Теплий червневий день повільно переходив у вечір. Віра сиділа на ґанку дачі. Добре тут було, тихо. З міським шумом ніяк не зрівняється.
Віра окинула поглядом свої володіння. Невелика, але затишна дача, оточена пишним садом, була її віддушиною.
Вона дісталася їм із чоловіком від його тітки, була хоч і старенька, але міцна. Коли вони туди тільки заїхали, дах десь протікав, стіни занепали, проводка давно застаріла.
Скільки сил і часу вони вклали в цей будинок. Тепер у їхньому саду росли яблуні, груша, вишня, малина та смородина, а в квітниках пахли нарциси та півонії.
Ну а зараз … Чоловік у неї вже давно пішов з житя. Тож на дачу вона часто приїжджала сама. Її діти не надто дачу любили. Все в місті та в місті. Нічого не розуміють.
А Віра любила сидіти на ґанку вечорами, насолоджуючись тишею. Тут вона відпочивала душею від міської метушні. Вона дивилася на захід сонця, як сонце багряними фарбами фарбувало небо, і думала про щось приємне.
Віра з нетерпінням чекала цього тижня, коли зможе провести час зі своїми онуками — Катею та Ілюшею. Вона вже давно не бачила їх і дуже сумувала. Каті вже виповнилося 12, а Іллюші – 9.
А тут якраз Ганна з Сергієм їдуть у відрядження, а Віра ось залишиться з дітьми. Ну, правильно. А то, що все там стирчать у своєму місті, навіть свіжого повітря не ковтнуть.
З Ганною, донькою, стосунки у Віри останнім часом були натягнуті. Ганна постійно зайнята роботою, дітьми, своїми справами. Рідкісні дзвінки закінчувалися короткими розмовами про погоду та здоров’я.
Віра з тугою згадувала ті часи, коли Ганна була маленькою, коли вони могли годинами сидіти та балакати про все на світі. Та й її чоловік, Сергій, теж не дуже допомагав. Виїхали там у свій Київ, і взагалі особливо Віру не згадують.
Ну ось уже завтра родина мала приїхати.
Перший промінь сонця розбудив Віру. Вона встала з ліжка, вмилася і, накинувши на плечі старенький халат, пішла на кухню. Поставила чайник на плиту і почала готувати сніданок.
Скоро приїдуть діти з онуками, треба буде всіх нагодувати. І через 20 хвилин у будинку запахло свіжоспеченими млинцями. Віра з нетерпінням чекала, коли приїдуть онуки, щоб нагодувати їх смачним сніданком.
Вона вже кілька разів виглядала у вікно, але на дорозі, як і раніше, було порожньо. Нарешті, вдалині почувся звук машини.
Віра вискочила на ґанок і побачила, як до дачі під’їжджає знайомий автомобіль. З машини вибігли Катя та Ілюша, з рюкзаками за спиною.
– Бабусю, привіт! – вигукнула Катя, кидаючись до Віри на шию.
Бабуся обняла онучку. А потім і онук підбіг.
– Ілюшо, ти приїхав!
– Доброго дня, бабусю! – Пробурмотів хлопчик, уткнувшись Вірі в плече.
– Ну, нарешті! – вигукнула Віра. – Я так на вас чекала! Проходьте швидше до хати, я вам млинців напекла.
Віра повела дітей до будинку, на ходу показуючи рукою на стіл. Там вже красувалася рум’яна гірка млинців, а з чайника вилась духмяна пара.
Діти, що зголодніли з дороги, сіли за стіл, з апетитом уплітаючи млинці зі сметаною та варенням.
Віра, дивлячись на них, не могла натішитися. Вона все підкладала їм їжу і підливала чай, примовляючи: “Їжте, їжте, мої хороші!”.
З машини неохоче вилізли Ганна та Сергій. Вигляд у них був стомлений.
– Привіт, мамо, — буркнула Ганна, ледь помітно посміхнувшись.
– Ну от і всі в зборі! – вигукнула Віра, розпливаючись в посмішці.
Віра посадила Ганну та Сергія за стіл, наливаючи їм чай та пропонуючи млинці.
-Їжте, їжте, — казала вона. — З дороги, мабуть, зголодніли.
Діти із задоволенням уплітали млинці, а Ганна колупалася у тарілці. Сергій же їв мовчки, похмуро дивлячись навкруги.
– Ну, як доїхали? – Запитала Віра, намагаючись розрядити мовчання.
– Нормально, – буркнув Сергій. — Затори, звісно, були.
– Щось ви у відрядження зачастили.
Віра спостерігала за рідними. Вона давно вже помітила, що між Ганною та Сергієм не все гаразд. Раніше вони завжди з такою радістю приїжджали до неї на дачу, а зараз наче чужі люди. Постійно в телефоні, навіть за столом намагаються дивитися в екран.
– Так, мамо, зараз у нас на роботі багато проектів, — нарешті сказала Ганна. — Ми їдемо вже сьогодні ввечері. Тож хотіли залишити дітей у тебе.
– Звісно, — відповіла Віра. — Я тільки буду рада.
– Мамо, ти вибач, що самі не залишаємося, — додала Ганна, не відволікаючись від телефону. — Справи, ну ніяк ти від них не втечеш.
– Нічого, Ганно, я ж розумію. Робота важлива, – відповіла Віра, намагаючись приховати розчарування в голосі.
Сергій, буркнувши слова подяки за їжу, підвівся з-за столу. Кинув швидкий погляд на Ганну. Мовляв, поїхали.
– Ну що, діти, слухатиметеся бабусю? – Запитав він
– Звичайно, тату, — хором відповіли Катя та Ілюша.
Віра проводила Ганну та Сергія до машини.
– Якщо щось знадобиться, одразу дзвоніть, — казала вона, дивлячись, як зять закриває багажник. – Я завжди тут, завжди на зв’язку.
– Дякую, мамо, — коротко відповіла Ганна, обійнявши матір на прощання.
Сергій просто кивнув і сів у машину. Незабаром двигун завівся, і автомобіль зник за рогом. Віра ще довго стояла на ґанку, дивлячись услід.
Коли онуки доїли, Віра прибрала зі столу. Ну гаразд, хоч діти й не залишилися, вона хоч б може провести час із онуками. Віра вийшла з кухні і побачила, як діти гойдаються на гойдалці. Тільки хотіла до них підійти, як раптом почула розмову та так і застигла на місці.
– А ти знаєш, що мама та тато хочуть продати бабусину квартиру? – Запитала Катя.
– Як так? – Здивувався Ілюша. — Там бабуся живе, як вони можуть її продати?
Катя знизала плечима.
– Мама щось казала, що бабуся може переписати цю квартиру на неї. А коли перепише, то й продадуть.
– А навіщо? – Здивувався Ілля.
– Мама говорила, – продовжувала Катя. — Що час би нам уже перестати тулитися у двокімнатній квартирі. Щось таке.
– А мені подобається наша квартира… — відповів Ілюша.
– Та мені теж, — знизала плечима Катя. — Не знаю, навіщо нам нова квартира, і навіщо взагалі бабусину квартиру продавати.
Ілля запитливо подивився на сестру.
– Слухай, то якщо батьки продадуть бабусину квартиру, де ж тоді бабуся житиме?
– Мама сказала, що на дачі, – відповіла Катерина.
– Каже, бабуся ж і так постійно на дачі пропадає, от хай тут і живе, коли їй так подобається.
Сльози навернулися на очі Віри. Вона не могла повірити, що її власна дочка хоче вигнати її з дому. Сльози текли по щоках, але Віра не витирала їх.
Світ навколо ніби хитнувся, а очі застелила завіса. Як же так? Вона все життя присвятила своїм дітям. Дбала, любила… А вони… вони хочуть її викинути, як непотрібну річ?
Минув тиждень. Сьогодні Ганна та Сергій мали повернутися за дітьми. Віра все ще не могла прийти в себе після того, як почула розмову онуків. Вона насилу стримувала сльози, коли згадувала слова Катерини.
Ніяк вона не могла зрозуміти, як Ганна могла таке вигадати. Адже вона знає, як багато ця квартира означає для Віри. Вона купила її на свої заощадження, багато років облаштовувала…
Нарешті настав вечір. Ганна та Сергій приїхали.
– Ну що ж, діти, настав час додому! – Сказала Ганна. – Попрощайтеся з бабусею.
Віра міцно обійняла на прощання онуків. Ганна та Сергій посадили їх у машину.
– Ну, що ви знову так швидко їдете? — роздратовано запитала Віра. — Ви б хоч додому зайшли, чаю попили.
– Та мамо, ми тільки з відрядження повернулися, втомилися. От дітей заберемо та й відпочиватимемо вдома. А взагалі, нам треба тебе теж у місто звозити.
– Та я до кінця літа взагалі хочу відпочивати тут, — сказала Віра.
– Мамо, нам же треба з тобою квартиру на мене переоформити. Пам’ятаєш, ми з тобою розмовляли? Щоб зручніше було з документацією і взагалі.
– Знаєш, Ганно, — сказала Віра. – А я передумала.
– У сенсі передумала? – Здивувалася Ганна. В очах її була чи не справжня паніка.
– Та давай одразу вже перепишу на Катерину квартиру. Все одно потім їй її віддавати.
Ганна щось намагалася заперечувати, але Віра була непохитна. Їй не хотілося піднімати сварку, і вона не почала згадувати почуту розмову. Але досі не могла повірити, що дочка з нею так хотіла вчинити.
