Якось несподівано Олег Володимирович засумував. Сумувати йому було абсолютно нема про що: улюблена сім’я, улюблена робота з гідною зарплатою, поїздки у відпустку з дружиною і трирічним синочком. І до храму у вихідні вони ходили всією сім’єю, і дім — повна чаша…
Про що тужити? А ось: все частіше, дивлячись на підростаючого синочка, став згадувати власне дитинство. Маму, добру, світлу. Він, маленький, любив підбігати, обіймати, гладити ручками світле пухнасте мамине волосся і казати:
«Сонечко моє!» А мама підхоплювала на руки, кружляла і радісно відповідала: «Олежка мій! Це ти моє сонечко!»
Тата він не знав, а з мамою їм було дуже добре разом у їхній маленькій однокімнатній квартирі.
Там все радувало малюка: кухня, з найсмачнішими запахами на світі, затишний диванчик, власний письмовий стіл, який чекав, коли він, Олег, піде до школи і буде займатися важливою справою — уроками, а поки вони з мамою за ним малювали разом, вчили літери, читали абетку.
Або чудовий сервант, в якому розташовувалося безліч поличок, шафок, відділень. В одному — високо — ховалися сюрпризи і чудові подарунки: машинки, м’яч, підйомний кран, конструктор, з якого вони разом з мамою майстрували різне. І у нього завжди виходило краще, ніж у мами, і вона хвалила його: «Ти у мене справжнім чоловіком ростеш, синку!»
Були антресолі, де чекали своєї години новорічні іграшки. Він так любив і так чекав завжди наближення казкових днів, коли мама, вставши на стілець, діставала велику коробку, яка була наповнена ватою, дощиком, кришталевими чарівними кульками і бурульками та іншими чудовими іграшками, якими вони прикрашали ялинку.
Була скринька, де зберігався їх сімейний фотоальбом. І там мама була маленькою дівчинкою в короткій сукні, школяркою з портфелем в руках — це коли його ще не було у мами…
І портрет мами, де вона дивилася прямо на нього і посміхалася ласкаво, звичайно, тільки йому, і сонячні промені золотилися на маминому сонячному волоссі. «Сонечко», — шепотів він, дивлячись на улюблену фотографію.
А ще — знімки з моря, де він будував на піску палац, він завжди любив щось будувати, а мама сміялася і допомагала.
Він став архітектором, хорошим архітектором — напевно, завдяки тим дитячим іграм…
Щось він зовсім розклеївся: іграшки ялинкові, сервант, диванчик… Дізнався б хто на роботі… Метр дев’яносто п’ять і сто кілограмів накачаного тіла укупі з суворим поглядом і короткою стрижкою якось не свідчили про сентиментальність їх власника.
Ставши дорослим, іноді чув або читав висловлювання про те, як балує хлопчиків жіноче виховання, не дозволяє виховати справжніх чоловіків. Він добре знав, що це не так. Все буває по-різному…
Його мама була розумною і сильною — це він зараз розумів. Але свою силу завжди приховувала. Чотирирічний Олег боявся темряви, а мама робила вигляд, що не помічає страхів сина. Обіймала його і шепотіла:
— Синку, ми, жінки, такі боягузки! Як добре, що у мене є ти! Знаєш, ось у ванній темно, і мені навіть страшно якось туди йти…
І він відчував приплив великодушності і благородства, і ця великодушність і бажання допомогти мамі проганяли страх начисто. І він йшов, вмикав світло і радісно пояснював:
— Дивись, бачиш: світло! І нема чого тут боятися!
А в п’ять років він брав у мами сумку:
— Мамо, ходімо швидше!
— Та я б із радістю, синочку, от тільки сумка важка… Ми, жінки, народ тендітний…
— Давай я понесу! Мені не важко!
Це зараз він розумів, що сумка була зовсім легкою, а тоді вчився — вчився бути сильним.
— Не плач, синку, чоловіки не плачуть!
— А якщо не можеш не плакати?
— Закрий двері і поплач, а потім вийди і посміхнись!
Так раптово закінчилося дитинство і так рано. З садочка забрала мамина подруга, Олена.
— Де мама?
— У лікарні, Олег. Їй роблять операцію: апендицит.
Маму він більше не бачив. І фото мами більше в руках не тримав ніколи. Приїхала тітка Галя, мамина зведена старша сестра, швидко оформила його в дитячий будинок:
— У мене своїх дітей немає і не було, а вже з чужими я ти більше не впораюся. Ти вже великий, Олег, будеш рости в колективі, тобі це корисно. Вашу квартиру я здаватиму, щоб вона не стояла порожня. Гроші отримаю від квартирантів: дивись, тобі куплю якийсь подарунок до школи.
У дитбудинку він, домашній, улюблений, проте, не став хлопчиком для биття. Він швидко навчився бит…я і не давав себе ображати.
Грозою дитбудинку був Володька. Він не відрізнявся особливою силою, але був патологічно жорстоким, не боявся болю — нічого не боявся. Олег бив…я з ним і робив вигляд, що теж не боїться болю, не боїться крові — нічого не боїться, і Володя відстав, визнав рівним.
Подарунків від тітки він не дочекався. Та й саму тітку бачив тільки один раз, коли вже виріс і став жити самостійно. Тітка не позбавила його житла, не продала потайки — і за це спасибі.
Коли він, уже повнолітній, прийшов до їхньої з мамою квартири — вона була порожня. Абсолютно порожня — ні меблів, нічого. Навіть лампочки викручені. Що ж… він вижив, не пропав, не потрапив до в’язниці і не став злочинцем або дармоїдом.
Він надто добре пам’ятав маму. Пам’ятав її любов, і ця любов давала сили, вела по життю. І зараз про нього можна сказати, що він відбувся. Як чоловік, батько, хороший працівник, професіонал…
Чому ж так болить серце, і все частіше сняться сни про їхню маленьку квартиру, наповнену світлом, квітами? Сниться чудовий сервант і маленький диванчик і їхній з мамою письмовий стіл…
А головне: у нього не залишилося жодної маминої фотографії — зовсім жодної. І він дуже боявся, що час зітре з пам’яті її світле волосся і очі з рудими цятками, і він забуде, як виглядала мама.
Він ніколи в житті не молився про речі або предмети. Молився про сина, про дружину, про здоров’я і спасіння своєї родини, про мандрівників і стражденних від хвороб. А речі — це така дрібниця…
А тут раптом вночі прокинувся — і більше не зміг заснути: знову снилося, як вони живуть разом з мамою, як вона його любить. Відчув сильну тугу і, вставши, підійшов тихо до вікна.
Дивився, притиснувшись чолом до скла, на тихий сніг, що падав, і, несподівано для себе, почав молитися:
— Господи, пошли мені що-небудь про маму, якусь звістку, хоч щось… Я так боюся забути її. Так люблю її, Господи…
Сам здивувався безглуздості прохання — стільки років минуло, які там звістки…
Вдень, як завжди, забігався і забув про нічні переживання. Після роботи проїхався по магазинах. Зазвичай їздили за покупками всією сім’єю, але тут особливий випадок — потрібно було пошукати подарунок на день народження дружині. Виходячи з машини, почув скрипучий голос:
— Олег, це ти, чи що? Який дорослий став! А який здоровий! Так… Коли я тебе востаннє бачила — тобі ж вісімнадцять років було, так?
А яка машина у тебе гарна! Збагатився, чи що? А про рідну тітку і не згадуєш?!
І він слухняно, сам не знаючи навіщо, поїхав у гості до тітки Галі, яка постаріла і зменшилася в розмірах. Пив рідкий чай на кухні, що неприємно пахла. Слухняно посміхався, кивав головою і слухав, як тітка скаржилася на самотнє життя, на маленьку пенсію. Потім запитав:
— У вас не залишилося чогось з маминих речей?
— Ще як залишилося! Я зберігала.
Повела в коридор, підняла завісу над якоюсь шафою — і він упізнав їх з мамою сервант!
— Бачиш, як річ збереглася! Для тебе берегла! Можеш забрати… Ти мені тільки, племіннику, допоможи трохи… Грошей не вистачає — сам, мабуть, знаєш, як пенсіонерам живеться на білому світі, та ще й якщо ніхто не допомагає…
А я ж тобі багато добра зробила, Олег! Квартиру твою зберегла для тебе! І ось сервант тобі зберегла — дивись: як новенький!
І він віддав тітці двадцять тисяч — все, що було з собою. Викликав машину і забрав сервант, привіз додому, поставив у себе в кабінеті.
Дружина, побачивши цей старий сервант у їхньому зі смаком і любов’ю обставленому будинку, зітхнула, але, будучи людиною тактовною і розумною, ні слова не сказала проти і розпитувати, дивлячись на його обличчя, поки не стала.
А він закрив двері в кабінет, підійшов до серванту — і побачив все як наяву: машинки, і конструктор, і ялинкові іграшки, і солодощі на полиці.
Почав відкривати шафки — все порожньо, там не залишилося нічого з їхнього з мамою життя, але це був їхній з мамою сервант. Раптом в одній з шухляд він щось помітив. Засунув руку глибше і дістав… їхній з мамою фотоальбом.
Олег Володимирович відкрив альбом — на нього дивилися мамині веселі очі, руді в цяточку, і сонячні промені золотилися на маминому сонячному волоссі.
І вона дивилася прямо на нього і посміхалася ласкаво — звичайно, тільки йому.
«Сонечко… Моє сонечко… Мамо…», — прошепотів він. Добре, що двері в кабінет були зачинені — адже чоловіки не плачуть…
Спеціально для сайту Stories
