Червень 1999 року
Випускний у школі. З яким нетерпінням всі його чекають, ще не розуміючи, що він відокремлює безтурботне дитинство від дорослого життя.
Їх було четверо: Віка, Жанна, Олена і Дарина. Разом з першого класу, а з п’ятого класу – нерозлучні подруги.
Урочиста частина закінчена. Дипломи отримані і віддані батькам. Та й самі батьки вже розійшлися по домівках.
– Дівчата, цікаво, що буде з нами через двадцять п’ять років? – із сумом у голосі запитала Дарина.
– Чому саме через двадцять п’ять? – не зрозуміла Віка. – Нове тисячоліття настане через рік.
– Мине чверть століття, ціле покоління, і ми будемо такими, як наші батьки.
– Такими старими? – мимоволі вигукнула Жанна. – Я точно не доживу до цього.
– Доживемо, ще як доживемо! – твердо вимовила Віка.
– Доля розкидає нас по всьому світу, – зітхнула Дарина.
– Я в будь-якому випадку залишуся в нашому місті і зберу вас усіх, – пообіцяла Віка.
– Ех, знати б, що з нами буде через чверть століття? – Олена подивилася кудись вгору, немов воно там, їхнє майбутнє.
– Дівчата, а давайте у Лідки запитаємо! Адже вона вміє передбачати майбутнє.
– Не сміши! – махнула рукою Жанна. – У неї після тієї аварії просто глюки.
– Але іноді її передбачення збуваються.
– Вона бурмоче незрозуміло, що.
– А може все ж бачить майбутнє, просто так пояснює, що ми не розуміємо, – припустила Дарина.
– Все, дівчата! – скомандувала Віка. – Дарино, йди поклич Ліду. Ходімо в наш клас, там поговоримо.
***
З Лідою разом вони вчилися давно, десь з п’ятого класу. Рік тому, в літні канікули, вона потрапила в аварію, в якій сильно забила голову, після чого стала, як би заговорюватися.
Однак, всі незабаром почали помічати, що часто те, що вона говорила, збувалося. Відгадувала, коли та чи інша вчителька піде на лікарняний. Хто в кого в класі закоханий. І навіть, який білет їй трапиться на іспиті.
Повідомляла все юна ясновидиця так, що це ставало зрозуміло, лише коли передбачення збувалися. Ось подруги і закрилися разом з нею в своєму, тепер уже колишньому, класному кабінеті.
– Ліда, тільки чесно! – вимовила Дарина.
– І зрозуміло, – додала Жанна.
– А що ви хочете дізнатися? – запитала Ліда.
– Що з нами буде через двадцять п’ять років?
– Чи будемо ми разом.
– Чи зустрінемося через чверть століття.
– Добре! – посміхнулася Ліда. – Спробую.
Юна ясновидиця поклала її руку на свою долоню, хвилину помовчала і почала віщати.
– Тебе тут не буде, ти будеш далеко в іншій країні. Твої діти будуть погано говорити, а онуки зовсім говорити не зможуть. Ти будеш щаслива. Тебе не буде поруч з подругами. Через чверть століття ти будеш з ними радісно розмовляти.
– Ліда, я нічого не зрозуміла, – сумно промовила Віка. – Ти хоч поясни, що хотіла сказати.
– Я просто бачу, – промовила віщунка. – Але нічого пояснити не можу.
– Але ж ти сказала, що я буду в іншій країні, що мої діти і онуки говорити не можуть, але я буду щаслива. Що ніколи не буду поруч з подругами, але через чверть століття буду радісно розмовляти з ними. Ти суперечиш сама собі.
– Віка, все досить, через двадцять п’ять років все зрозумієш, – Жанна простягнула руку. – Ліда, давай ворожи мені!
Знову невелика пауза, подруги завмерли, і Ліда почала говорити:
– Твоє життя перетвориться на суцільне свято. Ти будеш жити у великому місті у великій красивій квартирі, але будеш нікому не потрібна. Подруг поруч не буде, але через чверть століття ти приїдеш до них.
– Ліда, а в якому місті? А хто буде моїм чоловіком? – посипалися питання від Жанни.
– Я не знаю, – знову відповіла ясновидиця.
– Ну, так не цікаво.
– Через чверть століття дізнаєшся. Сама так Віці говорила, – Олена простягнула руку. – Ліда, ворожи мені!
Дві подруги сиділи задумливими після ворожіння, а в очах двох – азарт, вони ще не знають про свою долю. А Ліда стала в черговий раз пророкувати:
– Ти будеш успішною дамою, успішнішою за свого чоловіка, і він буде у тебе на побігеньках. У тебе зовсім не буде часу на особисте життя. Жити будеш не тут, але іноді приїжджати сюди і зустрічатися з однією з подруг. Через двадцять п’ять років знайдеш час, щоб зустрітися зі своїми подругами.
– Ну, Оленко, не заздрю твоєму чоловікові! – розсміялася Жанна.
– Знати б ще, хто буде моїм чоловіком? І де я житиму, – Олена похитала головою. – Ліда, ну, чому ти так туманно говориш.
– Все, давай мені! – простягнула руку Дарина, напружилася, намагаючись не пропустити жодного слова.
– Ти нікуди звідси не підеш. Будеш завжди тут. І життя у тебе буде звичайне. З подругами своїми зустрічатимешся дуже рідко, але постійно будеш їх бачити. Через двадцять п’ять років ви всі вчотирьох будете розмовляти у твоїй квартирі.
– Ліда, я не зрозуміла, як це зустрічатимуся дуже рідко, але постійно їх бачитиму.
– Гаразд, – махнула рукою Олена. – Через чверть століття побачимося, і ти все поясниш.
– Ми не побачимося, – сумно промовила Ліда.
***
Червень 2024 року
Дар’я Матвіївна повернулася з роботи зі щасливою посмішкою на обличчі. Вона у відпустці і на роботу тільки в кінці серпня. Для вчителів це найбільший плюс – двомісячна відпустка і обов’язково влітку.
Цього року вони з чоловіком залишилися самі – дочка вийшла заміж, а син навчається в коледжі в іншому місті. А це означає, що через два тижні чоловік теж піде у відпустку, і вони поїдуть на море, вперше в житті.
Щасливу посмішку перервала мелодія на телефоні. Дзвонила, подумати тільки, Жанна:
– Привіт, подружко! – радісно вигукнула вона.
– Привіт, Дарино!
– А що голос такий сумний?
– Я нікому не потрібна, – і почулися схлипи.
– Все, заспокойся і розповідай, що сталося!
– Тимур мене кинув. Вже тиждень одна живу.
– Та що ж тебе всі кидають? – не стримавши іронію, вимовила Дарина.
– Та ну, їх усіх!
– Гаразд! Слухай мене. Зараз який місяць?
– Ну, червень, – Жанна ще не зрозуміла, до чого хилить подруга.
– А рік?
– Ну, дві тисячі двадцять четвертий.
– Жанна, – в голосі подруги відчувалося легке роздратування. – Згадай, що було чверть століття тому.
– Чверть століття… чверть століття… А-а-а! Наш випускний!
– І ми хотіли зустрітися.
– Дарино, давай зустрінемося! – радісно вигукнула подруга. – А де?
– У мене. А де ж іще? Тільки в ці або в наступні вихідні.
– Дарино, сьогодні п’ятниця. Я прямо сьогодні приїду.
– Сьогодні? Ти ж у столиці? – це здивувало навіть Дарину.
– Приїду.
– Гаразд, тоді збирайся, а я з іншими домовлюся.
– Все! Я побігла. Подзвоню.
– Так, так, це вже цікаво! – вимовила Дарина вголос, поклавши телефон. – Так треба діяти.
Знову схопила телефон і набрала інший номер:
– Привіт, Олена!
– Дарино, як я рада тебе чути!
– Ти, звичайно, зараз скажеш, що заплуталася, що зайнята?
– Так, – але в голосі подруги почулася зацікавленість. – Ти про що?
– Про нашу обіцянку, яку ми дали одна одній двадцять п’ять років тому?
– Яку обіцянку? О-о-о! Так, наш випуск.
– Весь клас ми збирати не будемо, – стала командувати Дарина. – Зберемося вчотирьох у мене.
– А Віка все одно не приїде.
– Придумаємо щось.
– А коли?
– Сьогодні ввечері.
– Дарино, ти що, жартуєш? – подруга була явно здивована.
– Зараз Жанна приїде. Давай, збирайся! У тебе машина, тобі їхати годину. Діти у тебе великі. Чоловік свідомий, будь-який твій наказ відразу виконує.
– Гаразд, піду до чоловіка повідомлю.
***
Це неймовірно, але вже ввечері подруги сиділи за столом, на якому стояли наповнені келихи і закуска, а чоловік господині терміново був відправлений на риболовлю.
– Що ми чекаємо? – пробурмотіла Жанна. – Віка все одно не з’явиться.
– Зачекайте п’ять хвилин, – господиня глянула на годинник, увімкнула ноутбук і великий телевізор, що висів на протилежній стіні.
Через пару хвилин на екрані з’явилася…
– Віка! – вигукнули подруги.
– За зустріч! – закричала та. – І в руці у неї з’явився келих.
***
Добрих дві години подруги розповідали про своє життя, перебиваючи одна одну. І раптом Олена запитала:
– А пам’ятаєте тоді, на випускному вечорі нам Ліда ворожила?
– Так, – очі Жанни стали круглими. – Адже все збулося?
– Зачекайте! – підняла руки Дарина. – Давайте детально згадаємо, що вона говорила. Віка, тобі вона першою пророкувала. Що?
– Вона сказала, що мене тут не буде, я буду в іншій країні, – почала згадувати Віка. – Адже збулося. Я живу в іншій країні. Ще сказала, що діти будуть погано говорити, а онуки зовсім не будуть говорити. Якщо вона мала на увазі українську мову, то все правильно.
Діти вже насилу розмовляють українською, а онуки точно розмовляти не будуть. Що мене ніколи не буде поруч з вами, але через чверть століття я з радістю буду розмовляти з вами. І це збулося, адже тоді про месенджери ніхто й не чув.
– Нічого собі! – мимоволі вигукнула Дарина. – Жанна, давай ти!
– Жанка, ти що така похмура? – запитала Олена.
– У мене теж все збулося.
– Давай, розповідай!
– Коли була молодою і красивою, всі заможні чоловіки до мене липнули. Чотири рази була заміжня, – з очей Жанни полилися сльози. – А зараз нікому не потрібна.
– Припини, Жанна! – обійняла подругу Олена.
– Ти і зараз красива. Знайдеш ще своє кохання.
– Давайте за те, щоб Жанна була щаслива! – запропонувала Дарина.
Коли трохи перекусили, всі перевели погляди на Олену.
– Твоя черга розповідати, – сказала Дарина.
– У мене в обласному центрі магазин, досить великий. Мені його бабуся з дідусем залишили. Я дещо там змінила і справи пішли вгору.
– Ліда, там щось про твого чоловіка говорила, – пролунав з екрану голос Віки.
– Нормальний чоловік, – сказала Олена, але при цьому важко зітхнула. – Його діти любили, коли були маленькими, і зараз люблять. Старшій вже – двадцять, молодшій – чотирнадцять, синові – сімнадцять.
– Ну, а з чоловіком, що не так?
– Він добрий, але якийсь безхарактерний. Що скажу, те й зробить, сам нічого вирішити не може. На кам’яну стіну зовсім не схожий.
– А тобі треба, щоб він на тебе кричав, ображав? – з якоюсь злістю сказала Жанна.
– Просто нормальним чоловіком був.
– Гаразд, – махнула рукою Дарина. – Давайте, далі!
– А що далі? – пробурмотіла Жанна. – Наступна ти.
– Ах, так! Мені Ліда сказала, що нікуди я звідси не піду. Я і не пішла. Все життя в нашій школі. Зараз завучем працюю. Сказала, що зустрічатися з вами буду рідко, але постійно буду бачити. Не знаю, як вона передбачила, що у нас такий зв’язок буде. І що ми у мене в квартирі зберемося, теж передбачила.
– А чому вона не прийшла? Ми ж хотіли її запросити, – згадала Жанна.
– Так вона чотири роки тому пішла з життя. Ти що, не знала? Я ніби всім повідомляла.
– Мені не повідомила.
– Ах так! Ти тоді з черговим чоловіком розлучалася. Я тобі дзвонила, але ти така знервована була. Ми з тобою навіть як слід не поговорили.
– А чому вона пом…ла? – запитала Віка.
– Наслідок тієї аварії. Тоді думали, що вона зовсім не виживе, а прожила більше двадцяти років.
– Дівчата, давайте завтра на цвинтар сходимо. Відвідаємо родичів і зайдемо до неї, – запропонувала Жанна. – Все-таки подруга-однокласниця!
– А я теж з вами хочу, – пролунав з екрану голос Віки.
– Ми візьмемо ноутбук і зв’яжемося з тобою, – пообіцяла Дарина.
– Дівчата! – раптом вигукнула Олена. – А тоді на випускному я сказала Ліді: «Через чверть століття побачимося, і ти все поясниш», а вона відповіла: «Ми не побачимося». І така сумна стала.
– Вона і про це знала! – вигукнула Віка.
– Раніше я не вірила в ці ясновидіння, – розгублено промовила Олена. – А ось з нами таке сталося. Адже тоді, двадцять п’ять років тому, це передбачити було неможливо.
– Ми й самі не знали, що з нами станеться і, якими ми будемо, – додала Віка.
– Обов’язково треба зайти на її мог…ку, – Жанна замислилася. – Попрошу, щоб Ліда допомогла мені в житті. Вона допоможе.
– Царство їй небесне!
Спеціально для сайту Stories
