Я була дівчинкою тихою, але незграбною, з дірявими руками. Моя бабуся, невдоволена мною, сердито казала, що в інститут шляхетних дівчат мене не приймуть! Коли людині кажуть, що кудись не покличуть, і не пустять – прикро. І мені в цей самий інститут захотілося аж до смерті.
Тим більше, я зрозуміла, вчать там не просто на лікаря чи вчителя, а на благородну дівчину. Тобто пишні спідниці, високі зачіски, мереживна мантілья і гра на лютні – так мені це уявлялося. Я уявлення не мала, що таке мантілья і на чому її носять.
Я слабо уявляла, як виглядає лютня, але аж надто слова красиві. Я спитала, а кого туди, у шляхетні дівчата, можуть взяти. Ну щоб знати критерії та орієнтири. Виявилося – Зоїньку. До бабусі заходила на чашку кави її приятелька зі своєю внучкою.
Неприємне дівчисько мого віку, яку постійно ставили мені за приклад. У Зоїньки ніколи не випліталася стрічка з коси. Зоїнька ніколи нічого не перекидала, не розбивала та не розливала. І сукні у неї були такі – плямовідштовхуючі. Зоїнка пила чай, не видаючи непристойні, але цікаві звуки.
Зоїнька завжди слухалася бабусю і нічого без дозволу не робила. Господь навмисне створює таких дівчаток, щоб решта глянули на них, усвідомили неможливість досягнення захмарних морально-поведінкових висот, махнули рукою і жили у своє задоволення, не заморочуючись.
Але у дитинстві я цього не знала. При цьому я читала років із чотирьох, а Зоїнька на повні шість не всі літери знала. Зоїньку я терпіти не могла, а от у шляхетні дівчата дуже хотілося. Під час одного з таких візитів нас відправили до саду.
Вона тоді причепилася до мене зі словом на літеру «ж». Напевно, вона тільки її вивчила, а й сказала, що знаю. Тоді вона як закричить у відкрите вікно, що я погане слово на літеру «ж» сказала. Від обурення я плюнула на сукню. Зоїнька перейшла на вереск.
Мене запитали, чи це правда, я відповіла, що так, і була відправлена в кут. І пояснень моїх ніхто слухати не захотів, бо Зоїнька, ангел невинний, була в авторитеті. Я стояла, уткнувшись носом у стіну, виношувала страшні плани жахливої помсти.
Все мріяла, що ось виїжджаю я в кареті із замку, вся така доросла, в мереживній мантильї, з лютнею, а назустріч мені шкутильгає зачухана Зоїнька. Або сиджу я на затіненій терасі все того ж замку, граю на лютні, а внизу, біля мосту нечесана і соплива Зоїнка проситься в замок.
А потім до мене дійшло, байдуже, де ти знаходишся — у замку чи зовні, головне, щоб Зоїнька була по інший бік фортечної стіни. Це і до дорослих «шляхетних дівчаток» відноситься.
