– Дідусю, я заміж виходжу.
– Що ж, вітаю, Оленко.
– Ти не зовсім зрозумів – ти мені потрібен на весіллі.
– Що ж, приїду.
Олена посміхалася в слухавку, ніби дід її бачить. У дідуся був простий, кнопковий телефон без відеозв’язку – не любив він усі ці нововведення. Але Олена все одно уявляла, як він зараз посміхається в сиву бороду і в цей час збираються лукаві зморшки навколо його очей.
Дідові скоро сімдесят, і Олена для нього наймолодша й найулюбленіша онука. Утім, як і сам дідусь для Олени – здається, що ріднішої людини для неї немає. Така ж і була бабуся, але не впоралася зі своєю хворобою сім років тому.
Дід із бабусею часто заміняли Олені батьків. Її мати з батьком жили погано, розлучилися рано, і мама шукала своє кохання у місті.
Знайшла, поїхала в інше місто, інколи забирала доньку до себе, але Олена плакала – їй хотілося назад у село, тож дівчинка кочувала туди-назад, міняючи школи.
Жодних засуджень – усе всіх влаштовувало, просто ностальгія була сильна в Олени, психіку дитині не ламали, якщо хотіла, то поверталася до діда з бабусею.
Інститут вона закінчувала в місті, де жила мати з вітчимом, але на канікули, а потім уже й у відпустку – тільки до діда, бабусі вже не було.
Не потрібні їй були ніякі моря й готелі, тягнуло в рідні місця. Візьме квиток на поїзд, майже на все літо і гріє душу спілкуванням із дідусем. Із села дід ні ногою – звик до сільського життя, та й сусіди хороші.
Згодом, Олена зустріла Костю, подали заяву і одразу ж вона зателефонувала повідомити про це дідові.
– Коли весілля?
– Чотирнадцятого травня. Я тебе дуже прошу – приїжджай. Це п’ятниця буде.
– Що ж, треба квитки брати. Потягом приїду, не пропущу такої події.
Треба до весілля готуватися – сукню куплено, фату теж, замовлено кав’ярню на кілька людей – молодята, мама з вітчимом, батьки Кості, дід, свідки і дві пари друзів. Бюджетно і грамотно – чого натовп збирати?!
Але дідусь обов’язковий гість на весіллі, це мрія нареченої. Тим паче він приїде вперше в їхнє місто. Кафе замовила свекруха – її знайома там директорка.
До весілля залишалося три дні. Нерви в нареченої на межі, але скоріше це пов’язано було з передсвятковими клопотами й очікуванням дідуся.
Дзвінок по телефону – це дід, напевно, він сам уже на старті.
– Оленко, кхе-кхе, вибач мене, кхе-кхе, я не приїду. Застудився, температура піднялася, ще й ногу сьогодні пошкодив – не встати. Кхе-кхе. Застуджений би доїхав якось, але з ногою взагалі проблема. Як я приїду?
У Олени струмком потекли сльози. Вона не ридала, а просто беззвучно плакала. Це помітив Костя. Він перехопив слухавку і про щось довго розмовляв із дідусем, Олена вже не чула – про що. Костя сів і похмуро подивився на майбутню дружину.
– Ти як?
Олена мовчала – було видно, що для неї весь світ завалився. Було вирішено скликати всю сімейну раду. Приїхали свекри, мати Олени та її вітчим.
Усі довго й мовчки дивилися на наречену, яка ридала, розуміли – для неї це справді трагедія. Першою перервала мовчання мати Олени.
– Ну що ти сльози ллєш? Ну подумаєш – дід захворів! Що – через це весілля скасовувати?
– Я не хочу весілля без дідуся!
– Завжди в тебе капризи! З дитинства в тебе це пішло. Що такого важливого у твоєму дідові на весіллі?
– Це, між іншим, твій батько.
– Ну і що! Після весілля візьмете відпустку, поїдеш до свого діда.
Олена плакала, відвернувшись від усіх. Вона погоджувалася вже на будь-які умови, поставлені мамою, але від цього все одно їй було невесело.
– Так, сумна буде наречена на цьому весіллі, – зітхнув свекор. – Нічим її не розвеселиш.
Костя сидів і про щось напружено думав.
– Мамо, у тебе знайома – ця директорка кафе, хороша жінка? З нею можна домовитися?
– Про що?
– Про те, щоб святкування весілля перенести на суботу?
– Синку, ти що задумав?
– Загалом так – розпис у нас рівно о десятій ранку. Я зараз візьму квитки. Ближче до вечора ми будемо в селищі, перший день відзначимо в діда, вранці знову на потяг і повернемося, відсвяткуємо в кафе на день пізніше. Усе, я так вирішив і це остаточно!
Свекруха зателефонувала своїй приятельці – та без проблем погодилася перенести святкування. Подзвонили друзям – тих навіть субота більше влаштувала. Начебто вже все було вирішено, і наречена повеселішала, але її мати не вгамовувалася.
– Костю, ти що підкаблучником хочеш стати через примхи Оленки?
– Я просто роблю своїй нареченій весільний подарунок. Якби це були примхи – я б нічого не робив, а тут для Олени справжня трагедія. Та й у чому проблема – все склалося так, як треба, ніхто не ображений.
– Я в образі! У мене були свої плани на суботу.
Але ніхто на її слова уваги не звернув – усе вже закрутилося. Взяли квитки на потяг, але дідові вирішили нічого не казати – сюрпризом приїхати. Упакували в сумку весільну сукню з фатою.
– Це ще навіщо? – обурювалася мати. – Забрудниться ж до суботи!
Але сукня була вже запакована. Розписалися, поїхали на вокзал. Дорогою задзвонив телефон.
– Онученько, вітаю вас молодят – тебе і Костю.
– Дякую дідусь, дуже приємно.
– Які плани?
– Увечері – кафе. Шкода, що тебе поруч немає.
– Ну вже так вийшло – вибач!
Голос у діда був пригнічений – чи то від застуди, чи то від відчаю, що не зміг приїхати. Але швидше від другого.
Олена ледве стримувалася, щоб не розповісти йому про те, що зустріч уже близька, треба тільки почекати кілька годин.
Рідне село зустріло їх сонечком, але було видно – нещодавно пройшли сильні дощі, подекуди розмило дороги, і скрізь бруд.
– Давай-но спочатку заскочимо до наших сусідів, – сказала Олена. Ти там костюм одягнеш, а я сукню, хочу до діда ошатною з’явитися. Ось тут тітка Дарина із сім’єю живе, а дід там – через чотири будинки.
Тітка Дарина здивовано подивилася на своїх візитерів: ну треба ж так – зірватися з власного весілля і приїхати в їхню глушину! Сукню привели до ладу, тітка Дарина прикріпила до зачіски нареченої фату.
– Ох ти й красуня у нас, Оленка! Ну просто очей не відірвати! Тільки як ти підеш після дощу в таких біленьких туфлях? На тобі, гумові чобітки взуй і поділ сукні підніми, коли вулицею підеш.
Батько тітки Дарини – дід Тимофій, дістав свій старий акордеон і пішов проводжати молодят до будинку дідуся. Йти було недалеко, але все одно місцеві жителі з неприхованою цікавістю дивилися на цю ходу і гадали – хто ж це? Багато хто впізнав Олену і щиро вітали пару.
Будинок не замкнений, утім – це у дідуся у звичці. Він сам лежав на ліжку і дивився телевізор, коли зайшла вся делегація з акордеоністом. Дід спочатку злякався, потім – не повірив своїм очам, а потім заплакав – щиро, але трохи збентежено. Олена обійняла його.
– Рідненький мій дідусь. Ну не змогла я без тебе в цей день. Познайомся – мій чоловік Костя, він сам придумав зробити тобі такий сюрприз.
Дід усміхався в бороду крізь сльози, намагався встати, але було видно, що боляче йому ще на ногу наступати. Посадили його в крісло, присунули стілець, з пакетів почали діставати те, що вдалося купити в місцевому супермаркеті – нарізки і готові салати.
Протягом години стали підтягуватися сусіди – тітка Дарина із сім’єю , ще кілька сімей. Усі хотіли привітати молодят і приходили не з порожніми руками, переважно з гостинцями та напоями – що можна на стіл поставити.
Довелося навіть зняти костюм і весільну сукню – щоб справді не забруднитися: до вечора сонце висушило подвір’я і дороги, перейшли святкувати просто на вулицю.
– Я так радий! – усе повторював дідусь, витираючи рукавом очі. – Я так радий.
– Ех шкода, Петровичу, що ти зі своєю онукою станцювати не зможеш, – сказав дід Тимофій. – Що ж ти так невчасно ногу собі пошкодив?!
Він розтягнув свій акордеон і весело заспівав:
– За справу не ми, за роботу не ми, а поїсти-потанцювати – проти нас не знайти.
Костя здивовано дивився на це свято і щасливо посміхався – йому все подобалося. Увечері, коли гості розійшлися, а дідусь уже ліг спати, Олена якось винувато сказала своєму чоловікові:
– Вибач, що так вийшло! Не вважай це за примху, але не могла я в цей день без діда.
– Навпаки – прикольно вийшло, мені все сподобалося. Незвично. Ніколи не забуду це весілля. Сусіди такі добрі.
Дід обіцяв швидше одужати, їхали з легким серцем, сусіди завжди наглядали за своїм Петровичем. Та й проводи були дивовижними – всі намагалися сунути молодятам щось із сільських закусок, але ті відмовлялися – куди це все пхати?
– Ну як дід почувається? – запитала мама, зустрічаючи молодих на вокзалі.
– Нічого, вже краще, але наступати на ногу ще боляче.
– Ех, тату-тату! Шкода, зіпсував дід нам усе свято.
– Це чому – зіпсував?
– Вийшло все якось не по-людськи, не як планували. Увесь цей поспіх в останню мить, витрати на квитки, сам день весілля незрозумілий: начебто – вчора розписалися, а сьогодні тільки весілля. Усе не так як має бути.
– Навпаки, все так, – заперечив Костя. – Незвично, спонтанно, цікаво. Так би було все просто – ну розписалися, ну посиділи в кафе і по домівках розійшлися. А тут – ціла весільна пригода вийшла. Ми не шкодуємо, що з’їздили.
А суботній вечір дійсно був хоч і веселий, але звичайний. “Гірко”, дзвін келихів, традиційні привітання та інше. Але подружжя вже знає, куди вони планують поїхати в першу свою спільну відпустку.Спеціально для сайту Stories
