Марія сиділа за кухонним столом, стискаючи в руках кухоль з вистиглим чаєм. Навпроти, схрестивши руки на грудях, сидів Борис.
– На півроку? – перепитала Марія, немов намагаючись усвідомити почуте.
Борис кивнув, відвернувшись убік, уникаючи її погляду…
– Ти поїдеш в інше місто на півроку? – у її голосі звучала тривога.
– Так, Марію… – тихо сказав він і знову кивнув, тепер уже більш упевнено.
Вона нервово провела долонею по волоссю і зітхнула.
– Але як я буду одна з дитиною? – голос здригнувся.
– Марію! – Борис різко підняв очі, роздратовано зітхнув. – Ти сама знаєш, що з роботою в мене зараз…
Це правда. Після тієї сварки з підрядником він залишився без роботи. У місті перспектив не було. Будівництво встало, а інші компанії не поспішали його наймати.
– Мені там пропонують майже сто тисяч на місяць! – з натиском промовив Борис, заглядаючи їй в очі. – Так, поживемо окремо, але це шанс!
– Так, шанс… – луною повторила Марія.
Борис узяв її руку, але дружина висмикнула її.
– Я надсилатиму гроші, ви не будете ні в чому потребувати! – він намагався звучати впевнено, але голос зрадницьки здригнувся.
Марія прикусила губу.
– Може, ми поїдемо з тобою? – боязко запропонувала вона, але в глибині душі знала відповідь наперед.
– Не неси нісенітниці! – відмахнувся Борис. – Я буду в гуртожитку жити з іншими чоловіками. Вам тут краще буде…
Марія опустила голову. Він ухвалив рішення, і сперечатися було марно. Через тиждень Борис поїхав. А вона залишилася одна.
Перший місяць минув напрочуд спокійно. Марія боялася, що самій із дитиною буде важко, але справлялася. Гроші, які Борис перевів з авансу, дозволяли не думати про побутові проблеми. Син, дворічний Єгорка, був для неї віддушиною, а вона намагалася заповнювати їхні дні прогулянками, іграми, домашніми справами, щоб не відчувати самотності.
Вечорами вони з Борисом зідзвонювалися, і він розповідав їй про роботу, про нових знайомих, про те, як непросто жити в гуртожитку з бригадою, але як він старається заради них.
Але потім усе пішло не за планом.
Єгорка захворів раптово. Вранці він ще бігав по квартирі, вимагав мультики і печиво, а вже до вечора його бив озноб, щоки розчервонілися, а градусник показував майже сорок. Він метався в маренні, плакав, скаржився, що болить живіт.
Марія не роздумувала: викликала швидку.
Майже не пам’ятаючи себе, вона збирала сумку: документи, змінний одяг, вологі серветки, улюблена іграшка Єгорки…
Вони з сином провели в лікарні тиждень, і за цей час вона майже не спала. Лежала поруч із ним на жорсткому ліжку, тримала за руку, міняла компреси, вслухалася в дихання. Іноді здавалося, що вона ось-ось провалиться в сон, і тоді знову крик сина, черговий напад, нудота… Знову треба заспокоювати й прибирати за ним.
Їй дуже потрібна була підтримка. Хотілося почути рідний голос, відчути, що вона не одна. Але Борис був далеко. Щоразу, коли в неї з’являлася хвилина перепочити, він або працював,або відпочивав. Кілька днів поспіль вона телефонувала і чула тільки короткі гудки. А коли, нарешті, змогла додзвонитися… Трубку взяла дівчина.
– Зайчику, тобі тут якась Марія дзвонить… Що мені їй сказати?! – її голос був веселим, наче це був не важливий дзвінок, а якась дрібниця, що не заслуговує на увагу.
На мить у Марії все стиснулося всередині. Вона немов провалилася в порожнечу.
А потім вона почула його голос.
– Дурна, кинь слухавку!
– Котик, ти чого… – у голосі дівчини прозвучала образа, але фраза обірвалася.
Пішли гудки.
Марія довго сиділа, тримаючи телефон у руках, дивилася в екран. Напевно, вона чекала, що чоловік зателефонує і все пояснить. А потім глибоко зітхнула, витерла сльози з обличчя і подивилася на сина. Треба було зібратися заради нього.
Борис так і не зателефонував. Не було ні пояснень, ні каяття, тільки сухе, коротке повідомлення:
“Гроші буду надсилати. Повернуся і все вирішимо. Так вийшло. Вибач.”
Марія перечитувала ці слова раз за разом, але від цього не ставало легше. Він навіть не спробував виправдатися. Навіть не спробував поговорити. Просто поставив крапку в їхніх стосунках якимось тупим повідомленням. Їхньому шлюбу прийшов кінець.
Було боляче. Але треба було жити.
Вона почала дізнаватися, як можна влаштувати Єгорку в дитячий садок, щоб швидше повернутися на роботу. Але в садочках місць не було. Черга, бюрократія, очікування…
Вона дуже старалася триматися. Поводилася так, ніби все під контролем. Але іноді наставав момент, коли хотілося просто сісти й розридатися. І найогидніше, що нікого не було поруч.
Одного разу вони з Єгоркою гуляли у дворі, він носився майданчиком, заливисто сміявся, катався з гірки, будував пасочки в пісочниці. Марія, дивилася на нього і раділа: поки він поруч, поки він щасливий, вона витримає все.
Але на зворотному шляху він заснув просто в колясці. Вона насилу дотягла візок до під’їзду, підняла його на пандус, стала перед ліфтом і натиснула кнопку. Нічого. Вона натиснула ще раз. Ліфт не працював.
Марія заплющила очі й притиснула пальці до перенісся.
“Тільки не це…”
До п’ятого поверху вона візок не дотягне. Це точно. Значить, доведеться будити Єгорку. А це сльози, капризи, істерика. Адже він втомився, і так мало спав уночі…
Вона взялася за візок, збираючись із думками, коли за спиною пролунав тихий чоловічий голос:
– Давайте я вам допоможу? Вам на який поверх?
Марія обернулася.
Перед нею стояв чоловік, на вигляд років тридцяти п’яти, з темним волоссям і добрими, уважними очима. Одягнений просто: джинси, світла куртка, у руці пакети з продуктами.
– П’ятий… – невпевнено відповіла Марія.
– Добре, – кивнув він. – Як краще візок узяти, щоб не склався?
– Ось за ці місця, – показала вона.
Незнайомець без зайвих слів підхопив візок. Для Марії він був непідйомною вагою, а він підняв його, немов пушинку, і впевнено пішов угору сходами.
Марія йшла слідом.
– Дякую вам велике, – сказала вона, коли вони дійшли до п’ятого поверху.
Чоловік поставив візок біля дверей, випростався і посміхнувся.
– Нема за що. Вам із дитиною і так непросто. Якщо що, я на третьому живу, мене Костя звуть.
– Марія, – тихо відповіла вона.
– Радий познайомитися. Якщо раптом знову ліфт підведе – кличте, допоможу.
Він кивнув, розвернувся і пішов униз… Марія була в шоці. Хтось просто так їй допоміг…
Костя дійсно став їй допомагати. Він не нав’язувався, не робив із цього щось особливе, просто був поруч у потрібний момент. То запропонує донести важкі сумки з магазину, то підніме Єгорку, який засинає на ходу, коли той починав закочувати істерику на підході до будинку.
Коли у Марії прорвало трубу у ванній, вона без роздумів побігла на третій поверх. Двері Костя відчинив одразу, навіть не дослухавши до кінця її плутані пояснення, взяв інструменти, і за десять хвилин усе вже було в нормі. А Марія тільки й повторювала:
– Дякую, Костя… Дякую…
Він усміхнувся:
– Та дрібниці. Якщо щось ще трапиться – клич.
А потім сталося абсолютно незрозуміле. Це був звичайний зимовий день. Марія з Єгоркою поверталася з поліклініки. Морозне повітря щипало щоки, ноги прослизали по кризі. Єгор біг попереду, сміючись, кидаючи в повітря маленькі грудочки снігу.
– Обережніше, малюк! – попередила вона, але слідом сама посковзнулася.
Вона не встигла ні схопитися за щось, ні згрупуватися. Просто полетіла на лід. Біль у руці пронизав миттєво. Марія стиснула руку і здавлено застогнала.
– Мамо! – злякано крикнув Єгорка, підбігаючи до неї.
Вона спробувала піднятися, але рука боліла нестерпно. І тут з’явився Костя, немов із повітря.
Він присів поруч, акуратно торкнувся її за плече. Як Янгол-охоронець.
– Марію, ти як?
– Усе нормально… – видихнула вона, але тут же скрикнула, коли він ледь торкнувся її руки.
Костя подивився на неї уважно і твердо сказав:
– У тебе перелом.
– Та ні! Ну як так?! Не може бути… – вперто замотала вона головою, але біль із кожною секундою ставав тільки сильнішим.
– Тобі в травмпункт треба. Негайно.
– Ну а як я піду? – розгубилася вона. – Єгора із собою брати? Це ж жах…
Костя усміхнувся:
– Навіщо брати? Я з ним посиджу. Пограємо, макаронами з сиром нагодую. Не дуркуй.
Вона відкрила рот, щоб заперечити, але зупинилася. Він дивився так спокійно, так упевнено, що сперечатися здавалося безглуздим.
– Ти точно впораєшся? – тихо запитала вона.
– Марію, я не перший день із ним спілкуюся. Все буде добре. Давай уже, я таксі зараз викличу.
Коли Марія повернулася ввечері, вона була впевнена, що вдома буде хаос. Але на неї чекав сюрприз.
Єгорка сидів на ліжку у своїй теплій фланелевій піжамі, а Костя сидів поруч на дивані і з виразом читав книжку.
– О! А ось і мама прийшла! – радісно сказав він, помітивши її.
Єгорка підскочив на місці.
– Мамо, дивись! А в тебе гіпс!
Марія посміхнулася, ніяково махнула їм рукою, відчуваючи тепло в грудях.
Після того як Єгор заснув, Костя встав, збираючись іти.
– Гаразд, Марію, я піду…
Вона зам’ялася, а потім тихо сказала:
– Можеш ще побути? Я тут до чаю торт купила… Типу щоб гіпс обмити…
Костя засміявся, трохи похитав головою, але сів назад. Півночі вони сиділи на кухні, пили чай, їли торт і розмовляли. Про життя. Про дитинство. Про те, як він опинився в цьому будинку.
Вони сміялися, згадували кумедні випадки, сперечалися про фільми і книжки. А в якийсь момент Марія зловила себе на думці, що вперше за довгий час відчуває себе не самотньою.
Костя і Марія не квапили події.
Вони просто пізнавали одне одного, крок за кроком, без зайвих обіцянок, без тиску. Їм було добре разом – у тиші довгих вечорів, у коротких зустрічах на сходовому майданчику, у випадкових дотиках, які обидва не поспішали називати чимось більшим. Вони ставилися до почуттів одне одного дбайливо. Тим паче що Марія все ще не була офіційно розлучена.
Борис не нагадував про себе. Не писав, не дзвонив. Ніби просто зник з її життя, але надсилав синові грошей. І довгий час Марія не наважувалася зв’язуватися з ним. Вона боялася цього останнього кроку. Але в якийсь момент вона зрозуміла – так буде чесно.Вона набрала коротке повідомлення:
“Я б хотіла оформити розлучення”.
Борис відповів не одразу.
“Сказав же, приїду – розберемося”.
Вона прочитала ці слова і важко зітхнула.
– Що, не погоджується? – спокійно запитав Костя, заглянувши їй через плече.
– Ні, він просто відтягує момент… – вона прибрала телефон у кишеню.
Костя знизав плечима:
– Приїде – вирішите.
Його спокій її заспокоював. Але Борис приїхав раніше, ніж вона очікувала.Спеціально для сайту Stories
Рано вранці Марія прокинулася від дивного відчуття. Ніби у квартирі хтось є. Вона встала, натягнувши на себе халат, вийшла з кімнати і буквально застигла на порозі кухні.
За столом сидів Борис.
Він просто чекав.
– Як ти тут опинився?! – видихнула вона.
Борис підняв на неї втомлений погляд.
– Приїхав.
– А робота?
– Закінчилася…
– Ти надовго?
Він знизав плечима, немов сам не знав відповіді.
– Я хотів тобі сказати…
Але Марія підняла руку, не даючи йому продовжити.
– Нічого знати не хочу. Взагалі нічого.
Борис підвівся, зробив крок до неї, простягнув руки, немов хотів доторкнутися, але Марія одразу ж відсахнулася.
– Марію, ось тому я тебе і кохаю… – з легкою посмішкою сказав він. – Ти все розумієш.
Її пересмикнуло.
– Ні! Я нічого не розумію! І не пробачаю! – різко сказала вона. – Я просто не хочу чути подробиці цього бруду. І все!
Борис важко зітхнув, сів назад.
– Тобто ось так? Шлюб викидаєш у смітник?
– Я?! – у її голосі задзвеніло обурення. – Я?! Ти поїхав на півроку, залишив мене одну з дитиною…
– Я заробляв гроші! – перебив він.
– А за зраду тобі теж платили?! Га?!
Борис знітився.
Марія видихнула, перевела погляд у вікно.
– Усе, Борю… Я справді хочу розлучення. І крапка.
Боря пробув у місті кілька місяців. За цей час їх встигли розлучити. Він іноді гуляв з Єгоркою. А потім поїхав назад. Тільки потім Марія дізналася, що та дівчина стала його дружиною. Що вже тоді, коли Борис повернувся в місто, вона була при надії.
Але це не мало вже жодного значення. Марія почала своє нове життя. У неї самої було нове кохання.Спеціально для сайту Stories
