Ігор знайшов дружину у вітальні. Ліза сиділа в кріслі і в’язала йому шкарпетки.
– Скільки разів я тобі казав, Лізонько, – докірливо вимовив Ігор, – коли ти одна в кімнаті і в’яжеш, вимикай верхнє світло. Це марнотратство.
“Який він все-таки милий, – подумала Ліза. – Навіть коли говорить усілякі дурниці. На нього просто неможливо сердитися. Він схожий на маленького злого пупса. Як же я його кохаю. Добре, що я вийшла за нього”.
Минув уже місяць, як Ігор і Ліза стали чоловіком і дружиною.
Для Лізи це вже був другий шлюб. Від першого шлюбу в неї була донька Оленка.
– Не турбуйся, Ігорю, у нас там економні лампочки, – ласкаво відповіла Ліза. – Вони не так багато витрачають електроенергії.
– Що? – тихо, але грізно запитав Ігор.
– Але ти, звісно, маєш рацію, – Ліза відчула себе винною в марнотратстві. – Я зараз вимкну.
Пультом дистанційного керування Ліза вимкнула верхнє світло і ввімкнула торшер, що стояв поруч із кріслом.
– І ось теж ще, – продовжував Ігор. – Ну, що за примха?! Освітлювальні прилади з дистанційним керуванням. Підлоги з підігрівом. Кондиціонери й телевізори в кожній кімнаті. Навіщо? Кому це потрібно? Тільки марна трата грошей.
– Я встановила їх одразу, як купила цю квартиру, – почала пояснювати Ліза. – Мені здавалося, що так зручніше.
– Сподіваюся, що тепер, коли ти стала моєю дружиною, тобі вже так не здається? – серйозно запитав Ігор. – І тепер ти розумієш, що даремно це зробила?
– Розумію.
– Зрозумій, Лізо, ти могла б на ці гроші купити щось більш корисне для мене, – суворо продовжував він. – Розумієш?
“Господи, ну який же він милий дурник, – подумала Ліза. Сорок років, а все як дитина. На нього просто неможливо сердитися. Несе нісенітниці, а мене це не дратує. А це що означає? Значить, я його кохаю”.
– Я розумію, Ігоре, – ласкаво відповіла вона. – Але тебе тоді ще не було в моєму житті і я…
– А останнім часом я взагалі почав помічати, що ти стала вдавати з себе дуже розумну.
– Хіба?
“Він просто чарівний, – подумала Ліза. – Головне, слухати його із серйозним обличчям. Не сміятися. А то він образиться. Я одного разу розсміялася над чимось подібним, і він дві години зі мною не розмовляв. Маніпулятор”.
– Не потрібно намагатися бути розумнішою, ніж ти є, Лізо, – сказав Ігор. – Тобі це не личить.
– Я розумію.
– Приймай себе такою, яка ти є, – продовжував він.
– Я приймаю.
– І ти завжди повинна пам’ятати, що я покохав тебе не за твій розум. А за твою красу, за твоє добре серце, за твоє розуміння мене. А в результаті в нас виходить невідомо що.
“Тільки не сміятися, Лізо! – вимагала вона від себе. – Тримайся. З роками це минеться. Головне, що я кохаю його”.
– Невідомо що? – тихо промовила Ліза, насилу стримуючись, щоб не розсміятися.
– Минуло не так багато часу після нашого весілля, і що я бачу?
– Що?
– Не жінку, а… якусь ходячу енциклопедію. Ти хочеш довести, що розумніша за мене?
Ліза не витримала і посміхнулася.
– Хіба?
– А сама ти не помічаєш?
– Ні.
– Ні?
– Мені здається я, навпаки… дуже дурна.
– Тобі не здається, кохана, що ти дуже дурна. А так воно і є насправді. Але погано інше. Що ти раптом ні з того ні з сього починаєш доводити протилежне.
– Хіба я доводила? – Ліза зробила винувате обличчя.
– А хіба ні?
– Коли?
– Та ось щойно. Сперечатися зі мною починаєш. Або як із лампочками та іншими надмірностями. Я тобі кажу, що ти марнотратно використовуєш електроенергію і витрачаєш гроші не туди. А ти у відповідь що?
– Що?
– Розумнішаєш.
– Я більше не буду.
– Сподіваюся.
Ігор ні в чому себе не обмежує. І на собі не економить.
– Навіщо? – каже він. – Адже для цього в мене є мама, а тепер ще й дружина, і донька.
Це його життєвий принцип. Головний! Засвоєний ним ще в далекому дитинстві.
– Ще коли був живий мій батько, – згадував Ігор, – він зробив усе, щоб виховати мене справжнім чоловіком.
Відтоді минуло багато років. І батька Ігоря давно немає в живих. Але його повчальний голос досі звучить у голові Ігоря.
– Жінка, Ігорю, створена тільки для того, щоб обслуговувати чоловіка, – мало не щодня вчив батько свого сина. – Виключно! І жодного іншого сенсу в ній немає.
– І мама?
– І мама! – вигукував тато. – Мама – насамперед. Хіба вона не жінка?
– Жінка.
– Тоді навіщо ти ставиш безглузді запитання? Зрозумій, синку, я ж тобі тільки добра бажаю. Ти знаєш, скільки зараз нещасних чоловіків на нашій планеті?
– Скільки? – злякано запитував маленький Ігор.
– Багато! А чому? Тому що вирішили жити інакше. Дотримуючись іншого принципу. Що жінка зовсім і не зобов’язана обслуговувати чоловіків. А в результаті що?
– Що?
– А в результаті вони самі перетворилися на обслуговуючий персонал.
– А чому вони такі?
– Тому що зовсім не люблять себе, синку. Кого завгодно, але тільки не себе. Але доти, доки чоловік не полюбить сам себе, він не зможе любити когось іще. Розумієш? А кохання – це ж найкраще, що є на світі. І кохання треба берегти. А як ти його зможеш берегти, якщо не навчишся самого себе любити?
– А що означає “любити самого себе”, тату?
– Це означає дотримуватися двох правил любові.
– Два правила любові?
– Перше правило – це ні в чому себе не обмежувати і не економити на собі. А як це зробити?
– Як?
– Ось! А для цього існує друге правило. Економ на тих, хто любить тебе. І їх обмежуй. А це насамперед хто?
– Мама? – невпевнено відповів маленький Ігор.
– Розумник! Ну, яка ж ти тямуща дитина. Звичайно, мама, хто ж іще. Адже вона перша, хто починає любити тебе. А ще хто, крім мами, здогадаєшся?
Маленький Ігор насупив лоб і задумався.
– Дружина? – тихо вимовив він.
– І донька! – додав тато. – Якщо така в тебе з’явиться. І тоді вже ти, як її батько, зобов’язаний будеш виховати з неї справжню, гідну чоловічої поваги жінку. Розумієш?
– Розумію.
– Жінки, які кохають тебе, Ігоре, зобов’язані щомиті доводити тобі свою любов. А як вони будуть це робити?
– Як?
– Дуже просто. Ні в чому тебе не обмежувати і не економити на тобі. А за чий рахунок таке можливо?
– За їхній? – боязко відповів маленький Ігор. – За рахунок тих, хто тебе любить? За рахунок мами, дружини і дочки?
– Усе правильно. Тільки чому ти кажеш це так невпевнено? Такі речі слід вимовляти рішуче і сміливо!
Маленький Ігор задумався.
– Про що думаєш, синку? – ласкаво поцікавився тато.
– Шкода, що в мене немає сестри.
– Це точно, – важко зітхнувши, відповів тато. – Мамі одній важко тягнути нас двох на собі. Але саме тим, що вона себе обмежує заради нас, вона й доводить свою любов. Правильно я кажу?
– Правильно, тату.
– Розумник ти мій, – радів тато. – Підемо погуляємо. Не будемо мамі заважати. Вона скоро повернеться з роботи. І в неї дуже багато справ. Квартиру прибрати, вечерю приготувати. А потім ми всі разом сядемо за стіл.
Ігор із вдячністю згадував свого батька.
Йому його не вистачало. Ось чому Ігор часто відвідував його місце спочину і звітував там про виконану роботу.
– Ех, тату, – журився Ігор, – як шкода, що ти не дожив до тих щасливих днів, коли твій син одружився. Я знайшов саме ту, яка кохає мене. І мені пощастило. У неї є донька. Навчається в четвертому класі. Вона хоч і нерідна, але я, як чесна людина, зроблю все можливе, щоб виховати її справжньою жінкою. Про маму не хвилюйся. З нею все гаразд. Вона, як і раніше, любить мене.
Поговоривши з дружиною про лампочки та інші надмірності, Ігор вирішив зайнятися вихованням Оленки.
– Ось ти де, – вимовив Ігор, коли знайшов Оленку в кімнаті. – Ти уроки зробила?
– У мене завдання не виходить, – поскаржилася Оленка. – Допоможи мені його розв’язати.
– Ні вже, голубонько, – суворо відповів Ігор. – Свої завдання ти повинна вирішувати сама. А інакше, ким же ти станеш, якщо вже зараз я почну за тебе завдання вирішувати? У тебе попереду довге життя. Але щоб воно було цікавим, треба вчитися.
– А ти он ніде не вчився і не працюєш. Хіба твоє життя – не щасливе?
– Я – інша справа. Я – чоловік. А ти – жінка. І повинна це вже зараз розуміти. А інакше хто тебе заміж візьме, коли ти виростеш? Тебе ж ніхто тоді не покохає.
– Я красива, – сказала Оленка, – мене й так покохають.
– Красивих багато, – розважливо відповів Ігор. – Он у твоєї мами скільки красивих подруг. Тільки чомусь їх ніхто не любить. Не замислювалася, чому?
– Чому?
– Тому що вони не готові жертвувати заради своєї любові, – відповів Ігор.
– А чому не готові?
– Тому що нема чим їм жертвувати. Не набули. Ось у твоєї мами багато всього. І квартира величезна, і дача, і машина, і фірма. Грошей – кури не клюють. А чому? Тому що добре вчилася в школі. І сама розв’язувала задачі. Вона не просила про це свого тата.
– У мами не було тата. Він утік із сім’ї ще до її появи.
– Ось бачиш, як було непросто твоїй мамі. Усі ці роки вона росла, не маючи можливості дарувати свою любов батькові. А в тебе така можливість є. Я хоч і не твій батько, але все краще, ніж узагалі ніякого. Так?
– А навіщо ти мені?
– Дивне ти запитання ставиш, Оленко. Навіщо я? Для того, щоб ти дбала про мене. Невже незрозуміло?
– Зрозуміло, – зітхнувши, відповіла Оленка.
“Чогось я втомився сьогодні, – подумав Ігор. – Виховання дітей забирає так багато сил. Піду посплю”.
Ігор пішов спати. У цей час у гості до сина приїхала його мама, Марія Іванівна.
– Ну, як ви тут живете, – запитала вона в невістки, – не ображаєте мого синочка? Де він зараз?
– Добре живемо, – відповіла Ліза. – Ігор спить.
– Спить? Це правильно. Нехай спить. Ну, а взагалі, як?
– Усе ніби непогано. За одним винятком. Ми з донькою звикли ні в чому собі не відмовляти. А щойно в нашому житті з’явився Ігор, так одразу…
– Хіба мало до чого ви звикли! – сердито відповіла Марія Іванівна. – Тепер ти – дружина. А отже, мусиш звикати до іншого. А від колишнього відвикати.
– Але ж я сама заробляю. А Ігор він узагалі ніде не працює. Я не проти, нехай не працює, якщо не хоче. У мене грошей багато. На всіх вистачить. Я ще зароблю. Спочатку я думала, що він жадібний. Але ні. Він не жадібний. Адже на собі він не економить. На себе готовий витратити скільки завгодно. А бачити, як я витрачаю гроші на себе і на доньку, йому несила. Чому так?
– Я все зрозуміла, – сказала Марія Іванівна. – Ось тепер мені все стало зрозуміло. Ти, його просто не кохаєш, якщо ставиш такі запитання.
– Кохаю!
– Якби ти його кохала, то робила б усе, щоб не засмучувати його. Ні сердити, ні дратувати його. А ти? Тільки про себе? Про свою донечку? Тільки й чую від тебе: я, я, я. Звичайно! Хто тобі мій син! Так – стороння людина.
– Та що Ви таке говорите. Я кохаю Вашого сина.
– Не бреши! Кохає вона. Коли жінка кохає, вона все стерпить. А ти? Мало того, що як сир у маслі катаєшся, так ще й претензії висуваєш! А він тебе ще з дитиною взяв. Ех ти. А я попереджала його, що так і буде.
Марія Іванівна ще трохи поговорила, наговорила ще багато різної гидоти і пішла, задоволена собою.
– Вона – зла, – сказала Оленка, коли Ліза зачинила двері за свекрухою.
– Вона – не зла, донечко, – відповіла Ліза. – Просто вона не знає іншого життя.
У цей час Ігор прокинувся і вийшов зі спальні.
– Твоя мама приїжджала, – сказала Ліза.
– Мама? А що вона мені привезла?
– Нічого.
– Як нічого? Що, ось так просто приїхала, нічого мені не привезла і поїхала?
– Ну, так.
– Може, вона забула залишити. Зараз я їй зателефоную.
Ігор зателефонував мамі. Від неї він дізнався, що Ліза – невдячна, яка образила його матір. Хвилин десять Ігор слухав, як саме його дружина знущалася з нещасної жінки, поки він спав.
– Як ти могла, Лізо? – запитав Ігор, коли втомився від маминих криків і, не дослухавши її до кінця, відключив телефон. – Адже це моя мама. Адже вона теж, як і ти, любить мене. Я так і не зрозумів, чим ти її розлютила, але судячи з голосу, все дуже серйозно.
– Нічого такого я їй не сказала, – відповіла Ліза. – Просто поскаржилася, що ти думаєш тільки про себе.
– А про кого я ще маю думати? – здивувався Ігор.
– Про мене.
– Про тебе? З якого дива? У тебе й так усе є. Чого про тебе піклуватися? Ти – не інвалід. Молода, красива жінка. Здорова. Чого про тебе піклуватися?
Настрій Лізи різко зіпсувався.
“А ось це вже не смішно, – подумала вона. – І на милого, кумедного пупса він зараз точно не схожий. Він схожий на злого троля”.
– Сміття винеси, – тихо попросила Ліза.
– Чого? – не зрозумів Ігор.
– Я кажу, взяв відро і виніс сміття! – грізно вимовила Ліза. – Зараз же!
Ігорю стало страшно.
– Яке відро? – злякано запитав він.
– Сміттєве. На кухні. І не змушуй мене більше повторювати.
Ігор сходив на кухню, взяв відро і повернувся.
– Чого чекаєш? – запитала Ліза. – Контейнери – на вулиці. Уперед.Спеціально для сайту Stories
“Таке іноді з жінками трапляється, – подумав Ігор. – З мамою теж, я пам’ятаю, щось на кшталт цього було. Тато тоді мовчав увесь тиждень. А через рік його взагалі не стало. Зараз краще з нею не сперечатися. Винесу відро, а там видно буде”.
Ігор одягнувся і вийшов із квартири. Коли повернувся, двері виявилися зачиненими на ланцюжок. Він подзвонив.
– Мама не дозволяє тебе впускати, – сказала Оленка. – Сказала, щоб ти до себе їхав. Вона на тебе сердита. Це тобі на дорогу.
Ігор узяв тисячу у Оленки. І вона зачинила двері.
Уже за годину Ігор був у мами.
– Вона мене вигнала! – поскаржився Ігор, проходячи на кухню, – їсти хочу. Що в тебе на вечерю?
Він став безцеремонно заглядати в усі каструлі.
– Нічого? – здивовано вимовив він. – А що ж я буду їсти?
– Я не знала, що ти приїдеш сьогодні, – виправдовувалася Марія Іванівна. – Ти не попередив.
Ігор заглянув у холодильник. Дістав звідти шматок ковбаси і почав його їсти.
– Навіщо ти купуєш таку дорогу ковбасу, мамо? – запитав він. – Адже ти мене сьогодні не чекала. Тоді для кого цей делікатес? Чи не себе ти вирішила порадувати? Наскільки мені відомо, у тебе не така вже й велика пенсія, щоб так нею розпоряджатися.
– Вибач, синку.
– Вибач! – сердито передражнив Ігор. – Гаразд. Пробачаю. Одягайся і йди у магазин. Чоловік – у хаті, а їсти нічого.
– А тебе надовго вигнали, синку?
– Судячи з усього, назавжди, мамо, – відповів Ігор.
– Чому назавжди?
– Тому що ти, мамо, як завжди виявилася права, – відповів Ігор. – Вона мене не любить. А навіщо мені жити з тією, яка мене не любить?
– Нема чого, синку.
– Ось тому й назавжди, – сказав Ігор. – Ну, чого сидиш. Вставай. І у магазин. А я піду посплю. Втомився я сьогодні щось.
Марія Іванівна пішла.Спеціально для сайту Stories
“Мають рацію ті, – засинаючи, думав Ігор, – хто каже, що ніхто, окрім матері, не здатен любити чоловіка завжди. І завжди доводити йому свою любов. Дружина на таке не здатна. Тільки мама. Тільки вона. Ну, значить і ніхто мені більше не потрібен”.
