Перший сніг випав так недоречно, хоча температура поки що трималася не особливо низька. Сніг на дорогах таки змішувався з багнюкою, але на узбіччях і тротуарах уже не танув. А Миколі завтра з раннього ранку треба поїхати за місто на термінову угоду.
Не так давно чоловік організував свою агенцію нерухомості, працював лише з ексклюзивами, і розумів чудово, що отримати від продавця згоду на повне представництво завжди непросто, тож втрачати клієнта, що погодився підписати контракт, йому б не хотілося.
Микола активував екран телефону, подивився прогноз погоди і схопився за голову – на завранку обіцяли ожеледицю, хоч і подекуди, але на літніх шинах їхати – верх божевілля, тим паче, коли врахувати, що більшість автолюбителів виїдуть, незважаючи ні на що, на “лисій” гумі.
Ну як ось він дотягнув до останнього?! На стару машину все заздалегідь купував – і гуму, і склоомивачі під потрібну температуру, а тут, купив автомобіль два місяці тому, і так і їздив, ні про що не турбуючись. Робота закрутила, все з голови повилітало геть. І що ось тепер робити?
Магазини спеціалізовані всі вже зачинені, залишалося спробувати удачу.
Микола миттю переодягнувся, завів дистанційно автомобіль і, випивши кави, вирушив до супермаркету. Однак, всупереч його очікуванням, у відділі з автотоварами вибір шин був не особливо великий, а на його диски розміру зовсім не було.
Думки всякі в голову лізли – може, поїхати все ж на літній? Їздять же якось інші. Але тут же перед очима промайнули минулорічні події, коли Микола ось так само їхав після першого снігопаду за місто і побачив страшну аварію. Досі до жаху пробирало від спогадів, потім почув у новинах, що обидва автомобілі були на літній гумі. Одного трохи занесло, інший загальмувати на льоду не зміг. У підсумку – кілька життів там і закінчилися. Такого Микола не міг би допустити, вже краще угоду втратить.
Він сів у автомобіль, думаючи тепер уже про те, що говоритиме клієнту. Чи, може, на таксі поїхати? Ну а де гарантія, що таксисти встигли “перевзути” свої машини. І тут Миколу осяяла думка, що можна пошукати зимову гуму і за оголошеннями. І Коля тут же відкрив сайт і почав гортати потрібні пропозиції. Ось! Варіант не дуже новий, але і ціна не завищена. Можна поїздити якийсь час. До того ж, диски йшли в комплекті.
Микола, не роздумуючи, написав повідомлення і йому одразу ж відповіли. Приїхати можна було просто зараз, щоправда, жив продавець не дуже близько, та й район той Коля знав – дорога вбита, але робити нічого, довелося поїхати.
Погода була жахлива, і Микола подумав, що дружина мала рацію, напевно, закордном в цьому плані жити куди як простіше. Ганна давно мріяла переїхати в теплі краї, ще до зустрічі з Миколою, але Коля їй пояснював, що ріелторів там і без нього хоч відбавляй, а тут працювати простіше і спокійніше. Та й місцевий ринок нерухомості він знає, як свої п’ять пальців, адже давно крутився в цій сфері, а там що ж, усе з нуля вивчати. Ні, Микола на переїзд ніяк не погоджувався.
Згадавши про Ганнусю, Микола засумував. Як вона там? Дружина поїхала в село до бабусі, а зв’язок там не ловив ніколи нормально, тож і поспілкуватися толком їм не вдавалося. А ось він візьме і вирушить завтра за нею! А що?! Підпише договір із клієнтом, а потім – у село! І бабусю Ганнусі відвідає, і Ганна як зрадіє!
Він без неї нудьгував. Нехай одружилися вони тільки рік тому, а Микола уже звик до того, що Ганна постійно поруч, готує смачні обіди, наводить удома затишок, якого в Колі раніше не було. І взагалі, дім став ніби теплішим. А скоро діти з’являться, тоді буде ще веселіше.
Із приємними думками Микола доїхав до потрібної адреси, і навіть дорога, вся в ямах і купинах, не дратувала його, як це було раніше.
Припаркувавши автомобіль біля похиленого дерев’яного паркану, Микола написав повідомлення продавцю про те, що під’їхав, але той не відповідав і навіть не читав його. Почекавши кілька хвилин, Микола вийшов з машини, озирнувся. Дзвінка на хвіртці не було, вікна в усьому будинку світилися. Микола прочинив хвіртку, яка не була зачинена на засув, і крикнув: “господарі!”. Але відповіді не було.
Попереминавшись із ноги на ногу. Коля неголосно посвистів. Загавкав сусідський собака, і Микола справедливо зазначив, що в цьому дворі, собаки, найімовірніше, немає. Він, уже сміливіше, зайшов у двір, дійшов до дверей і постукав кулаком.
– Іду! – почулося за дверима, і Микола напружився. Чомусь голос здався дуже вже знайомим, ніби говорила його Ганна.
“Маячня!”, – промайнула думка, але одразу ж двері відчинилися, і Микола побачив… Так, її, свою улюблену Ганнусю. Вона, побачивши на порозі Миколу, здригнулася і спробувала зачинити двері, але Микола машинально підставив ногу, не дозволивши їй цього зробити.
– Ганно, ти що тут робиш? – Запитав він у дружини, не впізнаючи власного голосу.
– А, це за колесами, напевно? – Вийшов із ванної чоловік, обгорнутий махровим рушником нижче пояса, – А я зовсім забув, довго вас не було, вже спати збираюся.
Він наблизився до Ганни, яка зблідла і тремтіла, як листочок на вітрі, і, обійнявши її за плечі, розвернув і підштовхнув легенько зі словами:
– Відходь від дверей, дме ж, а ти в халатику, по-літньому, – потім звернувся до Миколи, – ви зачекайте п’ять секунд, я що-небудь накину і підемо в гараж.
Микола, який умів тримати себе в руках за будь-яких обставин, зціпивши зуби і стиснувши кулаки, кивнув ледь помітно і спустився з ґанку.
Він думав, як себе поводити. Таке гостре бажання виникло врізати цьому “задохлику”, але все ж, більше хотілося б дізнатися, що робить Ганна в цьому будинку і ким він їй доводиться.
Вигляд у продавця коліс був насправді непрезентабельний – запалі бліді груди, плечі гострі. Наче його не годували півроку, а то й більше. Волосся кольору соломи, що стирчить у різні боки, борідка рідкісна, як казала бабуся – “три волосинки в шість рядів”. Можливо, родич якийсь, і Коля просто чогось не знає?
Чому ж Ганна зблідла, немов привида побачила. Коханець? Від цієї думки Микола пересмикнувся. Та ні, Ганнуся не змогла б, ні. Він довіряв їй, як самому собі. Усе-таки, чоловік і дружина мають одне одному вірити, а інакше це не сім’я.
Почувши скрип дверей, Микола мимоволі обернувся. Господар вийшов уже одягненим і кивнув у бік гаража. Микола мовчки пішов слідом за ним. Усередині кипіли змішані почуття – відраза, презирство, злість. Та хоча б від того, що Ганна його просто обдурила. Сказала, що скучила за бабусею, а сама, не ясно, де проводить час.
– Ваша дружина так на мою сестру схожа, я навіть розгубився. – Слова ніби самі говорилися, а Микола був стороннім слухачем.
– Буває, – відповів продавець, але те, що Ганна не його дружина, звісно, не сказав.
– Одного разу ми з Ганною йшли ринком, а на неї якась тітка накинулася, мовляв, Ганна в неї намагалася чоловіка відвести. Ну, це ж маячня. Ганнуся так перелякалася, ледве заспокоїв. Теж от, помилилася жінка. Тож бувають збіги.
– Треба ж, – продовжив Микола гру, – Мою сестру теж Ганною звуть, а чоловік Серьога.
– Оце так справи! – Пожвавився той, – Я теж Серьога!
– Шкода тільки, що чоловіком він моїй сестричці тільки називається, до РАЦСу не поспішає вести. Уже не знаю, як йому втовкмачити, що стосунки мають бути узаконені. Ось, поїду завтра проводити виховні заходи.
– А в нас навпаки, Ганна не хоче узаконити, – відповів Сергій, – теж би провів би хто-небудь виховну бесіду, та шкода, що брата в неї немає.
– Це так, – протягнув Микола, розмірковуючи в цей момент, що Сергій теж жертва, мабуть. Не знає, бідолаха, що Ганна заміжня вже. Чи знає? Просто не наважується заговорити про це зі стороннім.
– У мого приятеля ось випадок був, – Миколі хотілося дізнатися все, раз хлопець виявився балакучим, – Зустрічався з жінкою півроку, теж усе ніяк не міг вмовити, щоб заміж вийшла за нього, а потім якось з’ясував, що вона заміжня була, і примудрялася на два будинки жити. Тож, – Коля багатозначно розвів руками, – і таке трапляється часто. Як казав хтось із класиків, жінки підступні!
Але що найдивовижніше в цій історії – приятель її пробачив і продовжує стосунки. Навіть не знаю, як би я себе повів на його місці. А ви б пробачили таке?
– Скоріше, ні, – не роздумуючи, відповів Сергій, відкинувши вбік недопалок і відчиняючи ворота гаражу, до якого вони вже дійшли.
– Ну ось, дивіться, – вказав він на колеса, – у принципі, ще сезон, а то й два можна від’їздити, залежить, як експлуатувати будете. Шипи тут усі практично на місці.
Микола підійшов до коліс, але думки його були далеко в цей момент. Він дістав телефон, перевів Сергію гроші за колеса і, схопивши в кожну руку по одному, швидким кроком пішов до хвіртки.
Завантаживши покупку в багажник, Микола глянув ще раз на суперника. Хоча, який там він суперник, навіть смішно ставало від думки. Той простягнув йому руку, але Коля не подав свою, а вимовив, дивлячись йому в очі:
– Рекомендую в паспорт Ганни зазирнути, щоб не вийшло, як із моїм приятелем! – І поспішив в автомобіль.
Насправді, не було у Миколи таких приятелів, зате сам опинився в такому становищі, тільки в ролі законного чоловіка.
Він сів у машину, повернув ключ запалювання і ось тепер-то відчув увесь тягар розчарування. Як Ганна так змогла з ним вчинити? Давно вона з цим Сергієм? Може, ще до Миколи з ним зустрічалася.
Казала йому мама – даремно дружину не відправляє на роботу. Ну й що, що заробляє сам достатньо, життя штука складна, буває всяке. Даремно маму не послухав. Довелося б Ганнусі працювати, не до нудьги було б, тоді весь вільний час сім’ї б присвячувала. Хоча, як то кажуть, “свиня бруд скрізь знайде”, так і такі жінки, як Ганна, завжди знайдуть момент, щоб сходити “наліво”.
Микола видихнув із гіркотою почуттів і різко натиснув на педаль газу. Сніг посилювався, дорогу було погано видно, двірники не справлялися. Але Миколі було байдуже, всі думки його були про Ганнусю і про те, як він так міг у ній помилитися.
Виїхавши на темну дорогу, яку висвітлювало лише світло від фар його автомобіля, Микола помітив дві постаті попереду і, втиснувши в підлогу педаль гальма, повернув убік кермо і за кілька миттєвостей занурився в темряву.
Відкривши з великими труднощами очі, він поступово почав розуміти, що перебуває в лікарняній палаті. У ніс ударив запах медикаментів, і захотілося відчинити вікно, вдихнути свіжого повітря. Микола спробував піднятися, але нічого з цього не вийшло. Він повільно повернув голову до вікна і, побачивши верхівки дерев, вкриті пухнастою сніговою шаллю, одразу ж згадав події, після яких опинився тут.
Цікаво, скільки часу минуло. Двері відчинилися, і Микола почув жіночий голос:
– Ну, нарешті! Як ви? – Літня медсестра наблизилася до ліжка Миколи й подивилася на нього з такою теплотою, що стало навіть легше на душі. – Як почуваєтеся?
– Бувало й краще, – спробував усміхнутися, але не зміг, – Давно я тут?
– Третя доба. Але ви не хвилюйтеся, нічого страшного з вами не сталося, все можна виправити. Головне, до тями прийшли, тепер ми вас швидко на ноги поставимо.
Жінка ввела зі шприца ліки в трубку крапельниці і схаменулася:
– Ой, я піду дружину вашу покличу, сидить у коридорі, додому не йде, ось зрадіє!
Медсестра поспішила піти. Микола хотів сказати, що дружину він бачити не хоче, та запізно.
Уже за хвилину в палату вихором увірвалася Ганнуся з накинутим на плечі халатом і, наблизившись до Миколи, зупинилася біля його ліжка.
– Я так боялася за тебе, – сказала вона тихо, змахнувши сльози.
– Та ти що? – Вимовив Коля насилу, але і з ноткою іронії, – Чого саме боялася? Що залишиться один лише тільки чоловік, а ти звикла до двох. Або скільки їх у тебе? Жінка на ринку не помилилася, чи не так?
– Миколо, ну вибач мені, – Ганна присіла на сусіднє вільне ліжко і, покосившись на діда, що лежав біля раковини і з цікавістю роздивлявся Ганну, вловлюючи кожне слово, прошепотіла,
– Давай не з’ясовуватимемо тут стосунків.
– А ми не будемо взагалі їх з’ясовувати, – сказав уже впевненіше Микола, – до моєї виписки звільни мою квартиру і подай документи на розлучення.
– Ні, – простогнала Ганна з благанням, – Не кидай мене. Ну, помилилася я, з ким не буває. Сергійко в школі за мною бігав, я над ним сміялася. А кілька місяців тому випадково зустрілися, обмінялися номерами. Він почав мені вірші писати в повідомленнях, потім на каву запросив. Розповів, що з четвертого класу присвячував мені вірші, показав усі зошити. Мені здалося це зворушливим дуже.
І як усе закрутилося, я сама не зрозуміла. Хотіла навіть від тебе до нього піти, а ось тепер усе усвідомила. Ти для мене дорожчий за всіх. Не кидай мене.
Микола прикрив очі і прошепотів, ледь утримуючи сльози:
– Іди! І більше щоб я тебе не бачив! Ніколи!
Ганна намагалася щось заперечити, але Микола підняв руку зі стиснутим кулаком і зціпив зуби так, що вона миттю вискочила з палати.
Сльозинка покотилася по щоці чоловіка, але він її змахнув і, глибоко вдихнувши, задумався. “Як вона може так поводитися?! Просто – вибач… Наче суп пересолила чи праскою припекла сорочку. Граючись почуттями інших, вона себе вважає правою”. Але, довго думати не вийшло. Микола заснув.
Так, минули його дні в цих похмурих стінах – прокидався, думаючи про Ганну, засинав, і знову прокидався. Але ж він так її кохав…
Коли чоловіка виписали з лікарні, він ішов додому з якимось дивним почуттям. Тепер йому потрібно вчитися знову жити без Ганни, але він зуміє, він її забуде неодмінно.
Відчинивши двері, Микола одразу вловив приємний аромат, що долинав із кухні, і на мить навіть усміхнувся, подумавши, що Ганнуся для нього обід готує, чекає на нього. І стало страшно одразу ж від такої божевільної думки. У цей час із кухні вийшла мама, і Микола з полегшенням видихнув.
– А ти тут як? – Запитав і обійняв матір.
– Поїздом! – Посміхнулася вона, – Я ж до тебе тиждень додзвонитися не могла, і Ганнусі твоїй дзвонила, вона не відповідала, а потім надіслала повідомлення, що ти в лікарні, ключі залишила в сусіда. Я вранці приїхала, відразу в лікарню зателефонувала. Дізналася, що тебе вже виписують і взялася за готування.
– Чудово! – Микола зняв куртку і пройшов на кухню, – Я дуже радий, що ти приїхала, хоча б із такого приводу, а то все в тебе справи, і в мене справи…
– І що ти робити будеш? – Мати погладила Миколу по плечу.
– Буду жити! Права ти була, мамо, коли в Ганнусі розгледіла червоточинку, а я не вірив. Не хотів, точніше, вірити.
– Та чого вже про це говорити.
– Миколо, я розумію, що зараз не час, але скажу все одно. – Мама зітхнула, відклавши вбік виделку, – Я в поїзді Олесю зустріла, вона теж їхала сюди. Думала, їде своїх провідати, але вона сказала, що вирішила назавжди повернутися. Така стала красуня…
– Вона завжди красунею була, – різко сказав Микола і відвернувся до вікна.
Олеся була його першим коханням. Вони мріяли, що будуть завжди разом, усе життя. Хотіли разом вступати в Київ, але мама Миколі не дозволила поїхати – у рідних пенатах ВНЗ теж багато, годі матір одну кидати. І Коля не поїхав. Спробував переконати Олесю у своєму місті кудись вступити, але вона поїхала. А мати через три роки повідомила синові, що виходить заміж, їде.
Микола довго їй пробачити не міг, що втратив Олесю. І довго вірив, що помириться з коханою, але вона залишалася непохитною, говорила, що він зрадив їхню мрію, потім там заміж вийшла. А Коля все не міг її забути, поки не зустрів Ганну. А тепер почув про Олесю, і так боляче защеміло серце…
– Миколо, ти хоч чув? – Голос мами вирвав із роздумів.
– Що?
– Я кажу, Олеся розповіла, що розлучилася з чоловіком майже одразу після весілля, і зараз одна. Ось я тут і подумала.
– Мамо, вибач, але ти сама сказала, що не час. Давай відкладемо цю розмову. Мене щойно зрадила дружина, я не хочу про жінок навіть чути. А Олесю я колись зрадив, даремно послухався тебе.
– Та я вже сама шкодую, що тоді зажадала від тебе такого, а потім сама ж одного залишила. Але, можливо, можна все виправити. Як вважаєш, є надія?
– Надія є завжди…
З Олесею Микола, звісно, зустрівся, але тільки через два роки. Це була випадкова зустріч, яка нічого не обіцяла, проте час усе розставив по місцях, і Коля все-таки одружився з Олесею.
– Знаєш, усе в цьому світі відбувається невипадково, – говорив Микола, коли вони сиділи разом біля каміна зимового вечора, – Якби я тоді не поїхав по ці шини, то не довідався б про Ганну всієї правди… не виїхав би на дорогу в такому стані… не врізався б у дерево… не приїхала б мама… не зустріла б у потязі тебе… І я ніколи б не був уже щасливим.
– Ми ніколи б не були щасливі, – поправила Олеся.
