розумієш. Невже я, тебе, такого розуміючого, на вокзал відправлю ночувати? Так і бути, переступлю через свої принципи.
Поживеш у мене місяць, а там подивимося. Завтра познайомлю тебе з онукою. Вона зранку тут з’явиться.
– Що? – Хлопець завмер. – Так у вас онука живе, чи що? Тоді я до вас, точно, не піду.
– Та не бійся ти! Вона мене відвідує, іноді. Теж терпить шкідливу стару, приходить, допомагає, а я її пиляю, велика грішниця.
– Так ви ж її любите. У вас же очі, он які.
– Які?
– Дуже добрі.
– Ну, добре, не вигадуй! – сердито перебила вона його. – Ходімо, не треба квартиру охолоджувати.
Любов Семенівна показала хлопцеві його кімнату, потім повернулася в передпокій, увімкнула там світло і стала розглядати своє обличчя.
– Ось теж сказав – очі у мене добрі… Хоча, начебто, і не дуже вони злі… – Вона спробувала посміхнутися своєму відображенню.
– Ех, Сашко… Дай Бог тобі терпіння зі мною… Хоча, від такого хлопця, і правда, якщо що, кулі відскакуватимуть. Це ж треба примудритися – зі мною спільну мову знайти… Молодець, хлопець…
Спеціально для сайту Stories
