Ігор йшов пустою вулицею, натягнувши каптур, ніби хотів сховатися від світу, який у цей момент був йому чужий і неприємний. У руці він міцно стискав повідець, а поруч, майже безвольно, йшов собака — лабрадор Арчі.
Пес здавався таким самим втомленим і розбитим, як і сам Ігор. Арчі дивився на господаря з карими, сумними очима, ніби не розумів, за що його ведуть туди, де на нього чекала остання зупинка.
Ветеринарна клініка, до якої Ігор прямував, була його кінцевою метою. Він прийняв це рішення давно, і тепер йшов до нього з похмурою рішучістю. У його думках постійно звучали виправдання: «Пес небезпечний, він не залишає вибору».
Згадуючи, як Арчі почав гарчати і навіть кусатися після появи сина, Ігор знову відчував біль і тривогу, які переслідували їхню родину останній рік. Пес, який колись був вірним та добрим, перетворився на загрозу.
Спершу все було добре. Арчі радів новому члену сім’ї, і Ігор з дружиною не могли натішитися на його зворушливу турботу про дитину, але потім щось змінилося. Арчі почав ревнувати.
Він сторожив дитину, не підпускаючи до неї дружину, а одного разу гарчав так, що Ігор змушений був втрутитися. Пік настав, коли Арчі вкусив дружину, захищаючи дитину.
Саме тоді Ігор зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю. Підходячи до клініки, Ігор відчував, як у грудях стискується крижана грудка. Він намагався не дивитись на Арчі.
Собака, у свою чергу, йшов мовчки, і тільки його карі очі зрідка піднімалися на господаря. Ганна навчалася на третьому курсі медичного факультету, а вечорами підробляла у цій ветеринарній клініці.
Того вечора, коли вона помітила чоловіка з собакою, щось у його обличчі та в поведінці пса змусило її підійти ближче. Ганна, помітивши напружене обличчя Ігоря, запитала, чим може допомгти.
«Приспати, — коротко кинув він, уникаючи її погляду. — Собака небезпечний, кусається». Ганна подивилася на пса. Лабрадор, порода, яку складно уявити агресивною.
Але в його очах вона не бачила жодної загрози, лише біль та розгубленість. Пес, здавалося, відчував, що його доля висить на волосині. Ігор розповів, що пес почав ревнувати – гарчить, нападає, а дружина боїться за дитину.
Ганна присіла поряд із собакою, обережно погладила його по голові. Арчі підняв на неї свої карі очі, сповнені туги. Собаки, як і люди, потребують любові та уваги, і коли цього немає, вони втрачають орієнтири.
— Він не винен, — тихо промовила Ганна, вдивляючись у Ігоря. — Йому потрібна увага, прогулянки. Він почувається забутим та наляканим. Присипляти його за це неправильно.
Ігор стиснув кулаки, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля роздратування. Йому не хотілося це чути. Він вважав, що зробив усе, що міг, але її слова, наповнені щирістю і турботою, все ж таки досягли його серця.
– А що пропонуєте? – нарешті промовив він, кинувши на неї швидкий погляд.
Ганна на мить зам’ялася, а потім рішуче відповіла: «Я візьму його до себе. Я давно хочу собаку, і я можу дбати про нього. Якщо він не зміниться через місяць, я сама приведу його назад, але я впевнена, що йому просто потрібно трохи уваги та любов».
Ігор довго дивився на неї, мовчки обмірковуючи її пропозицію. Нарешті, він з тяжким зітханням простяг їй повідець.
– Гаразд. Тільки потім не скаржиться, якщо він когось покусає, — сказав він, відвертаючись. — Мати Тереза, знайшлася тут…
Ганна взяла повідець, відчуваючи, як її серце б’ється швидше. Вона знала, що взяла на себе величезну відповідальність, але не могла вчинити інакше. Собака вдячно подивився на неї і тихо пішов, ніби розуміючи, що його врятували від чогось жахливого.
Минуло кілька років. Ганна та Арчі стали нерозлучними. Собака, який колись вважали агресивним, виявився неймовірно добрим і відданим. Її любов і увагу повністю змінили Арчі, і тепер він був не просто другом, а й помічником у роботі.
Ганна влаштувалася медсестрою в хоспіс, і Арчі став терапевтичним собакою, приносячи радість та втіху хворим, але Ігоря доля не пошкодувала. За кілька років після тієї зустрічі його збила машина.
Удар виявився надто серйозним, і Ігор більше не ходив. Дружина забрала дитину і пішла до своїх батьків, не бажаючи більше піклуватися про нього. У результаті він опинився у тому самому хоспісі, де працювала Ганна.
Він лежав один, занурений у похмурі думки про минуле, згадуючи про той день, коли він ледь не вбив свого собаку. Якось Ганна увійшла до палати, де лежав Ігор.
Вона одразу впізнала його, хоч роки змінили його обличчя. Коли Арчі увійшов слідом за нею, Ігор наче завмер. Пес, не пам’ятаючи зла, підійшов до ліжка і уткнувся в його руку.
У цей момент у очі Ігоря наповнилися сльозами. Він зрозумів, що кожен його вчинок повернувся до нього як бумеранг. Він був покинутий своєю родиною так само, як колись хотів позбутися Арчі, але пес, попри на все, пробачив його….
